Королі і блазні Львівської галереї мистецтв. Початок падіння легендарного «Музею музеїв»?

logo
118847_koroli_i_blazni_lvivskoji_galereji_mistec.jpeg


Львівську національну галерею мистецтв не дарма охрестили «Музеєм музеїв»: сюди входить 17 відділів, які налічують понад 62 тисячі експонатів. Нині Галерея носить ім’я багаторічного директора та легендарного музейника Бориса Возницького. Вона була його життям, а він – справжнім ангелом-охоронцем її скарбів. Але тепер, як переконана донька музейного генія, екс-керівниця Галереї мистецтв Лариса Разінкова-Возницька, плекане десятиліттями дітище її батька намагаються знищити, а ім’я Бориса Возницього опоганити і очорнити.

Так, на початку року стало відомо про загадкове зникнення стародруків Музею мистецтва староукраїнської книги. А нещодавно з обшуком наглянули і до квартири Лариси Разінкової-Возницької. І де б Ви подумали шукали пропалі видання? Так от – переривали бібліотеку самого Бориса Возницького…

Куди могли зникнути унікальні стародруки? Хто «натравив» обшук на помешкання екс-керівниці? Чому «летять голови» працівників, які  піднімали Галерею ще разом з Борисом Возницьким, і що взагалі чекає музей? Про все це читайте у інтерв’ю Львівського порталу з Ларисою Разінкою-Возницькою.

Почнімо нашу розмову з останніх подій – обшуку. Правоохоронці шукали у Вашому помешканні викрадені стародруки?

Я не очікувала, що до мене прийдуть з обшуком. Люди, які в чомусь винні, можуть про це думати, а коли ти постійно намагаєшся продовжувати лінію свого батька, берегти його чесне ім’я, то, звісно, на таке не чекаєш.

Із самого ранку 2 серпня поліція вже чатувала під моїми дверима. Я пішла на ринок і взагалі не чекала таких гостей. Потім зателефонували працівники правоохоронних органів, я повідомила, що вже повертаюся додому. Коли підійшла під будинок, мені показали рішення суду на обшук в моїй квартирі.

Живу я в «хрущовці», квартира маленька, тому обшук тривав недовго. Оскільки правоохоронці шукали стародруки, найбільше уваги приділили бібліотеці в моєму помешканні. У мого батька було багато книг, вони були його життям. Люди, які приходили в гості, були в захваті від стелажів, які йшли від підлоги до самої стелі. Після того, як його не стало, половину його бібліотеки подарувала Галереї, там багато потрібних видань для мистецтвознавців, решту – забрала собі. У мене, звісно, є і свої книги, але вони в основному стосуються реставрації. Тобто, під час обшуку фактично переривали бібліотеку Бориса Возницького, – людини, яка все життя присвятила тому, щоб зберігати, рятувати, звозити, популяризувати наше мистецтво.

Все, що треба було в ході обшуку, я показувала, ніякого супротиву з моєї сторони не було. Я була спокійна, бо ніяких стародруків у мене бути не могло.

Якщо вже мене обшукали, то правоохоронцям вартувало б прийти і до помешкань головного зберігача фондів, людей, які працюють в Музеї книги. За ситуацію, яка склалася, насамперед відповідають фондові працівники: це і Лариса Спаська (тодішня завідувач Музею книги, – Ред.), і Ігор Хомин (головний зберігач Галереї, – Ред.)…

Мені просто пред’явили рішення суду на обшук, хто це ініціював, – невідомо. Можна лишень здогадуватися, що це зробив Тарас Возняк… Звісно, він призначений на місце керівника Галереї не просто так, він виконує поставлену перед ним функцію. Тарас Возняк йде на все те, з чим я не погоджувалася. Так, з його доброї волі вже закрито декілька відділів Галереї. Борис Возницький їх відкривав, плекав, наповнював цінними експонатами, а тепер все це перекреслюється…

Зараз починаю про все це думати і аналізувати: для чого і чому все це відбувається? Свого часу Борис Возницький деяким людям не давав продати замки, віддати твори Альтамонте, робити якісь такі речі, які суперечитимуть інтересам держави. Коли мене призначили на посаду директора, я продовжила його роботу в цьому напрямку. Це все дуже дратувало деяких осіб…

Нинішній директор Галереї Тарас Возняк на початку року зробив заяву про безпрецедентні зникнення стародруків у Музеї мистецтва староукраїнської книги, натякнувши, що до їх зникнення причетне колишнє керівництво, тобто Ви. Що можете сказати на ці закиди?

