«Дон Жуан» з усіх усюд. Як ставлять геніальну оперу Моцарта у Львові, Парижі, Відні

Львівська опера прем’єрою опери Вольфганга Амадея Моцарта «Дон Жуан» 15 липня завершує сезон. Ті, хто не встигне послухати нову постановку буде змушений чекати відкриття нового сезону. Варто сказити, що чекати є чого. Львівський театр запропонував глядачеві сучасне, нове трактування класичного твору.

В основі опери Моцарта «Дон Жуан» лежить легенда про зухвалого спокусника, який розбивав жіночі серця. Сюжет по-своєму трактувало чимало письменників та композиторів. Змінювалася лише забарвлення головного героя, часом, він був описаний як злочинець, часом як дотепний борець з застарілими нормами моралі.

«Нова версія «Дон Жуана» переосмислює класичну традицію і представляє інший образ головного героя: севільський спокусник прекрасно почувається в середовищі собі подібних і ще краще вписується в сьогоднішні реалії релятивного, віртуального, ні в чому не справжнього світу. Обурення частини публіки викликало еротичне шоу, яке демонструється в класичній виставі. Проте це не пустий епатаж, а вельми дієвий драматургічно-смисловий прийом: постановники лише злегка накреслили контури екзистенції, з якої невимушено і весело усувають будь-які ідеали, духовні устої та традиції, де можна все, всім і всюди. І ось від цього стає реально страшно». Так відгукується про львівську постановку музикознавець Любов Кияновська.

Dramma giocosa – таке визначення дав своїй опері автор. Весела драма, це визначення в повній мірі розкриває суть і всю картину твору: сплетіння трагічного та комічного, піднесеного і побутового. Ці моменти, роблять музичний твір життєвим і правдивим. До Моцарта, ще ніхто не писав комічних опер з такими палкими пристрастями. «А чи залишається в цьому задзеркаллі по той бік добра і зла щось дійсно вартісне, прекрасне, а відтак обнадійливе? Так, і це музика Моцарта та її виконання солістами, оркестром і хором. Великим плюсом вважаю дійсно класицистичну інтерпретацію всієї партитури, без романтичних надривів і веристських пристрастей, ясну, гармонійну і коректну. Браво, Маестро Бервецький! Погоджуюсь і з Вашими темпами, і з динамічними відтінками, і з певною емоційною стриманістю, яка відповідає естетичним ідеалам тієї епохи», – вважає Любов Кияновська.

«Як добре, що й молоді солісти опанували європейську манеру точного, виразного фразування і стриманішої динамічної амплітуди, можуть передавати тонкі нюанси змісту, не вдаючись до крику, надмірного пришвидшення чи навпаки, «зависання» закінчень фрази», – підсумовує вона.

Режисер Василь Вовкун вирішив вбрати класичний сюжет та добре відому усім меломанам світу музику в сучасні шати. Декорації Тадея Риндзака, костюми Оксани Зінченко, хореографія Марчелло Алджері та Сергій Наєнка, сама постановка Вовкуна – усе підпорядковано тому, щоб розкрити класику з позиції нашого часу. Вистава виглядає актуальною.

Актуальним був і підхід до вибору виконавців: режисер провів всеукраїнський кастинг і на львівську сцену виходять на лише штатні солісти Львівської опери, а й співаки з Києва, Дніпра та Одеси. У львівській постановці вдається зберегти баланс між повагою до шедевра геніального композитора та його сучасним прочитанням. Золота середина – ось що є головним у цій, без сумніву, вдалій постановці. Загалом дуже приємно, що вона опинилася цілком та повністю у контексті сучасних інтерпретацій по всьому світу, які здійснювали найбільші та найпопулярніші театри.

ZAXID.NET з нагоди прем’єри відібрав лише декілька з них. На наш погляд, найцікавіших та найбільш обговорюваних.

Міхаель Ханеке, Париж

Видатний австрійський кінорежисер Міхаель Ханеке, володар двох «Золотих пальмових гілок» Каннського кінофестивалю, своєю постановкою «Дон Жуана» влаштував справжній скандал у паризькій Опері. Прем’єру супроводжували крики обурення, та захоплені оплески, що злилися в одне ціле.

В постановці Ханеке головною героїнею стає Ельвіра. У кіно режисер любить використовувати нещадно-статичну камеру – і в опері він вдався до подібного прийому: єдина декорація не змінюється від початку до кінця.

Дія відбувається у коридорі гігантської офісної будівлі, за вікном видніються хмарочоси. Час дії – ніч; вже після загибелі героя, настає похмурий світанок. Режисер змушує оперних співаків співати майже у повній темряві. Дія відбувається в якійсь великій корпорації. Її власник – Командор. Вночі, коли й відбуваються всі події, прибиральники будівлі – іммігранти з країн «третього світу» (в тому числі Церліна і Мазетто) – влаштовують нелегальне свято, в хід якого втручається гендиректор (дон Джованні) разом зі своїм асистентом (Лепорелло).

Дегероїзація та деромантізаціі канонічного сюжету – основа цієї постановки. У трактуванні Ханеке світ «Дон Жуана» постає пеклом на землі.

Жан-Луї Мартіноті, Відень

Постановка Жана-Луї Мартіноті у Віденській опері названа критиками однією із найкращих у світі. Міфологема «похилій площині», по якій котиться головний герой, візуалізована у сценографії (художник – Ханс Шавернох). Скошені отвори, розумно підсвічені зображення на задниках, завалена перспектива на завісі (художник по світлу – Фабріс Кебур). Просто, функціонально, професійно, інтелектуально, добре. Костюми грайливі, але надзвичайно доречні (художник по костюмах – Ян Такс).

