«День залізничника у Гребінці святкують майже всі»
Олександр Князєв залишив велике місто і каже, що ні дня не пошкодував про свій вибір. Чоловік обрав Гребінку заради залізниці. Але залізна дорога стала кар’єрними східцями, що привели до серйозної посади держслужбовця, про це пишуть Події та коментарі
Із 2013 року 33-річний Олександр Князєв обіймає посаду заступника голови Гребінківської районної державної адміністрації. Молодий службовець – династійний залізничник. Сам родом із Дніпра. Там закінчив залізничний вищий навчальний заклад і за направленням приїхав до Гребінки.
– Мій батько все життя працював монтажником на коліях. Брат теж залізничник. Я з дитинства із захватом дивився на провідників та машиністів, особливо на їхню форму. Навіть не вагався, коли обирав інститут. Проте, вступив на будівельний факультет. Наприкінці навчання мені, як молодому фахівцю, прийшло запрошення на роботу від Південної залізниці. Так я потрапив до Гребінки.
Чоловік успішно пройшов співбесіду в Гребінківському будівельно-монтажному експлуатаційному управлінні та пішов працювати бригадиром. За спеціальністю Олександр – інженер-будівельник у галузі водопостачання. І професію, каже, обирав не заради диплома.
– Мене жодним чином не бентежило те, що доведеться виконувати ту роботу, якої вчився. Стосовно специфіки, то от загалом, залізниця – це транстериторіальний підрозділ, що обслуговує кілька областей одночасно. І наша лінія сягала від Бахмача до Гребінки. Графік роботи та обов’язки були найрізноманітнішими. Чесно кажучи, фактично увесь свій робочий час я перебував у відрядженнях. Навіть народження дитини зустрів у поїздці.
Від бригадира чоловік дослужився до посади начальника дільниці водопостачання. Зізнається, що кожна зі сходинок була специфічною і по-особливому цінною для життєвого досвіду.
– Так повелося у нас, що залізничників чи не кожен журналіст завжди запитує саме про якісь кумедні випадки в роботі. Певно, цей стереотип навіяний суспільству образом усім відомої «провідниці». Однак чи не кожна залізнична галузь і ланка є потенційно небезпечною для життя. З власного досвіду – коли люди працюють у траншеї на глибині в понад два метри десь у степу, радості тут, звісно, мало. Я особисто був свідком того, як у нормальної людини, котра пройшла медкомісію, під час таких робіт зупинилося серце. А до найближчої лікарні з того поля було кілометрів п’ять.
То фактично врятували чоловіка колеги. Найскладнішим було пояснити медикам, у якій саме ділянці поля ми знаходимось, адже адреси там просто не було ніякої. Була окрема лінія водопостачання, котра обслуговувала місто Прилуки. У Ромодані також був наш великий підрозділ. На сьогодні ці лінії більшою мірою передані на обслуговування місцевим органам самоврядування. Або ж знаходяться у процесі передачі в зв’язку з реформуванням. І от зміни якраз полягають у тому, аби залізниця займалася безпосередньо перевезеннями та прилеглими до них галузями роботи.
Щодо реформування, посадовець говорить, що дивиться на ці процеси з обох сторін: як держслужбовець та як залізничник. І зазначає, що масштаби змін у такому маленькому специфічному місті, як Гребінка, будуть відчутними особливо гостро.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Депо «Кременчук» потрапило в розгромний репортаж ТСН про «Укрзалізницю»
– Гребінка цілком і повністю залізничне місто. Тут у кожній родині свій залізничник. Та і фактично чи не кожен управлінець у Гребінці – теж залізничник. Деякі сфери життя та діяльності населення віддані під юрисдикцію залізниці. Те, що вже відбулося із залізничною медициною ми побачили. На черзі інші зміни, та головне, щоб вони негативно не позначалися на людях.
Стосовно пасажирських перевезень, так ця ланка ще з радянських часів була для залізниці збитковою. Зробили нам швидкісний рух. Але Гребінці це ні пече, ні гріє. Основні гроші залізниця заробляє на вантажних перевезеннях. І потрібно враховувати всі нюанси в цій сфері, ресурси, і людські зокрема. З приводу кумедних випадків Олександр таки один згадав. Хоча і вагався, варто про це говорити чи ні.
– Одразу після університету я потрапив до колективу, не маючи досвіду роботи з сантехніками. А до мене на тій посаді працювала дуже досвідчена людина, до того ж жінка. І от під час одного з робочих моментів я кажу своєму колезі: «Гришо, відійди, будь ласка». З його боку – нуль реакції. Я знову попросив, і знову – нічого. Так я попросив його ще кілька разів. І тут моя наставниця дала мені перший урок «спілкування» з підлеглими. Після гучної та не надто ввічливої подачі того самого прохання, чоловік почув, що від нього просять.
Не знаю, можливо, у радянські часи на певні посади йшов працювати специфічний контингент, хтозна, чому воно так складалося, але ті професійницькі стереотипи відповідали дійсності. На сьогодні ситуація трішки змінюється. Між іншим, це стосується і відзначень професійних свят. День залізничника в Гребінці святкують чи не всі жителі. Проте, на щастя, відходить у минуле радянська практика добровільно-примусових урочистостей. На сьогодні популярністю користуються корпоративи. Колективам краще знати, чого їм хочеться.
Схожі публікації:
