Денис Мандзюк: Копаний м’яч. Коротка iсторiя украïнського футболу в Галичинi 1909–1944

logo
60583_denis_mandzjuk_kopanij_m_jach_korotka_ist.jpeg


У книжці вперше здійснено ґрунтовну спробу дослідити становлення футболу на ці західноукраїнській землі.

Історія українського копаного м’яча почалася задовго до війни і того часу, коли Україну почали ідентифікувати як державу. У книжці від “Видавництва Старого Лева” – перша ґрунтовна спроба дослідити історію українського футболу в Галичині у першій половині ХХ століття (1909–1944). Тут не просто документально зафіксовано історію матчів, а й простежено долю популярних у міжвоєнні роки футболістів, вміщено авторські версії й оцінки тодішніх футбольних подій та інтриг.

У “Додатках” видання — добірка фейлетонів, які є чи не най­оригінальнішою прямою ілюст­рацією (а також репрезентацією тодішнього мовного середовища) довоєнного футбольного життя в Україні.

Із уривком книжки можна ознайомитися на сайті:

***

Зі вступу від автора 

На початку ХХ століття в українській мові ще не було власної спортивної термінології. Вирішити цю проблему взявся невтомний популяризатор фізичної культури на Галичині Іван Боберський. Варіантів було два: калькувати чужі терміни або шукати власні відповідники. Зупинився на другому. Так і виникли слова: “відбиванка” — футбол, “кошиківка” — баскетбол, “гаківка” — хокей. А футбол став “копаним м’ячем”.

Саме з такою назвою знали цю гру вболівальники краю упродовж тривалого періоду. 20 травня 1909 року дві гімназійні команди підавстрійського Львова зіграли перший показовий футбольний матч. 16 липня 1944 року відбулися три зустрічі першості окупованої нацистами Галичини. Турнір перервали через наступ радянської армії. Між тим — десятки турнірів, сотні матчів, тисячі пережитих моментів. Українці тоді не мали власної держави. Потрібно було боронити свою ідентичність. Футбол став одним із найдієвіших засобів для цього. Аби довести зверхність над опонентами, не треба було вдаватися до дипломатичних інтриг чи силою демонструвати свою непокірність. Достатньо було знайти 11 спритних чоловіків, одягнути їх в однакові сорочки та випустити на поле. Воно ж, як відомо, рівне, а м’яч — круглий.

Перемоги над польськими і єврейськими командами піднімали дух українців. Товариські зустрічі проти “закордонних” гостей з Ужгорода чи Чернівців ставали справжнім національним святом. Футболістів вважали героями або зрадниками — залежно від результату. Недарма ж спортивні турніри тоді називали “мистецтвами” — калька з польського “mistrzostwа”. А їхніх переможців — “мистцями”. Звісно, той футбол за рівнем значно відставав від теперішнього. Грали напівпрофесіонали або й просто любителі. Де бракувало майстерності, відпрацьовували самовіддачею. А частіше — просто грубощами. Бійки між спортсменами і між глядачами, суддівські скандали, несправедливі рішення чиновників — ще одна риса тогочасних змагань.

Перед вами перша спроба популярного дослідження “копаного м’яча” — українського футболу в Галичині першої половини ХХ століття. Книга написана на основі газетних публікацій і архівних документів тих часів. “Оживити” текст покликані колоритні цитати очевидців і автентичні фотографії — більшість узято з приватних архівів і публікуються вперше. 

Фрагмент книжки 

Перший м’яч для гри у футбол привіз до Львова викладач учительської семінарії Едмунд Ценар.

Професор щороку їздив на курси закордон, а 1889 р. відвідав Англію, де й побачив невідому досі розвагу. Через два роки він видав польською мовою посібник “Гімнастичні ігри шкільної молоді” (“Gry gimnastyczne młodzieży szkolnej”), у якому зокрема коротко виклав правила нової гри.