Справа в тому, що він почав ці розмови ще при конкурсній комісії, коли його ще не було призначено директором. Він закидав, мовляв, керівництво Галереї краде і треба взятися за цю ситуацію. Людина тільки йшла на конкурс, хотіла стати директором і вже говорила про такі речі. Тобто, ще тоді він вже вибудував собі таку лінію, щоб стерти мене, очорнити…

Чи проводилася за Вашої каденції інвентаризація об’єктів у цьому музеї? Фіксувалися якісь порушення, зникнення книг?

Згідно із законом, як тільки в музей приходить новий директор, він має провести повну інвентаризацію цілої збірки. Таку перевірку у Галереї розпочали у 2010 році. Ще батько дав таку вказівку. Я прийшла на посаду керівника в 2012 році і поновила цей наказ, щоби її завершили. Коли поцікавилася у головного зберігача фондів про те, на якій зараз стадії інвентаризація, він сказав, мовляв, збірка величезна і процес триває. У 2016 році всю збірку таки вдалося перевірити, однак інвентаризація дуже довго тягнулася у Музеї української книги. Отож, викликала завідувача музею Ларису Спаську. Вона прийшла до мене із заявою про відпустку. Але про це не могло бути й мови, поки не завершать інвентаризацію. Лариса Спаська запевняла, що перевірка у Музеї книги на завершальному етапі, і для того, щоб поставити крапку, треба ще якихось 10 днів. Коли ми зустрілися з Спаською і Хомином, вони доповіли про завершення інвентаризації. Сказали, що все гаразд, але залишилися певні нюанси, показували мені деякі акти з підписами членів комісії. А тут дуже несподівано оголосили дату конкурсу на посаду нового директора Галереї мистецтв. І я вже не керівник…

Зі мною був підписаний контракт на три роки, на четвертий  – виконувала обов’язки директора. Мені не поновлювали контракт, бо від початку своєї каденції я йшла у супротив Міністерству: не дозволяла віддати батальні картини Альтамонте у Жовківський діючий костел. Батько хотів залишити картини у Золочівському та Олеському замках. Це був його заповіт, і я знала, що маю це виконати.

Можете стверджувати, що за Вашого головування книги кудись дітися не могли?

Не можу. Мені цікаво: коли і як вони зникли? Однак не зовсім подобається, як теперішній директор подає інформацію про ці стародруки. Каже, що щчез «Апостол» Федорова, але він є! Навіть не уявляєте, як мені болить це питання, адже, фактично, всі ці книги під час експедицій збирав Борис Возницький, він і створив Музей книги…

Особисто Ви вірите, що із фондів «вивітрилася» сотня стародруків? Якщо так, то коли, до чиїх рук вони могли потрапити? Якщо ні, то для чого весь скандал і кому він вигідний?

Мені важко сказати, оскільки я більше не працюю в Галереї. Єдине, що мені не подобається, що на всій цій ситуації Тарас Возняк робить піар. Він зібрав прес-конференцію із гучними заявами, коли ще не було остаточних результатів нової інвентаризації. Жодний музей не буде робити таких речей без остаточних висновків. Більше того, насамперед слід повідомити про такий факт у Мінкульт, у правоохоронні органи, і лиш потім свистіти про це на весь Львів. Але ж він не є музейником і не знає всього цього…

Не можу відповісти щодо того, хто міг взяти видання. Борис Возницький завжди казав, що музейник не має права бути колекціонером. І я також слідувала за батьковим принципом. Настільки мені відомо, Тарас Возняк є колекціонером: якось на телебаченні бачила, як він показував, що йому вдалося зібрати.

Усе-таки схиляюся до думки, що він – лише маріонетка в руках тих, хто його поставив на це місце. Тарас Возняк робить дуже дивні речі, недозволені. Якби я закривала об’єкти, то мене б давно вже стерли, а з його подачі це все приймається і дозволяється.

