Акторка про театр для переселенців у Львові: в галицьке середовище так просто не ввійдеш, це своя “банда”

facebook/natalia.parkhomenko

У жовтні на сцені Львівського академічного театру імені Леся Курбаса розгортався соціально-театральний перформанс 21.Naked voice. Непрофесійні актори, багато з яких ‒ переселенці з окупованих територій, словами, криком, тілом, емоціями оповідали глядачам про біль втрати й розлуки – мовою поезії говорили про найбільшу драму свого життя. Вони грали в самих себе. Одна з постановників Наталя Рибка-Пархоменко в ексклюзивному інтерв’ю для 5. ua розповіла про особливості роботи над таким проектом, про психодраматичні тренінги і про те, чого вона як професійна акторка навчилася від учасників перформансу

КОЖЕН З УЧАСНИКІВ ВЖЕ ВІДЧУВ КАЙФ ВІД АКТОРСЬКОЇ ПРОФЕСІЇ І ЗАХОТІВ СПРОБУВАТИ ЩЕ РАЗ

– Пані Наталю, розкажіть як зародилася ідея такого соціально-театрального проекту?

‒ Вперше про потребу організувати такий проект у Львові заговорила організація “Крим SOS”. Йшлося передусім про те, щоб інтегрувати львівських переселенців у тутешнє середовище. Тож нам дали запит, попросили подумати, що можна було б створити на цю тему. А вже сама ідея з’явилася в мене й актора нашого театру Олега Стефана – разом ми започаткували культурний проект “Гра в нас 1”, що вилився в соціально-театральний перформанс “Лабіринт”. Його прем’єра відбулася в лютому цього року…

Після “Лабіринту” нам одразу сказали, щоб ми не зупинялися і починали роботу над другим проектом. Але особисто мені дуже хотілося перевести подих, трошки почекати, бо такі проекти робляться або з великої любові, або не робляться взагалі. Тому аж влітку ми почали працювати над “Грою в нас 2”. Фактично ідея була та сама – інтеграція переселенців, але до організації долучилися ще YМСА міста Львова та Мальтійська служба допомоги, яка дала фінансову підтримку.

Другий проект ми зробили з актором театру Леся Курбаса Андрієм Водичевим. Я йому запропонувала долучитися, і він, на щастя, не відмовився. Почали ми так само з тренінгів. Особливість другого проекту в тому, що протягом двох місяців учасники мали 21 заняття на сцені нашого театру. До речі, у нас взагалі якась магія вийшла з цим числом, але про це пізніше.

– Чому для висвітлення теми переселенців у “Грі в нас 2” вирішили зосередитися на поезії Іздрика, Любові Якимчук та Олени Степової?

‒ Коли ми думали над тим, як реалізувати перформанс, хотіли, щоб це була поезія, яка б творила враження, нібито самі учасники її написали, вибирали лише ті теми, якими вони переймалися. З поезію Юрка Іздрика ми давно хотіли працювати. Та й саму виставу назвали за його однойменним віршем – Naked voice, додавши число 21. Мар’яна Садовська (українська співачка, композиторка й акторка, – 5. ua), з якою я співпрацювала в іншому проекті, відкрила мені поезію Люби Якимчук та Олени Степової – блогерки з Луганська, яка з принципової позиції залишилася там, але має проукраїнську позицію.

Тож ми почали шукати матеріал між цих трьох поетів. Шукали, перечитували, потім дали їх почитати нашим учасникам, аби вони відчули її… І скажу вам, що спочатку всі читали все. Лише в процесі роботи ми відбирали кому що більше пасує. Майже кожен з учасників мав вірш, але є люди, які говорять тільки окремі репліки. Та ці репліки часом більш промовисті, ніж великі тексти, – вони одразу врізаються в пам’ять.

– Чи був якийсь особливий добір людей? У перформансі грали не лише жінки, а й двоє чоловіків. Чи важко було їх залучити до проекту?