Львів тоді був столицею Королівства Галичини та Володимирії (німецькою Konigreich Galizien und Lodomerien, польською Krolestwo Galicji i Lodomerii) — коронного краю Австро-Угорської імперії. Це адміністративне утворення займало територію сучасних Підкарпатського і Малопольського  воєводств Польщі, Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей України. Західну частину Королівства населяли переважно поляки, східну — українці. Але такий чіткий розподіл стосувався лише сільської частини краю. У містах більшість становили представники двох народів — поляків та євреїв.

Львів не був винятком — зі 170 тисяч його жителів українців було близько п’ятої частини. Усі новинки, які потрапляли до галицьких міст, передусім випробовували на собі представники більшості. А що контакти між народами були не надто тісними, українці подовгу трималися осторонь від прогресу. Не став винятком і футбол.

Вихованці семінарії тренувалися на широкому полі біля Стрийського цвинтаря (там, де зараз розташована Академія сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного). Точних правил ведення гри ніхто не знав. Ворота позначали двома прапорцями, які закріплювали в землі на відстані 12 кроків один від одного. Поле мало ширину 80–90 кроків, без бічних ліній, кутових позначок і штрафного майданчика. Зате суддя вже був.

…………. 

Основним спортивним осередком української молоді у Львові стала цісарсько-королівська академічна гімназія — єдиний у місті середній навчальний заклад з українською мовою викладання. Вона розташовувалася в Народному домі (тепер будинок офіцерів на вулиці Театральній).

У вересні 1895 р. в розкладі занять гімназії з’явився новий урок — гімнастика. Був він “предметом надобов’язковим”, тобто факультативним. Викладав його професор латинської і грецької мов Роман Цеглинський. Навесні та влітку він часто водив гімназистів на прогулянку. Брали зі собою перекуску, трохи грошей на солодощі та рушали на Кайзервальд чи Погулянку — найбільші міські парки. Грали у популярну тоді кічку — гуцульську забаву, подібну до сучасних городків. Пізніше хтось приніс м’яч.

“Початки були трудні, — описував тодішній гімназист, син Івана Франка, Тарас. — Цеглинський не знав, що з м’ячем робити. Найлегше було з уставленням воріт. Хлопці понаскидали по дві купи блюзок і шапок — і брамки були готові, віддалені від себе на яких 150 метрів. Вся молодь ділилася на дві величезні дружини і на безмірному грищі чекала нетерпеливо на початок гри. А початок був дуже оригінальний. На середині грища лежав на землі м’яч, а з обох сторін розбігалися проти себе два провідники дружин, найліпші бігуни, й в повнім бігу мали копнути м’яч. Потім наставала загальна чудова копанина і пекельний вереск. М’яч крутився, як тріска в ополонці. Копаний рівночасно в стиску, не мав виходу з-поміж ліса ніг. Коли ж вирвався десь щасливо, зараз гнали за ним завзятущі купи копунів, окружали збитою масою і били ногами куди попало, переважно по кістках товаришів. Згодом слабші підкошені відступали, стиск проріджувався і можна було десь-колись стрілити ворота”. 

…………………………………. 

Стрийський футбол також бере початки у місцевій гімназії — у ній навчалися і поляки, й українці. Молодь ходила копати м’яч до парку ім. доктора Генрика Йордана (поряд із сучасним стадіоном “Сокіл”). Спочатку за ворота служили складені купи одягу.

Згодом єврей Мондштайн, син власника тартаку, облаштував із дошок нормальні брами.

“”Футболівок” ніхто не мав, — згадував стриянин Андрій Кігічак. — Щоб вдома не було авантур за черевики, то копали правою, а інколи й обома ногами “на босака”. Але згодом кожен добув десь імпровізовані, а згодом і правдиві “футболівки”. На наше нещастя в Празі згинув від сильного удару з “вільного” чеський воротар, що його твердий м’яч “ґреґор” поцілив у черевну яму. Це подала преса як велику сенсацію, а нашим батькам тільки того було й потрібно. Але коли згодом появилось в пресі, що влада заборонила уживати такі масивні м’ячі, а ми батьків переконали, що наші, то такі “звичайненькі”, якось справа стихла і нас толерували”.

