Люди Твого міста. Юрій Кох про Львів, сни та найбільший облом в житті

logo
155771_ljudi_tvogo_mista_jurij_koh_pro_lviv_sni_.jpeg


Я побачив справжню майстерню, понюхав запахи фарб і зрозумів, що це мої рідні запахи, досі запах олійного розчинника для мене є на рівні з медитацією і молитвою.

Юрій Кох малює Львів уже кілька десятків років і малює так талановито, що багато людей  із-поза Львова сприймають його візію міста як реальність. В інтерв’ю Tvoemisto.tv Юрій Кох розповів про те, як він став художником, чого навчився у молодості від Грицька Чубая та Миколи Рябчука, як вижив у війську та як не може подолати жеківську бюрократію.

Юрій Кох народився у Львові 1958 року. Випускник коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша. У 1986 році закінчив Поліграфічний інститут у Львові. Учасник мистецького угруповання «Шлях» та член Сукцесійного цеху Leopolis.Його твори є в збірках музеїв Львова, Києва, Нью-Йорка і Токіо. Лауреат і дипломант міжнародних виставок, дизайнер книг. Працює у жанрах живопису та графіки.

Юрію, чому ви стали художником? Що було тим поштовхом, який зробив із молодого Юрія Коха того митця, якого ми зараз бачимо?

Хвороба, стрес. У шостому класі я захворів і десь місяць провалявся вдома. І в процесі  лежання, коли на вулиці квітень, хлопці з дівчатами ходять за ручку, запахи літа, яке наближається, зі мною сталася пертурбація дитячих мізків. Я в один момент зрозумів, що хочу робити. Зрозумів в один момент і назавжди.  Я не міг це комусь пояснити чи з кимось поділитися, бо все, що людина в такому віці говорить, піддають сумніву.

Я почав  малювати у ліжку. Мій батько купував мистецькі альбоми, сам їх не дивився, бо казав, що нічого в них не розуміє. Я зробив кілька копій з тих малюнків, зокрема, копію з Рафаеля, а воно вийшло одразу і так само. Тоді почав робити щось інше, і до моменту видужання я був готовий іти цим шляхом, хоча казати комусь про це боявся.

Чому? У вас же була мистецька родина?

Тому що попереду були кілька років дебільної, вибачте на слові, радянської школи, предметів, які ніколи мені не будуть потрібні, які я не можу здолати своїми не такими мізками. Я ж не був медалістом, а звичайним учнем, який ледве-ледве осягав фізику, а хімію взагалі не осягав.  Коли прийшов час сказати, чим саме хочу займатися, то мама повела мене до Миколи Посікіри, мого першого вчителя. Потім мене повели Данила Довбошинського, який став моїм першим вчителем із акварелі. Я побачив справжню майстерню, понюхав запахи фарб і зрозумів, що це мої рідні запахи, наркотичні для мене. Досі запах олійного розчинника  є чимось на кшталт медитації.

І що було потім? Ви таки закінчили середню школу?

Я не зміг закінчити середню школу і не міг би її закінчити, якби не вступив до художнього училища. Там також були фізика та хімія, але нам автоматично ставили три з мінусом, бо це був абсурд. Училище дало мені більше, аніж академія. Про це кажуть багато художників, з якими я вчився, не в образу академікам.

Ви закінчуєте училище наприкінці сімдесятих – на початку вісімдесяиих. Глухий брежнєвський совок. Якою була перспектива після закінчення училища? 

Недавно мене попросили  написати спогади про цей час – 70-80 роки. У нас було чудове товариство: Григорій Чубай, Віктор Морозов, Микола Рябчук, Юрій Винничук.  Ми робили квартирні виставки, все, що треба робити молодим художником. Чотири роки такого бурхливого набирання інформації, живої музики та поезії, адже тоді комп’ютерів не було, ми все робили наживо – ставили картини і обговорювали, сварилися і напивалися, бо вино було одним з елементів бурхливого протистояння сірості суспільства. Якийсь вид протесту мав бути, в тому числі й легенький відліт. Це, звичайно, трошки зашкодило фізичному здоров’ю, але не зашкодило глибині та ширині світосприйняття.

