До Львова зібралися запросити Дієго Марадону

Інтерв’ю “Футбол 24” із львівським фотографом-мандрівником, який зафіксував унікальний матч між буддійськими монахами.

Максим Баландюх – відомий львівський фотограф і мандрівник, який об’їхав різноманітні екзотичні закутки Європи, Азії і Південної Америки. Засновник фотошколи імені Дієго Марадони. У минулому – журналіст, який, зокрема, висвітлював російсько-грузинську війну у 2008-му.

Одна з його найулюбленіших країн – Непал, на території якого одразу вісім піків, понад 8000 метрів заввишки. Там Баландюх став свідком цікавої події – футбольного матчу на висоті 3900 метрів над рівнем моря. “Нам часом стояти було важко і дихати, а вони собі ганяли у м’яча”, – захоплено описує фотограф непересічне видовище.

– Максиме, як тебе занесло у Непал?

– Я викладаю у фотошколі імені Дієго Марадони, тож ми шукаємо колоритні місця, де можна пофотографувати. У Непалі побували вже вп’яте. Ця країна у плані “познимкувати” – дуже офігенна і колоритна. Там немовби потрапляєш в іншу епоху – хати під солом’яною стріхою, глиняні стіни, наче із віршів Тараса Шевченка. І люди добрі, відкриті, усміхнені. Якщо у Європі ти не маєш права фотографувати людину без її дозволу, то у Непалі ніколи не виникало жодних проблем, усі відкриті.

– На футбольний матч, про який зараз поговоримо, ви натрапили на висоті 3900 метрів. У чому складнощі підйому на таку верхотуру?

– Похід до базового табору Евересту – хоч і фізично виснажливий маршрут, проте технічно простий: жодної спеціальної підготовки перед таким походом не потрібно. Єдине – треба бути у більш-менш хорошій фізичній формі. Якщо вранці бігаєш, займаєшся у залі, або якщо просто активно працюєш на городі – маршрут під силу пройти. Лише треба підзбирати туристичного спорядження.

До футбольного поля ми дісталися на 6 день свого походу. Опівдні вже були на місці. Мали багато вліьного часу і виникло бажання побігати з місцевими у футбол. Але це дуже небезпечно – могла схопити гірська хвороба. Стало б настільки хижо, що, ймовірно, довелося б спускатися униз, так і не побувавши біля підніжжя Евересту. Мої знайомі у Перу кілька хвилин побігали за ламами, аби пофотографувати, і їх за кілька годин підкосила гірська хвороба. Недуга часто хапає фраєрів: люди відчувають у собі багато сили і готові пройти більше, ніж потрібно. Але без акліматизації такі пориви зненацька закінчуються гірськими сюрпризами: висока температура, нудота і головний біль.

Нас супроводжував місцевий носильник. Він мешкає на меншій висоті, але адаптований до високогір’я. Тому приєднався до команди і ганяв м’яча без жодних проблем. Поруч стояли французькі мандрівники. Один із них також вирішив побігати. Було помітно, що він – дуже технічний гравець. Вирізнявся на фоні обох команд. Але пограв 7-8 хвилин і зійшов з поля – дихати на такій висоті важко, а бігати – і поготів.

– Що це за місцевість, яка стала епіцентром футбольного матчу?

– Поселення називається Тенгбоче, відоме своїм буддистським монастирем і красивою панорамою на гори, зокрема і на Еверест. На тій висоті не так багато поселень, але люди живуть у кількох сусідніх селах. Буддиський монастир на горбочку, а неподалік – лоджії, гірські притулки для туристів.

– Цей матч – разова акція, чи монахи грають систематично?

– Вони грають як тільки є час і настрій. Особливого різноманіття розваг біля їхнього монастиря немає, тож у футбол бігають щотижня. Зазвичай після обіду, оскільки вранці – молитва та інші справи біля монастиря. І вони грають не лише своїм колективом, до них приєднуються працівники лоджій та носильники. Нікому не відмовляють.

– Буддизм – це спокій, душевна рівновага. Невже буддійським монахам дозволяється азарт, який обов’язково супроводжує футбольні матчі?

