Автор “Копаного м’яча” Мандзюк про бутси одні на двох, виїзд возами і футбол на початку 1900-их років
Відомий журналіст Денис Мандзюк презентував коротку історію українського футболу в Галичині в 1894-1944-их роках у книзі “Копаний м’яч”
Сьогодні, 14:39
Автор в ексклюзивному інтерв’ю журналістам Depo.Сектор розповів про найцікавіші деталі, які дізнався під час роботи над книгою.
– Яким був український футбол в 1910-40 рр.?
– Я в книзі охопив частину Західної України – Тернопільська, Івано-Франківська, Львівська області і шматочок Польщі. Це ті території, де жили українці, а була влада Польщі. Загалом тоді “співіснували” три народи: українці, поляки і євреї. Вони неохоче змішувалися. Так і в футболі. Українці мали свої команди і свій турнір, який організовував Український спортивний союз, а Польща мала свій чемпіонат. Найуспішнішою командою була львівська “Україна”. Українці довго принципово не вступали в футбольний союз з поляками.
– За що жили команди?
– Це були народні команди. Офіційні члени товариств на початку року проводили загальні збори, здавали грошові внески. Також намагалися заробляти на квитках, на виставкових матчах. Були поодинокі спонсори, меценати… В “України” певний час головою був Олександр Левицький. Він працював в фірмі, яка виготовляла взуття і давав свої гроші на команду. Зрештою усі футболісти десь працювали. Так, команда “Бескид” з Надвірної практично усім складом працювала на пилорамі. То їм і тренувань не потрібно було, сміялися вболівальники, бо начебто, їхня робота – найкраще тренування. Було таке, що й тренерів наймали, якщо зайві гроші були. Але той наставник в різні дні міг тренувати різні команди.
– Дорого обходилося утримання команди?
– На початках всього бракувало. Тому часто грали босими. Не вистачало бутсів, то купували одну пару на двох. Хто якою ногою б’є, тому і давали відповідну бутсу, а інша нога була в черевикові. Гімназисти грали в звичайних черевиках, то батьки не розуміли, чого так швидко взуття псується. Так команда зі Львова їхала в Винники на трамвайчику, а потім десяток кілометрів пішки. Відіграли гру і ще встигли на останній трамвай. То це, можна вважати, пощастило хлопцям. Господар поля мав давати м*яч, а для розминки потрібно було мати свій. Одного разу, у Львові був матч, коли тріснув м’яч і зупинили гру, бо запасного не було. Згодом рівень виріс. В Польщі футболісти отримували відрядні, то були напівпрофесійні команди. А в українській лізі були сільські команди, то на виїзд і на возах з конями їздили. Одного разу на фінальні змагання в Івано-Франківськ, виїжджали возами за день, щоб встигнути. Ночували на околиці міста просто неба. Якшо команда мала змогу їхати на машині, то було круто.
– Часто були резонансні матчі?
– Організація накульгувала. Махачі були через матч. От уявіть, грали українці і поляки. Українці були ображені, бо поляки забрали державу. От і спалахували бійки. У Львові найнебезпечніше було грати з польською командою “Лєхія”. Її стадіон був на Погулянці, а це вважався бандитський район, то могли і порізати. Суддів купували. Зрідка про це взнавали і дискваліфіковували арбітрів. Був випадок, що на один матч три арбітри, головний і бокові, всі прийшли з свистками і гуділи увесь матч. Команда, яка програла, потім писала протест. А ще була ситуація в Дрогобичі. Суддя кілька годин в роздягальні чекав, поки людям гнів мине. Його переодягли в військову форму, але всеодно впізнали і натовкли боки.
– Як виникла ідея все це “вкласти в книгу”?
Працюю редактором в газеті, пишу багато історичних текстів, тож доводилося часто ходити в бібліотеку. Гортав картотеки, знайшов спортивний часопис “Змаг”, який виходив в 1937-39 рр. Уявіть, нічим не гірший за теперішні! Всімі сторінок щотижня, багато репортажів, фотографії, новини з табору команд, бувальщини. Так і захопився.
Що далося найважче?
Найважче було з ілюстраціями. В музеях нічого нема, в архівах теж. Добре, що є фейсбук. Так мені вдалося знайти близько двох десятків людей, які мають фото того часу. Пощастило познаходити дітей, онуків тих футболістів і вони подавали світлини. Наприклад, от на обкладинці зображений Мирослав Турко, він був за опитуванням визнаний найкращим українським футболістом в 1938 році. Виявилося, що його дочка живе у Львові. Ми зустрілися і вона дала альбом на 80 фотографій. Вдалося знайти сина нападаючого львівської “України” Лева Підлісецького. Роман Львович дав сфотографувати золотий перстень, який батькові подарували, коли той провів 100 матчів за команду. Є в архіві фонд Українського спортивного союзу. І там по кожному матчу збереглися протоколи, де не тільки голи і склади. А є й суддівські ремарки. Був матч в Бібрці, неподалік Львова, грали тамтешній “Сокіл” Бібрка і “Дніпро” з Винник. Господарі вигравали 5:0, гості образилися, зійшли з поля і сказали, що краще програти технічною поразкою – 3:0. А потім керівник “Дніпра” заявив арбітрові: “Я маю спортовий союз між ногами, а суддю маю в сраці”. То арбітр в протоколі так і написав.
Де можна знайти книгу?
В книгарнях “Видавництва Старого Лева” і не тільки. Наклад – 2 тисячі примірників.
Більше новин спорту читайте на Depo Сектор
Loading…
Loading…
