І мертвим, і живим…

logo
22417_i_mertvim_i_zhivim.jpeg


Андрій Бондар. І тим, що в гробах

Андрій Бондар. І тим, що в гробах. – Львів: ВСЛ, 2016

Андрій Бондар. І тим, що в гробах. – Львів: ВСЛ, 2016

«Немає нічого легшого, як написати роман», – сказав кілька днів тому Тарас Прохасько у львівській «Книгарні Є» на презентації нової книги публіцистики. «Ти не напишеш нічого великого. Ти не напишеш роману. Ти втрачений для літератури», – озвучує слова неназваного співрозмовника Андрій Бондар у книзі «І тим, що в гробах». Зі сказаного і почутого, з імпульсу виростає окремий текст на кілька сторінок, живий і повнокровний, і це те, що Бондареві чудово вдається робити, доводячи, що для літератури він зовсім не втрачений, а таки віднайдений. І цю знахідку варто цінувати.

Як свідчать анотації, передмови й різні супутні тексти, поява видання «І тим, що в гробах» не в останню чергу сталася завдяки критикині Ганні Улюрі, яка уклала написані в різний час тексти Андрія Бондаря в цілісну книгу. Ганна виконала свою місію настільки вдало, що навіть якщо ви натрапите на вже знайомий фрагмент Бондаря, то із насолодою прочитаєте його ще раз у новому контексті, сусідстві, комбінації. «І тим, що в гробах» можна вважати продовженням попередньої Бондаревої книги короткої прози – «Морквяного льоду». Звісно, формальні відмінності існують: то була збірка газетних колонок, обмежених певною кількістю знаків, а тут уже маємо тексти різної величини від кількох абзаців до трактатів «Між трупоспаленням і трупопокладенням». А поза тим, це той самий Андрій Бондар: майстерний оповідач із відчуттям життя, трагічного й комічного у різних варіаціях і переплетеннях.

Є щось довлатовське у його писанні, Бондар розповідає історії якось ненавмисно, ніби міркує вголос. Коли читаєш «І тим, що в гробах», виникає враження, що процес оповіді ніколи не зупиняється в голові автора і лише дещо з того вдається записувати. Темою може стати будь що: хрущ чи комар, мультик про Петрика П’яточкіна чи серіал про Рекса, враження від похорону в родині чи спогад про перерваний акт онанізму. Нову книгу Андрія Бондаря можна прочитати за вечір, але варто все ж розтягнути задоволення на тиждень, радіючи гармонії буття й читання. Ця книга сама визначає час і місце, тож не дивуйтесь, якщо історію про гімно як національну ідею ви прочитаєте сидячи на унітазі.

Остап Дроздов. №1. Роман-вибух

Остап Дроздов. №1. Роман-вибух. – Київ: Видавництво Анетти Антоненко, – 2016

Остап Дроздов. №1. Роман-вибух. – Київ: Видавництво Анетти Антоненко, – 2016

У появі роману Остапа Дроздова нема нічого випадкового чи ненавмисного. Навпаки, і сам текст, і його публікація разом із інформаційною кампанією виглядають спланованими і продуманими актами. Нехай автор і дебютант у літературі, але про жодне «знічев’я написалося» у цьому випадку не йдеться. Критиці ще доведеться з’ясувати, чому в нашій країні відомі журналісти пишуть автобіографічні романи, замість того, щоб висловлюватися прямо, без вуалі художньої умовності. Однак Дроздов не збирається бути одним із багатьох, про що свідчить вже сама назва його першої книги – «№1», єдиний і неповторний.

Червоною ниткою від початку і до кінця «роману-вибуху» проходить конфлікт індивідуального проти колективного, особистості проти мас. «У 10 років я зрозумів, що слово більшості – ніщо. Особливо, якщо ця більшість – одностайна», – різкість і безапеляційність в Остапа Дроздова стають частиною авторського стилю. Він любить сильні, заряджені фрази, не цурається пафосу і завжди намагається влучити словом просто в яблучко, добити до дна.«№1. Роман-вибух» – це історія чоловіка, що зробив сам себе і зробив це всупереч усьому: історичному фатуму і родинній історії, що прирікала на провінційну нудьгу і злиденність. Герой роману Дроздова перестрибує всі бар’єри, ламає табу й умовності. Він на коні, і це найкращий момент для тріумфального виступу.

З висоти здобутих позицій, протагоніст роману-вибуху оглядається на власний родовід, на «всю оту муру в дусі Девіда Копперфілда», як сказав би Голден Колфілд, далі він нещадно витягує скелетів із шафи на очі шановної публіки. У клубочку сімейних легенд і переказів від Остапа Дроздова трапляються і анекдоти, і зворушливі історії самопожертви, турботи і щемкої близькості. Все це перемішано із фірмовими публіцистичними фрагментами з провокаційними нотками.

У телеглядачів Остап Дроздов викликає сильні почуття, його люблять і терпіти не можуть, з ним погоджуються і сперечаються. Причина цієї уваги проста – самому Дроздову небайдуже, що він говорить і робить. Йому також небайдуже, що він пише, і це ставлення автора відчувається на кожній сторінці роману «№1».

А поділитися?