Можна говорити про те, що хочуть очорнити не лише вас, а й дискредитувати самого Бориса Возницького?

Так, почалося все з ім’я мого батька. Коли ще я була директором, ми замовили пам’ятну дошку Борису Возницькому до 90-річчя від дня його народження і планували її встановити на фасаді Галереї, що на вулиці Стефаника. Її виготовив скульптор Ярослав Мотика. Коли ж я перестала очолювати музей, наміри щодо цієї дошки змінилися. Майстер, який її робив, прийшов до нового керівництва і дізнався, що на фасаді знайдеться що почепити і без пам’ятного знаку Возницькому… Виготовлену дошку легендарному музейнику вирішили розмістити… в Золочеві, бо, бачите, Борис Возницький багато чого зробив для цього міста… Від Тараса Возняка йшла постійна неприязнь до Возницького. Чому так, важко пояснити.

Більше того, цей піар без результатів інвентаризації він зробив для того, щоб показати, що пограбування Галереї йшло при Возницькому. Якщо головний зберігач фондів під час цієї прес-конференції заявив про те, що книги пропадають вже десятками років, то що тут говорити?! Виходить він знав про це і мовчав?!

Ще згадалася одна цікава ситуація. Після переобрання директора, мені не дозволяли забрати речі з батькового кабінету. Коли вже було відомо, що новим очільником став Тарас Возняк, але відповідного наказу Мінкульту ще не було, я розуміла, що треба звільнити кабінет. Після гибелі Бориса Возницького нічого не міняла там. На стінах висіли фотографії, краєвид , який подарував йому Любомир Медвідь, графічний портрет Сергія Параджанова Георгія Якутовича… Я не схотіла їх залишати, адже все це – пам’ять про батька. Коли зібрала батькові речі і свої особисті, наша поліція сказала мені, що не випустить з Галереї. Як виявилося, таке розпорядження дав новий директор. Я була в шоці. Після того, як всі ці речі Ігор Хомин перевірив, мені таки дозволили їх забрати…

Вам відомо, на якій стадії наразі перебуває ревізія музейних творів Галереї? Чи встановлено, скільки точно стародруків зникло, і чи зникали вони взагалі?

Так, ревізія завершена. В ухвалі суду, із якою до мене прийшли з обшуком, йдеться про зникнення 431 музейного предмета (141 книга латинського шрифту; 16 українських книг гражданського шрифту; 18 книг, пов’язаних з Іваном Федоровичем; 15 архівних книг; 36 книг зі спецфонду; 3 іншомовних видання; 19 книг графік; 87 латинських стародруків, 2 рукописи; 95 кириличних стародруків).

Однак тут є один цікавий факт. У комісію, яка проводила ревізію, Тарас Возняк запросив  Віру Фриз, яка раніше якийсь час працювала в Музеї книги… Ще до завершення інвентаризації він звільнив Ларису Спаську, натомість на її місце призначив Віру Фриз. Але ж це вже зацікавлена, «своя» людина, а не незалежний експерт.

Чи можна ставити у такому випадку під сумнів результати такої інвентаризації?

Під сумнів можна багато що ставити. Зокрема, і те, що вони відкривали фондосховища без матеріально-відповідальної особи, тобто Лариси Спаської. Є ще одна пересторога: Возняк опломбовував двері тільки однією печаткою – своєю. А слід було мати хоча б дві – головного зберігача і директорську. Борис Возницький намагався ніколи не заходити сам в фонди, про це він попереджував і мене. Далі можна робити різні висновки…

Як би ви оцінили теперішній розвиток Галереї мистецтв і роботу нового керівництва?

Те, що зараз відбувається, не можна назвати розвитком, це – занепад і знищення Галереї. Чому? Після проведення інвентаризації нове керівництво вирішило закрити єдиний Музей книги в Західній Україні. Тарас Возняк сказав, що більше його не відкриє. Також вже не існує музею при Жовківському замку, де ми орендували приміщення. Більше того, діючий директор Галереї мистецтв вже піднімає питання і стосовно Музею-майстерні Теодозії Бриж… Так, і справді важко керувати музеєм, який має 17 відділів, але ж Тарас Возняк знав, куди йде.