– Я не помітив у монахів особливих рамок у поведінці. Не бачив тієї відчуженості від світу, як нам видається монаше життя. У них щоранку молитва і потім багато обов’язків у монастирі, але поза тим вони веселі і комунікабельні, часто жартують із туристами. І грають у футбол. Я за ними достатньо спостерігав, адже неодноразово бував у Непалі в різних регіонах. Їхнє духовне життя – без жорсткої обмеженості. Буддійські монахи без проблем впускають на територію монастиря, також можна зайти до них на молитву, яка розпочиналася тоді о пів на шосту ранку.

– Скільки часу тривав цей високогірний матч?

– Мабуть, години 4. У кожній з команд було приблизно по 8 гравців. Але вони мінялися – хтось йшов, хтось приходив. Цікавий вигляд у самого майданчика. Поле було під відчутним кутом. З одного боку – не те, щоб прірва, але стрімкий схил. Рятувало, що неподалік поля росли невеликі кущі. Якщо м’яч летів за межі поля і його не встигали зупинити, хтось мусів йти по нього – і то надовго. Тож найбільші швидкості гравців я помітив навіть не у грі, а навздогін м’ячеві, який рухався у напрямку схилу: треба було його якнайшвидше зупинити.

“Ми перетворили зацементований майданчик у власну версію “Сан-Сіро”. Топ-10 правил дворового футболу

Помітив, що вони захоплюються не лише футболом, але й іншими видами спорту. У перервах між таймами (мінялися воротами) кілька хлопців підходили до невисоких дерев і на їхніх стовбурах витворяли різні трюки – наче були гімнастами. Помітно, що про фізичну форму вони не забувають.

– Як би ти оцінив футбольний рівень цих хлопців? До речі, чи добре себе проявив монах, що грав у футболці з прізвищем Бекхема?

– О, це такий прикольний, фотогенічний чувак! (Усміхається) Старанний. Були хлопці, які занадто перебирали гру на себе. А от непальський Бекхем якраз проявляв себе в командній грі – у пас – і вони класно зігралися із нашим портером (тим, хто допомагав нам нести частину спорядження). Мене найбільше дивувало, як їм вдається грати у своїх буддистських костюмах. Це так, наче грати у спідниці. Але, здається, їм така форма зовсім не заважала.

Спершу мені здалося, що вони непогано грають. Проте коли до них на кілька хвилин приєднався французький турист, склалося враження, наче він колись професіонально займався футболом. Настільки швидко і точно все виконував, що стала відчутною різниця у класі. Але він швидко зійшов, оскільки у нього не було акліматизації і така біганина могла погано закінчитися. Та й після кожного виходу дуже довго відхекувався, оскільки кисню на тій висоті відчутно менше.

– Жорстких прийомів, як у стрічці “Шаоліньський футбол”, не було?

– Ні, грали дуже чемно, коректно. Усе робилося з усмішкою. Поле не мало розмітки, а в грі не було судді. Тому коли м’яч виходив в аут або виникали інші суперечливі ситуації – все вирішувалося мирно, а суперечки були веселі і привітні. Рельєф там такий, що одні ворота розташовані вище, інші – нижче. Поперечок між стійками немає – їх замінили, протягнувши мотузки із різнокольоровими прапорцями.

– Чи чули у Непалі про Андрія Шевченка?

– Так, але далеко не всі. Не так як у Європі. В основному у містах, там люди більше обізнані. Непал перебуває від впливом Індії, тож у багатьох місцях бачив, як діти бавляться у крикет, і, відповідно, більше цікавляться зірками цього виду спорту. Також у них доволі популярний волейбол.

– Ти – мандівник із досвідом. Скільки країн вже об’їхав?

– Я побував у Європі, екзотичних країнах Азії та Південної Америки, але не люблю вести підрахунок. Кількість країн – дуже умовна штука. Можна поїхати в якусь країну на 3-4 дні і поставити галочку, що ти там був, проте побачити її дуже поверхнево. Мені подобається повертатися у країни, які мені сподобалися, подорожувати ними і розвідувати їх для себе. У Непалі був 5 разів, у Грузії – 10.

Я б нікому не рекомендував їхати у Непал на кілька днів: можна зіпсувати собі враження про країну. Найцікавіше – у Гімалаях, у колоритному способі життя на схилах цих гір. Але щоб туди потрапити – треба від кінця дороги ще кілька днів іти пішки. Столиця Катманду також дуже цікава, але, думаю, перші кілька днів новоприбулі переживатимуть лише свій культурний шок і не помічатимуть особливостей цього міста.

– Твоя особлива, найекстремальніша, найнебезпечніша пригода?