‒ Спочатку у нас взагалі було п’ятеро чоловіків. Але в силу обставин троє відмовилися… Уявіть собі: три рази на тиждень з 10:00 до 13:00 відбуваються тренінги. Це робочий час, люди за це нічого не отримують. А їм же треба годувати свої сім’ї… Та насправді все склалося правильно: кому треба було взяти участь у цьому проекті – ті змогли лишитися. А це люди з різних регіонів України: з Донецька Луганська, Криму, зокрема Сімферополя. До речі, є люди, які з першого проекту перейшли в другий. Ми жартома називаємо їх “дідами”. Це Катерина Птаха, Ельвіра Аблякімова, Севіль Канієва, Олена Таврійська, Анна Самойленко, Данута Наугольник, Олександра Сорокопуд (яка є ще й однією з організаторів проекту), Халіл Халілов… Кожен з них відчув кайф від акторської професії і захотів спробувати ще раз.

Так стається – і першого разу так було – що проект сам вносить свої корективи. У першому проекті у нас було 18 людей, тут – 24. Але три хлопці раптом відсіялися і нас стало 21. У нас було 21 одне заняття, 21 людина і 21 вірш. Але, повірте, ми нічого навмисне не робили. І ще один збіг. Ви знаєте, що наша вистава була доброчинною – ми збирали кошти на лікування художнього керівника театру Володимира Кучинського. Так от, заокруглено сума становила 21 тисячу гривень.

МИ РИДМА РИДАЛИ, СЛУХАЮЧИ ІСТОРІЇ ПРО ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ, І ПИТАЛИ СЕБЕ: ДЛЯ КОГО ЦЕЙ ПРОЕКТ – ДЛЯ НИХ ЧИ ДЛЯ НАС

− Чи Вам як професійній акторці важко було працювати з непрофесійними людьми?

‒ В таких проектах дуже важливо, з ким ти працюєш в парі. Андрій Водичев був для мене плечем, рукою, добрим порадником. Я сподіваюся, що це взаємно. Коли виникає така робоча, творча любов, тоді легше працювати. Мало того: ці люди дарували нам дуже багато відкриттів, одкровень. Ми стільки знань від них перейняли! Якось ми попросили їх написати монологи.

Наступного разу збираємося, кажемо, щоб зачитати. І от вони починають читати, а я не знаю, які стіни розглядати, щоб якось тримати себе в руках. Це були дуже потужні, глибокі моменти, такі собі приватні психодраматичні тренінги, на яких ми ридма ридали, слухаючи історії, і питали себе: для кого цей проект – для них чи для нас? Потім ті монологи ми записали на відео і перед виставою показали глядачам. Тобто вони стали документальною частинкою нашого перформансу.

На початках ми до них приглядатися, не хотіли нікого ґвалтувати, нам треба “замішати” групу, тому проводили пластично-голосові майстер-класи. На тому тлі придивлялися до них, думали, що зможемо з ними зробити, намагалися побачити їхні переваги і сильні сторони. А вже потім завдяки спільному вгляданню одне в одного нам щось народжувалося.

− А страх? Ви вчили його якось долати, адже учасниками проекту стали люди, які не мали акторського досвіду?

‒ Думаю, що він у них був. Я вам скажу, що навіть актори з кілометровим досвідом, які роками грають вистави, тривожаться. Ти ніколи не знаєш, як все пройде, тому хвилювання завжди є. А в них… Ми сказали учасникам проекту: ви хотіли бути акторами, тож вчіться одночасно рухатися тілом, співати, говорити, не хвилюватися і виконувати завдання режисера.

− Як гадаєте, чому ці люди зголосилися взяти участь в проекті? Що вони отримали навзаєм?

‒ Дуже цікаво відповіла на це питання Рената Шехавцова, яка теж брала участь у перформансі. Вона сказала, що приїхала сюди два роки тому і спочатку Львів був дуже гостинним. Але за короткий час все стало рутинним, вона відчула, що нікому не потрібна – у всіх своє життя. В галицьке середовище так просто не ввійдеш, бо це вже своя “банда”. Тому наш проект для неї, як ковток повітря. І це історії багатьох, не лише Ренати.

– Чи ділилися з Вами своїми відчуттями опісля перформансу?