Ще одна проблема – фасад, який так хотів відреставрувати батько. Коли я була на посаді, вже мали затверджену документацію на його ремонт, для цього навіть зібрали кошти. Рік минув, але за фасад так ніхто і не взявся. Тарас Возняк просто переніс свій кабінет у Палац Потоцьких і по всьому. Подейкують, що він живе/працює у Палаці Потоцьких у президентських апартаментах. Після смерті батька серед паперів навіть знайшла запрошення на якесь дійство від Тараса Возняка, де він себе називає «його величністю Королем Галичини», а сам захід був «церемонією коронації блазня і потіхи на радість Королю і лицарству»…

Якщо повернутися до проблем Галереї, то тут велика біда з кадрами: на місце фахових спеціалістів беруть людей, які далекі від музейництва. Така ситуація Тарасу Возняку – лише «на руку», адже він перед ними як бог: вони ж не розуміють, що він також нічого не тямить. Зараз Тарас Возняк повністю міняє весь керівний склад. Так, із посади заступника гендиректора Галереї з наукової роботи було вижито Володимира Пшика. За рік до пенсії йому нізащо дали дві догани і висунули ультиматум – або звільнення, або переведення на роботу науковим працівником в Жидачів. А на його місце взяли молодого економіста, який  взагалі не знає, що таке музей. Його руки дійшли до завідувача кадрами Галереї, бухгалтера, керівниці Музею Русалка Дністрова. Прийшов і набрав собі «своїх» людей, створив зовсім нову команду: така тактика більш характерна для політики, але не для музеїв.

А ситуація з моїм обшуком – один із способів залякування колективу. Мовляв, бійтеся мене, адже я навіть Возницьку зміг обшукати. Серед працівників уже такий великий рівень напруги, що вони  навіть один з одним бояться спілкуватися, щоби бува нічого не донесли начальству.

Чи зверталися Ви з цього приводу в Мінкульт?

Я розмовляла з міністром Нищуком на цю тему. Він пообіцяв розібратися. От і все.

Скоро ставитиму питання і перед Президентом, щоб ім’я Бориса Возницького взагалі забрати з музею. Бо це вже не музей Возницького. Ми домоглися, щоб Галерея носила його ім’я, але тепер мені так боляче дивитися на те, що там відбувається…

Після того, як для Галереї обрали нового керівника, не хотіли продовжити там роботу, адже це дітище Вашого батька?

Я звісно, хотіла залишитися тут працювати. Взагалі не уявляла, як залишуся без Галереї, адже віддала їй 45 років свого життя. Більше того, я навіть тут якийсь час жила: коли була школяркою і у батька ще не було квартири, ми кілька років мешкали у його кабінеті (Усміхається, – Ред.). Галерея мистецтв – це мій другий дім. Мені не хотілося з нею прощатися. Я пішла до нового керівництва і вирішила просити взяти мене на посаду реставратора. Проте новий директор не поспішав мене приймати на роботу, викручувався, мовляв, йому треба порадитися. Так це все нічим і не закінчилося. У Галереї я їм була не потрібна, я б їм заважала…

Багато галасу здійняла інформація про можливу передачу у власність територіальних громад деяких історичних замків, серед них – Підгорецький і Олеський. Вам щось відомо про такі плани нового керівництва Галереї? Чим це загрожує?

Такий план у нового директора справні був, але ми зчинили галас, і це припинили. Але це до пори до часу, як буде далі – невідомо.

Якщо Тарасу Возняку таки вдасться реалізувати задумане, замки можуть просто стати чиїмись приватними будинками. Це зараз називається концесію. Таким шляхом пішли зі замками в Старому Селі та Свіржі. І що тепер? Щось змінилося? Ні, вони ще більше нищаться. За копійки продали і палац в Старому Роздолі. Звідти вивезли античну скульптуру, а замок залишився руйнуватися. Зараз навіть багаті люди не можуть утримувати і реставрувати таку велич, їм це просто не потрібно.

Концесія є нормальним явищем за умови, що пам’ятку будуть реставрувати, але ніхто, як би не було прикро, цим не займається.

