Чимало поранених бійців після одужання хочуть повернутись у зону бойових дій

logo
114652_chimalo_poranenih_bijciv_pislja_oduzhannj.jpeg


Львів – Протягом двох тижнів до Львова з Дніпра спеціальним бортом військово-медичної авіації прибули понад 20 поранених бійців у зоні бойових дій на Донбасі. Спершу військовослужбовці отримали медичну допомогу в Дніпровському військовому госпіталі, а у Львові вони проходять реабілітацію і повторні операції. У якому стані перебувають бійці, яку потребують допомогу? Дізнавалось Радіо Свобода.

Майже всі палати у військовому госпіталі Львова заповнені. У шпитальних коридорах – бійці в інвалідних візках, на милицях, з перев’язаними головами, руками, ногами. Це – цілком інший світ і атмосфера, аніж поза територією госпіталю.

В одній із палат лежить 19- річний Ярослав Чабан із Черкащини. Він очікує на наступну операцію і трішки хвилюється, чи згинатиметься його нога. Бо військовослужбовець-контрактник мріє повернутись на Донбас у свою бригаду. 28 квітня о 8-й ранку неподалік від Красногорівки разом із побратимами потрапив під мінометний обстріл, розповідає він. Один боєць загинув на місці, другий помер через тиждень у лікарні, а ще двоє, серед них і Ярослав, були поранені. Ярослав отримав поранення руки, ноги, більшість осколків лікарі вийняли, але ще залишились над оком, в руці, під серцем. Найскладніша ситуація із коліном.

Ми цього обстрілу не очікували. Перебита кістка бедра, плече, видалили частину колінної чашки. Руку відчуваю, ногу теж

«Ми цього обстрілу не очікували. Зранку була тиша. Був на відкритому просторі, кілька секунд – і вже лежав у крові. Навіть не міг подумати, бо зазвичай мінометами стріляють пізніше, а автомати, кулемети чути завжди. А це було, як добрий день. Перебита кістка бедра, плече, видалили частину колінної чашки. Руку відчуваю, ногу теж», – говорить боєць.

Ярослав Чабан розповів, що противник стріляв із мінометів різного калібру, зенітних установок, гранатометів і стрілецької зброї з боку населеного пункту Старомихайлівка, що на тимчасово непідконтрольній Україні території. 20 мін у той день розірвались на українських позиціях, за даними українських військових. Після навчання у будівельному ліцеї Ярослав підписав контракт із ЗСУ, пройшов два місяці підготовки і вже у січні 2016 року став військовослужбовцем 92-ї механізованої бригади.

У 2015-му про це ніхто не думав. Тягнуло мене туди. Вдома нікого не питав. Коли приїжджаєш, наприклад, у відпустку, перші 10 днів – і вже назад хочеться, хлопців побачити

«Яке фінансове забезпечення тоді? У 2015-му про це ніхто не думав. Тягнуло мене туди і все. Вдома нікого не питав. Я потрапив, практично всі тоді були мобілізовані. Називають мене «студент», дружній колектив. Там все по-іншому, життя не таке чудове, як видається. Але там простіше. Коли приїжджаєш, наприклад, у відпустку, перші 10 днів – і вже назад хочеться, хлопців побачити. Тягне, звикаєш, паралельний світ. Регулярні підрозділи російських військ там є, бачиш у бінокль ворога, на них нема розпізнавальних шевронів», – говорить боєць.

У рік близько 450 бійців проходять реабілітацію у госпіталі

У Військово-медичний клінічний центр Західного регіону у Львові постійно привозять поранених бійців із харківського і дніпровського госпіталів, де вони пройшли лікування. У Львові оперують, продовжують відновлювальне лікування, сюди приїжджають західні медики і консультують українських колег, а також бійців скеровують на протезування.

«Це – люди, які отримали поранення середньої важкості, серед них є зі складними випадками. Вони тут лікуватимуться, а потім, залежно від медичних показників, стаціонарно проходитимуть реабілітацію чи за місцем проживання. Тут працює «Волонтерська сотня», в них бійці можуть взяти щось додаткове з їжі чи одягу, але у нас працює кухня, і щодня годуємо бійців, відповідно до різних раціонів», – каже Віктор Пантюшний, заступник начальник Військово-медичного центру Західного регіону по роботі з особовим складом.

У рік у львівському госпіталі у відділенні реабілітації проходять лікування близько 450 військовослужбовців. У середньому курс триває два тижні і на одного пацієнта у день витрачається 474 гривні. З людиною працює 3-4 фахівці, для порівняння, за кордоном удвічі більше. Водночас приватні реабілітаційні центри в Україні для бійців фінансово недоступні, тому волонтери, якщо є необхідність у такій відновлювальній медицині, допомагають шукати гроші.

Кожен із поранених бійців має власну історію війни. 54-річний Віктор Сорока підписав контракт на 3 роки. Рівно місяць служив у 59-й окремій мотопіхотній бригаді, на ділянці Павлопіль-Широкине отримав осколочні поранення у ногу.

Поранено праву ногу, роздроблена кістка, проблема з коліном. Лізуть і лізуть вони, тому вирішив піти служити

«Поранено праву ногу, роздроблена кістка, проблема з коліном. Був я лише поранений, не повезло. В окопі раніше не діставало, а тут. Обстрілювали там кожні 3-4 години. Вдень під час перемир’я – тихо, а вночі починають. Лізуть і лізуть вони, тому вирішив піти служити», – каже Віктор Сорока з Кропивницького.

Він має військовий досвід, два роки служив в Афганістані, але не думав, що в Україні воюватиме. «Це – різні війни, у самій тактиці, тут слов’яни воюють між собою. Не думав, що таке буде».

Понад рік під час мобілізації воював на Донбасі 30-річний Андрій Погончук із Львівщини, і кулі тоді його оминали. А ось підписав контракт, прослужив лише тиждень і разом із 15 побратимами 128-ї піхотної бригади отримав численні опіки тіла. Андрій пішов служити одразу після загибелі брата Олега Погончука в Дебальцеві 1 серпня 2015 року.

Головне тепер правильно розробити ногу, щоб не було рубців під ногою. Я б ще пішов служити

«Головне тепер правильно розробити ногу, щоб не було рубців під ногою. Я б ще пішов служити. Це коли прийшов додому, на дембель, по мобілізації не міг ні з ким спілкуватись, кожен говорить про своє, він не може мене зрозуміти, а я його. Потім звик, але було мені комфортніше на війні. Піски, Водяне, Карлівка – це всі мої позиції були», – говорить Андрій Погончук.

Поранені бійці розповіли, що мають всі необхідні ліки і продукти, що волонтери навідуються до них щодня і цікавляться їхнім здоров’ям і потребами. Мріють лише швидше одужати.

А поділитися?