Тривалий час не могли визначитися із назвою команди. Попервах її підписували як УСК, пізніше — “Січ”. За клубною легендою, остаточну назву “Скала” запропонував нападник Олекса Паращак. На нараді перед виїздом до Перемишля він так обґрунтував свій варіант: “Щоб усі атаки розбивалися об нашу дружину, як об скалу”. Решта гравців зустріли пропозицію оплесками. Стрияни виграли той матч, назву визнали фартовою.

21 травня 1911 р. тоді ще команда “Січ” навідалася до Львова, де програли УСК-3 — 5:8. 22 жовтня візит у відповідь наніс вже перший склад УСК. Перемогли знову львів’яни — 4:1, єдиний гол у господарів забив Паращак. Через сутінки другий тайм тривав тільки 20 хвилин.

Гості грали у білих светрах і чорних штанцях, господарі — у синьо-жовтому одязі. Львівський гімназист Юрко Семотюк надрукував у “Ділі” репортаж із тієї поїздки. Відзначав, що на стадіоні зібралося чимало публіки. А ще дивувався: продавали квитки та старанно стежили за порядком навколо поля гімназійні професори-поляки.

Покровителем “Скали” був священик і композитор Остап Нижанківський. Автор колядок “Бог ся рождає” і “Во Вифлеємі нині новина” був ініціатором створення у Стрию одного з перших українських кооперативів — “Крайового господарсько-молочарського союзу”. Виручені кошти жертував і на футбольну команду міста.

Зокрема придбав для неї комплект зелено-бордової форми. І в наш час ці кольори є офіційно затверджені у клубі. 

……………………………

300 крон у рік платили гравці УСК за тренування на стадіоні “Сокола-Батька”, що на вулиці Стрийській, від 1911 р. Заняття відбувались у понеділок, середу та суботу від 14:30 до 19:00 год. Цей час ділили між собою чотири команди. В понеділок увечері самостійно займалися випускники гімназії — “сеньйори”. 

………………………….  

“Замість шкіряної кулі пішли в гру сталеві, і багато членів вирушило штопувати московського ворога, що з великою, але слабо вишколеною дружиною пхався штурмувати ворота Західної України”, — так іронічно відгукнувся про Першу світову війну Тарас Франко. На фронті загинуло чимало талановитих футболістів. Зокрема члени “України” Роман Перфецький та Ананій Степанів, гравці “Дніпра” Зиновій Дума, Володимир Богоніс і Костянтин Гусаківський, найкращий бомбардир “Сянової Чайки” Федір Черник. 

Українські клуби оговтувалися від війни значно довше. До ПЗПН і ЛОЗПН вони не вступали принципово — не визнавали польської влади на своїй території. Тільки наприкінці літа 1921 р. спортивні товариства почали відновлювати свою діяльність. Першими взялися до праці львівська “Україна”, стрийська “Скала” і тернопільське “Поділля”. Тоді ж відремонтували й обгородили стадіон “Сокола-Батька” у Львові, знищений під час війни. На ньому і відбулися перші товариські зустрічі. Короткий репортаж про матч “України” та “Поділля” опублікував студентський часопис “Поступ”: “Гра незвичайно цікавила і визначалася гарними моментами. М’яч перелітав з-під одних воріт до других. Та по одній стороні, як і другій, залога незвичайно добре ударемнювала всякі наступи. Гості, побачивши супроти себе силу, почали поводитись дещо засвобідно, тож під кінець гри мусів суддя одного грача-гостя попросити зійти з площі. Та тут ступила й дружина “Поділля”. По кількох мінутах, одначе, вернула”.

А поділитися?



Вам має сподобатись...