– Небезпека – то умовна річ: іноді нам видаються страшними дуже банальні ситуації, а на справжні небезпеки натомість не звертаємо уваги. Пригадую, торік у Грузії була дуже мінлива погода – град, сніг і дощ чергувалися кожні 20 хвилин. Ми лізли на гору і ніжило сонце, а коли фотографувалися на вершині – раптово прилетіла хмара і у нас вдарила блискавка. Я відчув удар у голову, дехто бачив вогники перед очима. Одна із дівчат інстинктивно лягла на землю так швидко, наче впала. Їй здалося, що так буде безпечніше. Я ж у ту мить перелякався: думав, вона впала від удару блискавки.

Більшість людей, думаючи про Гімалаї, небезпеками уявляють землетрус, лавини, літаки, які через погану погоду врізаються у скелі. Ці небезпеки справді існують. Але все ж статистика каже: всюди у світі найнебезпечнішими є ДТП. У Непалі дуже вузькі дороги-серпантини, проїхатися ними – це вже пригода. Особливо, якщо сидиш біля вікна, за яким – прірва.

– Коли у 2008-му спалахнула російсько-грузинська війна, ти одразу поїхав туди. Що запам’яталося?

– Я тоді працював у відомій газеті і попросився у відрядження. Був молодший, мене приваблювала робота військового фотокора. Цікаво було спробувати себе у гарячій точці. Насправді не думав, що події так швидко розгортатимуться. Думав, буде локальний конфлікт, а виявилося – війна. Там я зрозумів, що страх – дивне відчуття. Тбілісі серйозно не постраждало, але населення столиці дуже панікувало. А от місто Горі бомбардували щоночі, але ті люди, які залишилися, спокійно грали у шахи на вулиці і попивали винце. Це заспокоювало. Я усвідомив небезпеку лише тоді, коли зустрів грузинських солдатів. Вони дуже агресивно реагували на те, що я їх фотографував. Це був показник: ніколи не бачив такими привітних і гостинних грузинів.

“Коли я запитав про “Шахтар”, у Януковича загорілися очі”. Як знімати футбол, тиснути руку Ніксону і полювати на Саддама Хусейна

У місті Горі функціонував прес-центр, де гуртувалися іноземні журналісти. Коли я повернувся із зйомок – там майже нікого не було. Усі швидко виїхали у Тбілісі, бо у Горі входили російські війська. Залишилося лише кілька колег, які пакували речі у дві автівки. Вільного місця вже не було, тож мені довелося пробувати вибратися звідти автостопом. Зупиняв увесь транспорт, навіть танки. Але їм було не до мене. Врешті мене підібрав якийсь “Опель”. Ми їхали під обстрілом з боку Осетії. Перед нами поцілили в один із танків та “Жигулі”, які горіли одразу на дорозі.

– Твоя фотошкола названа на честь Дієго Марадони. Чому?

– Я хотів назвати фотошколу іменем видатного фотографа. Проте фотографи зазвичай залишаються по інший бік камери і їхні імена не такі відомі, як, скажімо, акторів чи спортсменів. Випадково почув цікаву історію про Марадону. Колись, у дитинстві, він мріяв стати фотографом, але у нього не було можливості купити фотоапарат. Можливо, це лише міф, але він пішов у футбол, щоб заробити грошей на камеру.

Стало цікаво, чи настільки ж успішним він був би у фотографії. Уявив собі його експресію і талант у ролі фотографа. Вирішив: Дієго Марадона вартий того, аби бути нашим натхненником. Оскільки його геній реалізувався у футболі, отже його місце у фотографії залишилося вільним. Можливо, хтось із наших випускників реалізує себе у цьому мистецтві так само успішно, як Марадона на футбольному полі. Це все звучить, наче жарт, але гумор – це хороша річ і у футболі, і у фотографії.

Передивився фільм Кустуріци про Марадону, цікавився місцями його слави у Неаполі, Барселоні, Буенос-Айресі, і планую там побувати. Думаю, навіть варто запросити Марадону в Україну, у фотошколу його імені. Можливо, йому буде цікаво. Якщо Чак Норріс відгукнувся приїхати у Рівне, то чому б Марадона мав відмовити?

Фото Максима Баландюха

Сторінка автора у Facebook

“Страти – раз на місяць”. Екс-гравець “Карпат” – про шокуючі подробиці життя в Саудівській Аравії