Їхня любов зі Львовом була взаємною. Пам’яті Ігоря Мельника

logo
154786_jihnja_ljubov_zi_lvovom_bula_vzaemnoju_pa.jpeg


melnik2Це рідкість, але насправді є люди після відходу яких у засвіти годі згадати якийсь негатив. Не тому, що спрацьовує правило «або добре, або нічого». Просто людина так жила. Одним з таких був Ігор Мельник, який відлетів від нас у суботу.

Політик, журналіст, львовознавець. Він щиро любив своє місто, і ця любов була взаємною. Львів щедро відплачував йому, відкриваючи, як ні для кого, усі таємниці своїх закапелків.

«Він був одним із тих, хто створював крайову організацію Народного Руху. Був творцем Товариства рідної мови «Просвіта, – згадує заслужений художник України Ігор Гавришкевич, децент Академії мистецтв. – Пригадую, коли у 1988 році нас не впустили провести зібрання у Будинку будівельників, саме Ігор першим висловив пропозицію перейти до пам’ятника Франкові. Так почалися легендарні львівські мітинги».

Згадує Ігор Гавришкевич і про політичну діяльність свого тезки і побратима: «Ставши депутатом, Ігор активно продовжував займатися громадською діяльністю. Він не надто часто рвався до мікрофону у сесійній залі, однак в найгостріші моменти ніколи не боявся брати на себе відповідальність і висловити свою позицію».

Мельник, до речі, був одним із 12 депутатів міської ради, котрі одразу ж після початку ГКЧП не побоялися прийти у міську раду.

Усі, з ким доводилося спілкуватися, наголошують на безконфліктності Ігоря Мельника, його інтелігентській манері вести дискусію навіть з опонентами.

«Завдяки його інтелігентності, з якою він відстоював своє бачення, його поважали у різних середовищах. У нього не було ворогів. Але попри це Ігор ніколи не був конформістом. Пригадую, коли я ще очолював музей «Личаківський цвинтар» на мене почалися нападки через українсько-польський конфлікт довкола військових поховань. Тодішній міський голова, підлеглим якого я був, і словом не обмовився. Зате першим, хто публічно став на мій захист був саме Ігор. Йому вдалося знайти правильні акценти і сформувати громадську думку, після чого на мій бік стало чимало журналістів, представників творчої інтелігенції», – згадує Гавришкевич.

Про своє знайомство з Мельником згадує і Петро Мавко, нинішній керівник Західноукраїнського регіонального навчального центру: «За кілька днів до 13 червня 1988 року я отримав запрошення на установчі збори Товариства української мови ім. Т. Шевченка.Підписане воно було, до речі, дуже конспіративно: “Ініціативна група”.Я тоді ще не був особисто знайомий з Ігорем Мельником, який, як пізніше виявилося, і був єдиним представником тої “ініціативної групи”. Те запрошення я й досі зберігаю в домашньому архіві.

По кількох днях від тої вже історичної події, яку у своїй “Новітній історії України” згадує історик Орест Субтельний, помістивши у своїй книзі і знимку з того першого масового Львівського мітингу, я мав честь пізнати Ігоря, і всі пізніші роки до нинішього трагічного дня тішитися його товариством. Ми обидва були радянськимин інженерами (він працював на ВО “Кінескоп”, я – на ЛАЗі), розуміли один одного з півслова. Ігор відзначався якоюсь особливою львіською інтелігентністю – коли поєднується інтелектуальність і простота. Таке поєднання я помічав, наприклад, у Мирославові Скорику.

Ігор був дуже працьовитим. Останні десятиліття були роками його захоплення історією львівських вулиць. Він просиджував в архівах годинами, щоб потім викласти свої дослідження в томах історій львіських вулиць.

З політичною діяльністю, попри те, що він був людиною активною і політично свідомою, у нього складалося не дуже – кілька спроб депутатства і партійної діяльності не додали йому жодних дивідендів, хіба забрали дорогоцінний час творчості».