Карнавальна строкатість у фіналі I акту виглядає справжнім апофеозом багатобарвного життя. У мізансценах все підігнано, як в хорошому ансамблі haute couture.

Жан-Франс Сівадьє, Екс-Ан-Прованс

Нова постановка Жана-Франсе Сівадье працює з темою свободи через протидію комічного та релігійного. Сцена просто неба спровокувала режисера на грайливий тон: блискуча завіса посеред дерев’яних підмостків, переодягання, динамічні мізансцени, ігри зі світлом та виходи з залу. Навмисна театральність і типажність персонажів ховається під маскою вуличного спектаклю тут і зараз: по краях сцени актори готуються до виходу на майданчик і наносять грим, і там же знаходяться столики для глядачів.

Річард Джонс, Англійська національна опера

На сцені Англійської національної опери постановка Річарда Джонса досліджує відносини своїх героїв, які розриваються між бажанням і моральними цінностями. Сцена (художник – Пол Стейнберг) позбавлена фарб: безликі, одноманітні лабіринти чи то готелів, чи то борделів. У цих кімнатах праворуч розважається з повією сам Командор, в той час як в кімнаті ліворуч реалізує свої фантазії Анна та Дон Жуан. Постановник демонструє незвичайну професійну винахідливість: в пекло провалюється Лепорелло, а не Дон Жуан.

Штефан Херхайм, Ессен

Безумовною удачею режисера стала максимальна актуалізація пародійних смислів цього шедевра. Карнавальне трактування сюжету змушує глядача реготати половину вистави. Дон Жуан у Херхайма перетворений в клоуна, а Лепорелло – в одягненого в єпископські шати служителя розпусного культу. Ідея десакралізації символів культу реалізована режисером не просто дотепно, але майстерно віртуозно.

Роланд Шваб, Берлін

На початку вистави у берлінській німецькій опері на тлі абсолютно порожньої сцени з’являються двадцять чотири чоловічі фігури, однаково одягнені в чорні костюми, які тримають ключки для гольфу, синхронно відкривають рот під час арії Лепорелло Notte e giorno так, що неможливо виділити протагоніста.

Гольф як вид спорту в цій опері має панівне значення: секс як спорт, гольф як еротичний вид спорту, ключка для гольфу – як зброю – їй вбивають Командора, а також як фалічний символ… Поступово сцена (сценографія – П’єро Вінсігуера) заповнюється або, можна сказати, забруднюється мертвими тілами і сміттям: чим ближче до фіналу, тим більше тіл та сміття.

Досить оригінальна режисерська ідея сцени «На кладовищі»: перед закритою завісою головні герої намагаються знайти в залі для глядачів, хто з ними розмовляє (Командор фізично після своєї насильницької смерті більше не з’являється – ми чуємо лише його голос).

«Діалог» із залом є символічним: це вирок суспільства, яке й уособлюють глядачі. Фінал опери відсилає до знаменитої картини Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря»: за столом Дон Жуан сидить в оточенні чоловічих фігур, а на столі лежить жіноча фігура, в даному випадку – це Донна Ельвіра. Але головне у фінальній сцені – відсутність Командора, ми чуємо лише його голос звідкись зверху: нікого не забирають в пекло; туман розсіюється, головний герой встає, обтрушує пил з піджака і йде… Він живий і все буде тривати далі.

Роберт Карсон, Мілан

В постановці «Дон Жуана» Роберта Карсона на легендарній сцені Ла Скала головним «героєм» є величезний (на всю ширину і висоту сцени) дзеркальний екран, який двічі під час вистави викочують до рампи й в якому публіка бачить відображення залу.

Режисерсько-сценографічний задум абсолютно прозорий: дзеркальний екран протиставляє реальний і інфернальний світи, адже «статуя» Командора, яка отримує запрошення на вечерю до Дон Жуана, дає йому свою згоду з центральної ложі, при цьому віртуально відбиваючись на сцені. Дон Жуан на самому початку вистави з’являється на сцені через глядацький зал (по містку над оркестровою ямою) і, зриваючи завісу, показує цей примарний світ в дзеркалі, між іншим, показує тих, хто сидить в залі.

Фінал опери: до пекла вирушають усі інші учасники дійства, крім Дон Жуана. Адже Карсен не вірить в щирість персонажів Моцарта, вважає їх ханжами, а Дон Жуан для нього – символ свободи, що залишається на авансцені.

Свого часу у Ла Скала «Дон Жуана» ставив видатний режисер Джорджо Стрелер у 1987 році. Але тепер на цій сцені свою нову версію пропонує уже новий режисер.

Франко Дзеффіреллі, Верона

Поважний, увінчаний усіма можливими нагородами режисер здійснив постановку для літнього фестивалю в Арена ді Верона. Ті, хто бачив постановки геніального флорентійця, знайде усі його типові прийоми й у «Дон Жуані». Тут і живі тварини, незліченна кількість артистів мімансу, який буквально затоплює сцену, і розкіш художнього оформлення. Адже Дзеффіреллі не тільки режисер, але і художник.

Він оголосив свого «Дон Жуана» «бароковим», з усією пишністю, яка тільки йому притаманна. Декорація – щось на зразок парадних воріт, за якими прочитується бароковий палац. Дуже гарні костюми Мауріціо Мілленотті, у якого, правда, селян важко відрізнити від панів. Тканини для постановки були створені в прославленому ательє Rubelli.

Моретті, Брегенц