Любіть українок, цінуйте українське

logo
40311_ljubit_ukrajinok_cinujte_ukrajinske.jpeg


Письменники і видавці, громадські діячі брати Капранови продовжують свій творчий  експеримент – виступи у великих та малих містах кожної області України. Цими днями  вони торують Львівщину.

Нещодавно зустріч із чисельною читацькою аудиторією, зокрема бібліотекарями району, відбулася у районному Народному домі м. Жовкви. Близнюки Віталій і Дмитро Капранови завжди разом і доповнюють один одного, їх навіть важко розрізнити (єдина віддмінність у зрості і стрижках), джинси і вишиванки у них теж однакові. Та й  спілкування побудоване у братньому тандемі. Віталій продовжує думку Дмитра і навпаки.

 Вони детально розповіли про втілені творчі задуми у книгах «Забудь-річка», «Кобзар 2000», «Мальована історія незалежності України» та ін. Після більш як годинного захопливого спілкування присутні мали змогу придбати презентовані книжки із автографами авторів. До речі, за таким ажіотажним продажем цікаво було спостерігати. Бо ж люблять жовківчани читати і цінують друковане слово. Найбільшим попитом користувалася «Мальована історія незалежності України» за доступною ціною від братів Капранових – 50 грн. У районну бібліотеку знамениті гості  подарували свої видання.

Після цікавої зустрічі й жвавого підписування  книг авторами нам вдалося заволодіти увагою письменників, музикантів, видавців Віталія та Дмитра Капранових. Вони погодились відповісти на наші запитання, щоб донести їх до читачів районного часопису.
— Учора ми провели три зустрічі у Трускавці, Дрогобичі, Бориславі. Нині побували у Стрию, Жидачеві, а тепер у Жовкві. Завтра плануємо зустрітися із читачами у Червонограді та Соснівці. У Жовкві ми відчули теплу дружню атмосферу, пересвідчились у популярності української книжки. Це радує і надихає на подальшу творчу діяльність.  Наші слухачі – це еліта, яка приходить на культуру, на книжку. Це справжня еліта, тому що, ті, що читають книжки  керуватимуть тими, що дивляться телевізор. Це такий закон природи, бо книжка – щоденний культурний продукт, а  читання – творча робота. Ті, що працюють з книжкою повноцінно – еліта. Ми повинні особливо цінувати бібліотеку. Читаємо не тому, що у нас немає грошей на ресторан, а тому, що маємо духовну потребу і так закладено Господом Богом.
У 2005 році нам вдалося відкрити закон природи, який саме і стосується бібліотек.  Ми отримали замовлення від держави доставити у кожну бібліотеку по одній книжці. Згідно з накладною, зауважили, що в Донецьку і Тернопільську області треба відвантажити однакову кількість книжок. Тобто у цих областях однакова чисельність бібліотек. І це нас зацікавило.  Ми вирішили порахувати забезпеченість бібліотеками. І відкрили  закон природи, який назвали власним іменем Капранових: чим менше в області бібліотек на душу виборця (дані про виборців взяли у Центральній виборчій комісії), тим більше там голосують за Януковича. А найменше бібліотек, як з’ясувалось,  у Донецькій, Луганській областях та у Криму. Тож коментарі тут зайві. Там, де немає бібліотек – там танки. Це закон, підтверджений, на жаль, кров’ю і життям наших побратимів. Бібліотеки працюють там, де люди читають, де є культура. Де немає духовності – війна. Єдиний вплив держави на культуру – це школа і бібліотека.  

— Віталію і Дмитре, чому саме обираєте для творчих зустрічей районні центри?
— Цільова аудиторія нашого нового роману – це люди, яким уже за 30. Вони  думають про майбутнє і бережуть минуле. Зазвичай письменники далі обласного центру не їдуть, а ми самі із районного центру (дитинство проходило в Очакові) і чудово знаємо цю проблему. Ми об‘їздили Полтавщину, Житомирщину, Волинь, Запоріж-чину. Поставили мету — побувати у райцентрах і нині діємо саме за таким планом. Таким чином відкриваємо для себе нову Україну – це епоха нових географічних відкриттів. Знайомимось з новими людьми, вивчаємо і запозичуємо теми і героїв для майбутніх книг.

— Все, що Ви робите, робите разом? Мабуть, і не позиціонуєте себе ок-ремо, як Віталія і Дмитра?
— Такими ми народилися й отак завжди пов’язані. Мати нас навчала, що це – найцінніше. Нас часто запитують: як ви можете вдвох? А ми не розуміємо: як ви можете по-одному? Найстрашніша хвороба сьогодення – це самотність. Ми завжди разом все робимо: пишемо, граємо, співаємо.

