Боєць АТО Андрій Кабанов розповів,чому не поспішає повертатися у зону бойових дій

logo


Вже більше двох років триває збройний конфлікт на Сході України. Тисячі жінок та чоловіків взяли до рук зброю, щоб захистити свою землю, і в кожного з них була своя причина це зробити. Цією публікацією ми розпочинаємо цикл статей про воїнів АТО, які потрапили туди різними шляхами: за контрактом, за призовом, добровольцями. В них ми розкажемо «з перших вуст» про особливості та підводні камені кожного з них.

Громадському активісту Кабанову Андрію лише 20 років, але, незважаючи на свій юний вік, він вже встиг більше року відслужити за контрактом  в зоні АТО. Хлопець зізнався, що подумує про повернення в зону бойових дій, проте саме імовірні проблеми з розірванням контракту стримують його.

Нагадаємо, що свого часу матері та дружини воїнів АТО навіть влаштували масштабну акцію протесту під стінами ОДА, вимагаючи відпустити додому їх чоловіків, у яких вже давним-давно збіг термін служби за контрактом.

― Коли розпочалася ваша служба на Сході та що підштовхнуло до рішення розпочати службу?

Я пішов служити ще у 2014 році, в липні. Ми з товаришем, з яким брали участь в подіях на Майдані, прийняли таке рішення одразу після початку збройного конфлікту на Сході. Довго думали, куди ж саме нам піти. Тоді як раз формувалася добровольча рота від УНА-УНСО, і там вже нас підвели під Збройні сили України.

Це рішення було цілком обдумане і, не зважаючи ні на що, я вважаю, що воно було вірне.  Я офіційно служив з 3 серпня 2014 р по 30 вересня 2015 року.

― Чи існувала для вас різниця, до якого формування примкнути?

Для нас не було особливої різниці, куди ми потрапимо. Правда, коли ми йшли в УНА-УНСО, ми думали, що потрапимо до Правого Сектору. Але коли нас направили до Збройних сили України, ми зовсім не образилися (сміється ― авт.)

― По завершені строку служби, означеної в контракті, вас без проблем підпустили додому?

Контракт, який ми підписували, був на рік. Проте там  був пункт, що зазначав наступне: контракт завершується за рік, або ж діє до закінчення надзвичайної ситуації, або ж до наказу про мобілізацію. Коли ми його підписували, нам так і сказали: «Хлопці, не переживайте. Підете додому разом з мобілізованими через рік».

Пройшов рік, мобілізовані почали йти додому. Контрактників ніхто не відпускав і нічого про них не говорив. Нас тоді було 20 таких в частині. Наша стройова частина знаходилася десь за 30 кілометрів від лінії зіткнення.  Ми почали туди  їздити і говорити з командиром батальйону. Він нам юридично пояснив, як піти додому так, щоб це не було розірванням контракту. Бо, якби ми його, все ж таки, розірвали, нам би вже «не світила» державна служба через запис у військових квитках.

Ми тоді сиділи з командиром  більше двох місяців, щоб знайти нам юридично обґрунтований шлях поїхати додому.

― І що це був за шлях, якщо не секрет?

Для когось приводом були родичі під опікою, для когось ― навчання. Останніх було багато, бо зі мною переважно служили хлопці до 25 років. Капітан батальйону допомагав нам на свій страх і ризик. Я не здивуюся, якщо дізнаюся, що після цього він серйозно отримав від вищого начальства «по шапці». Але, оскільки він був хорошим правильним чоловіком, він нас всіх до одного відпустив додому.

Як думаєте, як би склалася ситуація, якщо б командир батальйону вам не допоміг?

Ми б і далі служили. Мені взагалі унікально пощастило ― я пішов додому в останній день мобілізації.

― Чи не плануєте знову повернутися в зону АТО?

Думаю про це. Часто повертаюся думками туди. З одного боку, тягне до своїх товаришів по зброї. Дехто з моїх побратимів нещодавно підписали нові контракти і повернувся туди. Хочеться їх підтримати. А з іншого ― одного разу побувавши в зоні бойових дій, розумієш, що там немає нічого романтичного і хорошого.

― Подумуєте саме про контрактну службу? Не боїтеся повторення ситуації, коли після закінчення терміну контракту не зможете повернутися додому?

Це головна  думка, яка мене зупиняє. Якби прийшла повістка, що мене викликають по мобілізації ― пішов би без питань. Бо в мобілізованих є чіткий термін служби.