‒ Знаєте, вони такі імпульсивні! Кажуть: “Це так у нас круто вийшло! Ми суперові!”. Але я, чесно кажучи, таких речей трошки побоююся, вважаю, якщо в тебе добре вдалася якась робота – подякуй Богові, обставинам, театру або режисеру. Глядачі, які дивилися перформанс, казали, що їх просто вражали оці зовсім непоставлені, такі щирі і проникливі голоси. Часом навіть більше, ніж професійне акторське виконання. Багато хто шукає, питає, який же має бути театр майбутнього. А може, це він і є?

– Я так розумію, що мав бути лише один показ, але так сталося, що раптом у художнього керівника вашого театру виявили важку хворобу, і Ви вирішили зробити ще кілька показів, аби зібрати гроші на лікування. Як відреагували на цю пропозицію актори?

‒ У нас не було обмежень. Ми зіграли прем’єру 26 вересня. У жовтні відбулося два благочинні покази, а наступну виставу покажемо 11 листопада, також в театрі Леся Курбаса. Її зіграють в рамках фестивалю «Крим fest» на умовах доброчинних пожертв для Володимира Кучинського.

А щодо самих акторів, то я написала у нашій Facebook-групі, що у них просто нема звалу (сміється). Що вони вже в репертуарі і щоб були такі добрі через місяць спланувати свій час так, щоб зіграти ще раз. Зрештою, повірте, вони з радістю це зроблять.

– А репетицій вже не треба?

‒ Обов’язково! Це стосується загалом всіх акторів: коли довго якусь виставу не граємо, мусимо перед тим побачитись, щоб послухати одне одного, позвучати в просторі. А їм це потрібно тим більше.

МИ Б ДУЖЕ ХОТІЛИ, ЩОБ ДО НАС ДОЛУЧИЛИСЬ ВОЯКИ АТО. МИ ЇХ ТАК САМО ЗАКЛИКАЛИ ДО СПІВПРАЦІ, АЛЕ НІХТО НЕ ВІДГУКНУВСЯ

– Яка була Ваша особиста мотивація долучитися до цього соціального проекту? Який досвід здобули, працюючи над виставою?

‒ Знаєте, багато гарних подій у цьому житті відбувається завдяки друзям, або завдяки любові. Фактично все почалося завдяки перетину з “Крим SOS” та знайомству з такими чоловіками, як Алім Алієв і Халіл Халілов. Була дружба, кава-чай, розмови про творчість. І згодом це вилилося в “Гру в нас”.

А щодо досвіду… Бачите, дуже часто, коли ми граємо на сцені, нам важко подивитися на себе збоку. Іноді ми можемо це підглядати, коли на одну роль претендують двоє акторів – ти і ще хтось. Тоді можеш в свого партнера щось піддивитись, або побачити, чого точно не будеш робити. А завдяки цьому проекту я ще раз переконалася: які б ми не були майстерні в подаванні голосу, тіла – якщо воно нам не йтиме зсередини, якщо нам не буде на тому залежати – воно не матиме сенсу. І фактично ці люди, цей другий проект переконав мене в цьому. Дуже часто я сиджу в залі і мені видно, чи залежить акторові на тому, що він робить, чи йому байдуже. Цей проект подарував мені неймовірну кількість різних емоцій, чуттєвостей на сцені. Це стало моїм знанням, яке здобула завдяки учасникам перформансу.

– Чи є сьогодні у суспільстві є запит на подібні театральні проекти?

‒ Ми щоразу збирали повні зали. Я бачу, що ця тема популярна, знаю, що в Києві є навіть “Театр переселенця”. Значить, це актуально. Єдине, чого би ми ще дуже хотіли, щоб до нас долучилася така група, як вояки АТО. Ми їх так само закликали до співпраці, але ніхто не відгукнувся. Значить, ні в кому це не зрезонувало. Може, вдасться наступного разу.

– Вже думали над наступним проектом (-ми)?

‒ Знаєте, організатори вже закликають рухатись далі. Але нам, як і першого разу, потрібно перевести подих… Та й гроші на такі соціальні проекти отримати не так просто. Тож будемо чекати. А бажання працювати й втілювати в життя нові ідеї у нас завжди було!

Леся Салій для 5.ua