Бездумний паліатив. Як на Львівщині забувають про невиліковно хворих

logo
149799_bezdumnij_paliativ_jak_na_lvivwini_zabuva.jpeg


У терапевтичних відділеннях, «для галочки» перейменованих на паліативні, пацієнтам не полегшують страждання й змушують помирати за розкладом.Фото: Олег Григор

Фото: Олег Григор’єв

Нещодавня перевірка кількох лікарень та інтернатів на Львівщині засвідчила, що людей там тримають у нелюдських умовах.  Журналістка Маргарита Тулуп узяла участь у цій перевірці, побачила, як поводяться із смертельно хворими в селі Рихтичі, й пояснює, чому так не можна.

– Вона нічого не скаже вам. Вона не говорить. Вона взагалі нічого не розуміє, – скажуть її сусідки.

Вона постійно стогнатиме і простягатиме руку, намагатиметься піднятися, але сил не досить – вона знову притулятиметься до подушки. Вона дивитиметься на мене, немов у порожнечу, й намагатиметься щось сказати, постійно глухо перебираючи губами.

– Я не знаю, чого вона хоче. Вона пила, вона трохи їла,  – прийде медсестра, щоб подивитися на неї на моє прохання. – Вона не може сказати. Я не знаю.

Медсестра піде.

Старенька бабця в хустині знову візьме мою руку і буде намагатися доторкнутися губами до мого великого пальця. Я розгублюся і знову покличу медсестру.

– Може, пити? – знову здогадуватиметься вона. І накапає воду собі на руку.

Жінка притулиться до неї губами і замовкне, лише стогнатиме.

У неї стегно суцільно фіолетового кольору, у неї гнійна дірява рана, підв’язана хусткою. «Медсестра робить перев’язки», – запевнить головна лікарка.

Львівщина, село Рихтичі, вже рік як паліативне, а не терапевтичне відділення Дрогобицької районної лікарні.  20 ліжок, 17 хворих.  «Я хочу додому, я хочу додому, але кому я там треба?», – запитує одна із пацієнток. В її листку призначень  олівцем єдиний запис: «Дієта №5». Вона не паліативна, вона, як і кожен пацієнт тут, просто потребує опіки і догляду, а не паліативної допомоги.

– Працюю в лікарні 42 роки. Як я маю людям тепер сказати? Не візьму тебе. Прийдеш, як будеш помирати? У нас же село, всі одне одного знають, – починає виправдовуватися медпрацівниця. – Ніхто нам не розказував, що таке паліатив. Ми просто перейменовувалися. Ми не знали, як то виглядає. Нам сказали – змінюйтесь. Ми вирішили так, щоб зберегти місце роботи, бо кажуть: скорочення страшне йде. Розумієте, село містом не буде.

Упродовж розмови вона ще кілька разів повторить: «Село містом не буде. Село містом не буде».

Останні розрахунки потреби у паліативній допомозі свідчать: її потребує кожен сотий дорослий і кожна тридцята дитина. Це значить, що у кожного з нас є паліативний сусід. Він десь зовсім поруч, одиноко дивиться в стелю. Він – на останньому етапі життя. Він не знає, коли помре, але вже напевно знає, що це трапиться. Йому страшно, бо, можливо, він залишився наодинці. Його рідним страшно, бо вони мають навчитися жити з хворобою, мають навчитися доглядати хворого.

Кожному восьмому із десяти наших вмираючих сусідів страшенно боляче. «Це як зламати руку, потім зламати ногу, потім зламати ребро. І це все разом. Але що вам розказувати, ви, мабуть, ніколи нічого не ламали». Я завжди мовчу. Я не ламала руку, я не знаю.

У сейфі паліативного відділення в Рихтичах є опіоїдні анальгетики: трамадол, морфін, сібазон, але медпрацівниця говорить: «я не маю хворих для знеболення, поки даю собі раду без наркотиків».

– Але як ви знаєте, наскільки сильно людині болить? Ви маєте шкали оцінки болю?

– Шкали що?

– Шкали оцінки болю.

– Ні. Ми ще багато усього не знаємо, ми будемо вчитися. Ми рецепти для тих, кому потрібне знеболення вдома, виписуємо завжди. З цим проблем нема.

– На скільки днів максимально?

– На десять, – відповідає одна. Інша задумується. «На д…», – починає вона і замовкає.

– А якщо онкологічний хворий?

– Ну,  то можемо і до місяця.

– Не вгадали. Максимально можете виписати на 15 днів.

– А якщо помре, то тоді як? – знаходить останній аргумент медсестра.

Знову тиша. Одна дивиться на іншу з осудом.

– Якщо помре, то буде не ваш клопіт. Головне, щоб нікому не було боляче.

Ще три роки тому про паліативну допомогу мало хто чув. Тепер цим словом поволі починають користуватися, подекуди бездумно. Так терапевтичні відділення районних лікарень стають паліативними без розуміння філософії паліативної допомоги, без спеціальної підготовки медпрацівників.

Так змінюються таблички, але не змінюється суть.

Так з помпою відкривають п’ять паліативних ліжок ув лікарні, а потім завідувач каже: «Не треба мені тут помираючих». І окремі ентузіасти змушені пішки обходити пацієнтів на дому. Просто тому, що інакше до них більше ніхто не прийде. Вони про це знають. Вони не можуть не піти.

Так пишуться гарні звіти про те, що «в Україні функціонують паліативні ліжка і відділення».

Так залишається розпорядок дня – підйом о шостій, відвідування рідними з 14:00 до 15:00. Завжди  було цікаво, чи можна помирати не за розкладом? Але головні лікарі, які толерують практику розкладів, навряд чи зрозуміють  моє питання.

Так не завжди паліативний пацієнт виписується з паліативного відділення кожні три місяця і госпіталізується наново – ліжко «працює», показники виконуються.

Так не треба прискіпливо звітувати щодо смертності у лікарні: її високий показник  за наявності паліативних ліжок не викликає зайвих питань нагорі.

Паліативне відділення – не будинок-інтернат, не геріатрія, не лікарня і не вмиральня.

Це – покращення якості життя, зняття болю, психологічна і духовна підтримка.

Паліативна допомога в Україні – справа рук ентузіастів. Людей, які доводять владі, що вони можуть і хочуть дбати про «цих помираючих». Людей, які самі почали шукати і знаходити можливості для розвитку. Хто готовий тепер допомогти своїм колегам. Тих, хто тішиться, що може бути корисним для когось, але найбільше розчаровується, що його можливостей не вистачає, аби допомогти всім потребуючим.

Зміна табличок не просто нівелює роботу цих людей, а й спрощує поняття паліативної допомоги, за розуміння філософії якої так відчайдушно б’ються у світі.

Минулого тижня під час форуму з дитячої паліативної допомоги я говорила з керівницею міжнародної мережі паліативної допомоги дітям. Вона  вкотре сказала мені те, що втомилися говорити ентузіасти: «Попри те, що я вже багато років у паліативній допомозі, я досі не можу зрозуміти лише одне: Чому люди все ще страждають? Чому ми дозволяємо їм страждати? Адже у нас є всі ресурси для того, щоб цього не було».

В Україні насправді є нехай не всі, але значна частина ресурсів, аби не змушувати людей страждати. І головний ресурс – бажання. Закони не знеболюють.

Для початку нехай кожен із нас запам’ятає, що ніхто не має залишатися один перед смертю; що не так важливо, скільки у людини залишилося днів, як те, що вони не позбавлені гідності та наповнені; що ніколи, зовсім ніколи нікому з нас не має бути боляче. Навіть якщо ми живемо в селі. 

А поділитися?