 — Як, на Вашу думку, можна боротися із засиллям російської мови в українському телепросторі?
— Це можна здолати тільки за рахунок тиску, тиску на політиків, на мовників. У такий спосіб ми вибороли квоти на українську музику на радіо і телебаченні. Увесь наш телерадіопростір – це бізнес, який залежить від Росії. Адже кожен менеджер при купівлі російського серіалу отримує відкат, тобто хабар у кишеню. Американці і турки за свої серіали не платять. Тому ми з вами дивимось лише російські, бо вибір зробили за нас проросійські менеджери. Росія зацікавлена у розповсюдженні своєї культури, бо потім туди приходять танки. Це момент інформаційної війни, і ми нині, на превеликий жаль, її програємо. Наша держава не усвідомлює, що з нами воюють у такий спосіб. І саме з цим пов’язане таке ставлення до української  мови у телеефірі.
У дійсності мовне питання повинно жорстко регулюватися. Ось, наприклад, у тій же Росії, відповідно до законодавства, увесь телевізійний простір повинен звучати російською або ж обов’язково дублюватися російською. Такий закон треба прийняти й у нас, і ми повинні тиснути на політиків.  Ми не скаржимось і не наполягаємо, а вони роблять, що хочуть.

— Віталію та Дмитре, народились Ви у Молдові, навчались у Росії, гарно володієте українською мовою, займаєте проукраїнську позицію, популяризуєте українську книжку.
— Ми – українці! Це і генетика, й  інформаційний простір. Ви не повірите, навіть на Півдні, у Придністров’ї, де ми народились, живуть українці. Коли ти живеш в Україні і не знаєш української мови, не любиш українського – це треба бути дебілом або хворим психічно. Це наше щире переконання.  Будь-яка нормальна людина, яка живе в Україні, любить українське і поважає державу. Ми – нормальні люди.

— Першою Ви презентували нині новинку, роман «Забудь-річка», що вийшов цьогоріч. Чим особлива ця книжка і для якого кола читачів розрахована?
— Троє молодих людей завдяки гримасі долі потрапляють на війну під одним іменем – Степан Шагута. Комсомолець воює у дивізії «Галичина», син офіцера УНР – у Червоній армії, а польський жовнір – в УПА. Через багато років  зустрічаються двоє їхніх нащадків, і між ними спалахує кохання.

Герої роману ведуть родинне іс-торичне розслідування трьох доль, які переплелися і стали фактично однією потрійною долею – долею українця у Другій світовій війні. Назва книги походить від старого язичницького символу – Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями в кожній українській родині. Сподіваємося, що після прочитаної книги читачі досліджуватимуть свій родовід, своє коріння.

— Хто надихнув Вас на написання вірша «Любіть українок» за мотивом поезії Володимира Сосюри «Любіть Україну»?
— Ми любимо жінок, особливо українських, тому, що їх розуміємо, а вони – нас.  Жінки в принципі більше читають, аніж чоловіки. І серед нашої аудиторії завжди більше представниць прекрасної статі. Лише у Запоріжжі на зустріч завітало більше військових. А зазвичай завжди переважають жінки.

Ми довго жили у Росії, майже 15 років, тому чудово розуміємо і бачимо різницю між українською жінкою і російською, татарською, башкірською, мордвінською. І тому цінуємо українок у комплексі – і мати, і дружина, і коханка, і господиня, і спеціаліст у всіх сферах діяльності. Тож, шановні чоловіки, любіть, бережіть і поважайте сво-їх жінок. Вони – найкращі, найкрасивіші, найдобріші!
— Дякую за розмову. До нових зустрічей!
— Солодкого читання! (Так бажали письменники кожному, хто придбав книжку).

Уляна Лащівська.

Біографічні штрихи.
 Дмитро Віталійович і Віталій Віталійович Капранови народилися 24 липня 1967 р. у Дубоссарах, Молдові, куди втекла їх бабуся після арешту чоловіка (його визнали «ворогом народу»). Дитинство минуло в Очакові Миколаївської області. Здобули дві вищі освіти у Росії. Однією з обраних ними спеціальностей була «Технічна кібернетика». Одружені зі сестрами-близнючками. На початку 90-х почали писати першу книжку «Кобзар 2000», яку закінчили через 10 років і яку перевидавали уже декілька разів. У 2000 році заснували видавництво «Зелений пес», першою виданою книгою став роман «Я, зомбі» Леоніда Кононовича. Сьогодні видавництво публікує понад 60 назв українських книжок щороку і є одним із лідерів на ринку художньої літератури. У 2004 році написали другий роман «Приворотне зілля», а у 2006 – «Розмір має значення», 2007 – книгу статей «Закон Братів Капранових», 2011 – «Щоденник моєї секретарки». 2013 року брати Капранови видали, як зазначено в анотації, «для дорослих і дітей, для батьків, які хочуть, щоб їхні нащадки виросли українцями», 80-сторінкову «Мальовану історію Незалежності України». Навесні 2016 року Капранови презентували свій новий роман «Забудь-річка».

Російськомовну версію публікації ви можете прочитати тут.

А поділитися?