Коли вся вулиця – перехід. Про звичку львів’ян перебігати дорогу
Львів – фантастичне місто: центральна частина охороняється ЮНЕСКО, туристів стає все більше, ресторанчики готують все вибагливіше… і всі довкола хочуть швидше опинитися на тому світі. А як ще можна трактувати цю типову звичку бігати через проспект на червоний сигнал світлофора?
фото: www.lvivpost.net
Приїжджого легко ідентифікувати на світлофорі – він буде стояти і з подивом дивитиметься на натовп, що простує собі на червоне і не зважає ні на що. Й дуже ображається, якщо хтось посміє висловити свою незгоду з такою дійсністю звуковим сигналом.
Оцініть цей злегка декадентський шарм: люди злегка фліртують зі смертю (такий собі львівський клуб самогубців): ці романтичні перебіжки на заборонний сигнал світлофора, цей плавний хід по діагоналі, це легке потрапляння у сліпі зони. Просто паморочиться в голові від перспектив, що відкриваються…
Момент: Вечір. Зупинка. Матуся з донькою перебігають вулицю Франка по діагоналі (через стовпчики перелазити не комільфо) і їх під акомпанемент гудків мало не збиває авто глибокого винного кольору. На тротуарі дівчинка щось експресивно говорить про водія, мама ж просто йде гордо піднявши голову. До переходу – метрів зо п’ять.
Момент: Ніч. Убер. Темна висока тінь (може дементор, хто там розбере) різко і динамічно міняючи напрям обходить маршрутки по дорозі. Водій встигає пригальмувати і змінити траєкторію (благо, рух односторонній). Й пояснює зблідлій мені що тут це досить типова ситуація.
Момент: Полудень. Проспект Свободи. Стою, дивлюся на червоний сигнал. Натовп стоїть. Раптом хтось, кому явно дуже треба, робить крок вперед. Решта, наче як сім’я сурикатів, впевнено крокує за вожаком. Скрегіт гальм, шум гудків. Тихенько стою, дивлюсь на все це (може, варто було приєднатися до забігу) і відчуваю себе ідіоткою.
Момент: Ранок. Готель «Львів». Здається, це місце творить дива. Всі стомлені, знеможені та немічні отримують друге дихання і впевнено крокують, чимчикують та перебігають чотири смуги перед маршрутками і тягнуть за собою безрозмірні важезні клунки, перелазять через парканчики і демонструють рекорди просто у годину пік.
Може, всі корінні львів’яни мають філософський камінь у підвалі і регенерацію як у Росомахи? Чи то чудодійна сила львівського пива? Або львівської кави? Чи вся справа у львівських пляцках? Як ходити так, наче вся вулиця – перехід; що жоден світлофор не зупинить тебе на шляху до мети? Поділіться секретом, а? Мені ж у місто треба вийти.
Марія Стахів,студентка Української академії друкарства