Про невтомність Ігоря Мельника у його дослідженнях Львова наголошувала і його товаришка, письменниця Надія Мориквас: «Серед небайдужих дослідників Львова Ігор Мельник чи не найбільш суб’єктивний. Він не тільки додає якихось 300 років до життя міста, але й пильно вичитує за іменами та постатями іноземних владоможців та їхніх хроністів справжню історію. Корінний львів’янин (у третій ґенерації), історик за покликанням і журналіст за родом занять, він може послужити живим путівником Львова, бо знає «біографію» чи не кожної його кам’яниці, вулиці і закамарка. Власна історія Ігоря Мельника може послужити ілюстрацією до новітньої історії краю та країни».

Своєю чергою колега Мельника у царині львовознавства Петро Радковець переконаний, що Ігор заслуговує на пам’ятник у місті, яка він досліджував і оспівував.

«Львів втратив свого великого шанувальника і популяризатора. Безперечно Ігор заслужив на пам’ятник. І це я кажу без жодного перебільшення. Бо мало кому в нинішній час вдалося так прославити наше місто. Товсті дисертації пишуть для фахівців, пересічній людині читати їх складно та нудно. Ігорю ж блискуче вдалося доступною всім мовою «перекласти» на папір увесь блиск львівських вулиць і кам’яниць», – каже Петро Радковець.

Він шкодує, що багато задумів Ігоря Мельника, очевидно, залишилися нереалізованими.

«З Ігорем ми почали активно спілкуватися ще в «Поступі», де він був заступником редактора, а ми з братом багато писали про історію Львова. Згодом багато спілкувалися в часи, коли він був редактором «Галицької брами», а я працював у видавництві «Центр Європи». Мушу сказати, що це була людина, яка чітко і цікаво давала відповіді на будь-які запитання. У нього вийшло багато чудових книжок. А скільки ще знань він забрав із собою…», – Петро сумує Радковець.  

 … Сьогодні ще рано говорити про пам’ятник Ігорю Мельнику. Але достеменно можна сказати, що цей пам’ятник він збудував сам собі за життя. Цей пам’ятник – його книги, які читають його сучасники і які безперечно будуть путеводною ниткою Львовом для його майбутніх мешканців.  

Вічна пам’ять, Тобі Ігоре! Колектив «Форпосту» сумує разом із друзями, родиною та Львовом.

Довідка:  Ігор Володмирович Мельник народився у Львові 8 липня 1952 року. З 1969 після закінчення Львівської середньої школи №28 вчився у Львівському політехнічному інституті, працював інженером-конструктором. У 1990-1994заступник голови Львівської організаціїТовариства української мови ім. Т.Шевченка «Просвіта».З травня1998 — у львівській щоденній газеті«Поступ», де працював керівником інформаційного відділу, заступником головного редактора.У2006-2011 — редактор часопису«Галицька брама». На громадських засадах — заступник головного редактора журналу«Річ».У2002-2005 був заступником редактора журналу«Місто». У 1988 році виступив з ініціативою створення та організував Товариство рідної мови ім. Т. Шевченка (теперТовариство «Просвіта») у Львові, яке з лютого 1989 р. стало всеукраїнським. Багатолітній член центрального правління та Головної ради, член Львівської обласної ради Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. 13 червня 1988 року був ініціатором та відкрив і вів перший у Львові та й в сучасній Україні масовий політичний мітинг біля пам’ятника Іванові Франку. В 1988—1989 брав участь в роботі ініціативних груп з створенняНародного фронту та Руху, член першого Львівського проводу Народного Руху України (1989-1991) та делегат Установчого з’їзду Руху у вересні 1989. Надавав допомогу у створенні та в діяльності українських організацій в Росії, Білорусі, Литві, Естонії, Якутії та ін.1990-1994 — депутатЛьвівських обласноїтаміської радпершого демократичного скликання. 1998—2002— депутат Львівської міської ради III скликання. 2014-2016— голова Політичної ради Української Галицької партії. Автор десятка книг і львовознавства, сотень статей у періодиці. 

А поділитися?



Вам має сподобатись...