Вже давно точаться баталії навколо «переселення» полотен Мартіно Альтомонте «Битва під Віднем» і «Битва під Парканами», що зараз експонуються в Олеському та Золочівському замках, у костел св. Лаврентія у Жовкві. А не так давно Ви заявили, що Тарас Возняк вирішив поставити крапку у цьому питанні і таки передати полякам ці шедеври… Яка нині ситуація? Чи створені у цьому костелі належні умови для експонування цих картин?

Так, це давня історія, почалася вона ще тоді, коли жив батько. Це унікальні картини, фактично, ніде в Європі нічого подібного не побачити: 17 століття і вражаючий масштаб самих полотен. Батько заповідав, щоб обидві картини залишилися в музеї, це стало і моєю позицією.

Ці полотна реставрували у Польщі українські та польські фахівці. У 2012 році, коли польський президент був у столиці, Міністерство культури дало розпорядження терміново везти їх у Київ, щоб йому показати. Картини були ще на валах, адже їх тільки привезли після реставрації. Ми побоювалися, що зі столиці твори можуть «переселитися» до Польщі. Але, на щастя, в Києві не знайшлося жодної платформи, де їх можна було виставити. Відтак ми вирішили якнайшвидше вивісити полотна у замках. Ніхто не вірив, що нам це вдасться, адже картини – гігантських розмірів, а місця у нас було обмаль. Однак ми змогли.

За чотири роки моєї каденції було чотири міністри культури, і кожен з них намагався мене «дотиснути», щоб передати твори «Битва під Віднем» і «Битва під Парканами» у костел, де колись вони висіли. Весь цей час я боролася за ці картини. А новий директор тепер має намір їх таки передати до Жовкви.

Жовківський костел нині гарно відреставрований, але він зовсім не підходить для експонування цих полотен. Колись чотири полотна розміщувалися тут, але вони постійно нищилися і їх постійно доводилося реставрувати. Більше того, вони не релігійного змісту,  варто сказати про те, що на картинах зображено криваву битву: козаки та поляки ріжуть мусульман. Невже таким речам є місце у костелі?!

У емоційному дописі в соцмережах Ви повідомили, що після того, як Палац Потоцьких закривають, нове керівництво там влаштовує презентації і п’янки серед експонатів… Що ви мали на увазі?

Так, це правда. У післяробочий час там справді це все відбувається. Накривають столи і все таке. Про це розказували працівники, я і сама бачила. Так бути не повинно. Це музей.

Вам щось відомо про те, що наш Пінзель експонується, наприклад, у Відні, чи іншому європейському місті, і там під час цих виставок не говорять не те, що про Возницького, а не згадують навіть того, що ці шедеври зі Львова і з України?

Насамперед, як реставратор скажу, що скульптури Пінзеля взагалі не можна перевозити. Дійшли до такого висновку перед тим, як везти скульптури до Лувру, однак вже було пізно щось змінювати і відмовлятися. Деревина скульптури всихається, а ось левкас з позолотою – ні, відповідно між ними утворюються пустоти. Через транспортування на скульптурі з’являються мікротріщинки, негативно впливає і зміна температурного режиму. Разом із спеціалістами київського Інституту реставрації ми склали акт про те, що Пінзеля не можна перевозити. Після Лувру, на щастя, з експонатами нічого не сталося.

Якщо скульптури часто возити, то вони будуть просто розсипатися, бо постійно реставрувати їх теж не можна. Адже ми даємо і інші клеї, і фарби, і хімікати,  що буде далі з цими творами  – можна тільки здогадуватися…

Коли ми презентували Пінзеля у Луврі, то гучно звучало, що це виставка зі Львова. У нинішнього керівництва із пропагуванням цього посилу напевно промах. Більше того, для Возняка ім’я Бориса Возницького зараз – табу.

*Львівський портал готовий надати власний інформаційний майданчик теперішньому директору Галереї Тарасові Возняку для пояснень закидів, оприлюднених у цьому інтерв’ю.

Фото: Вікіпедія, Iamir.infо, ЗІК, Львівська пошта, РІСУ

А поділитися?



Вам має сподобатись...