А потім мені засвітили два роки армії. Це для мене була величезна трагедія, бо в такому віці час сприймається по-іншому, ніж тепер, коли нам по кілька десятків літ. Армія мене ледь психологічно не зламала: для випускника художнього училища тоді потрапити до війська – це так, як нормальній людині попасти в тюрму.

Я був рекрутом радянської окупаційної армії на території України. Але треба було жити та працювати, і якось Бог мені дав життєдайної сили, яка переважила все це. Я пережив кілька перших місяців  екзекуцій, важко пережив, із приниженнями.

«Новобранці не люди» – девіз будь якого війська.

Це так, і це справді жахливо. Але я знайшов у собі гумор побудувати філософську систему буття, що була продиктована тією реальністю. Я побудував собі життя як день і живу за цією схемою й досі. У війську день для мене починався вночі, коли я бачив сни. Я записував свої сни з 14 років –прочитав усе про сни, що можна було знайти в СРСР. Коли побачив видива снів і зрозумів, яка це цікава реальність, то вирішив, що шкода таке втрачати, треба їх занотовувати 

В армії я вів такі захалявні книжечки. Якось примудрявся ці сни записувати зранку, як була якась перерва у службі, носив у чоботі маленькі  записники. Та якось прийшла перевірка, знайшли в мене той записник і почали читати. А там написано, що ми з сержантом розпиваємо вино у трамваї номер 10 дорогою на Високий Замок. Вони питають, що це таке і коли це було. Вже й не пам’ятаю, як я тоді викрутився. Але ті книжечки в мене ніхто не забирав, я в них і зараз підглядаю. 

На кого вас готували у радянській армії?

Я був сержантом, розводив пости на 30 км навколо ракетної частини. Потім  мене призначили художником у клуб і я навчився сачкувати. Навіть намалював 20-30 невеличких картин та ховав їх під підлогою. Це було в глухому лісі на Волині. Частина була закрита. Прикро, коли ти сидиш і за огорожею бачиш дівчат, які ходять, тролейбус, який їде, а ти ще туди два роки не вийдеш.

Але цей досвід, навіть частково негативний, все одно давав імпульси до вашої творчості. Ви знайшли спосіб цю дійсність відсунути…

Абсолютно. І ніякі зовнішні впливи мене не турбували. Я дуже хотів на свободу. Але вже знав, що більше ніколи в житті у мене не буде так збудованого дня, де я зможу настільки досконало з різних систем цінностей будувати якісь свої речі. Я знав, коли мене ніхто не потурбує, знав, коли матиму чистий сон, мої кінофільми. І так воно сталося. Я прийшов із війська і почався такий хаос, така реабілітація до свободи, що я ледве зібрав себе десь за півроку, щоб якось сісти і малювати.

Потім прийшла перебудова, можливостей для творчості стало більше. КГБ вас уже не слідкує, чи пішли ви до Винничука чи до Рябчука, в холодильнику якого була зовсім не їжа, а книжки. Я знаю, що історія з цим холодильником мала продовження і у вашому житті.

Микола Рябчук був нашим літературним та інтелектуальним гуру. Він першим дав почитати нам Ясунарі Кавабату, Курта Воннегута. Всі імена, які я потім перечитував упродовж десятків років, вперше прийшли до нас у тому середовищі – від  Грицька Чубая, Володимира та Ореста Яворських, Валерія Шаленка, які хотіли нас підкувати і скерувати на шлях праведний.

У Миколи вдома був непрацюючий холодильник, там він тримав книжки. Очевидно, що там крім класиків був і самвидав. Не знаю, як мислив Микола, у всякому разі до обшуків були готові всі. Усі підколювали Миколу за той холодильник, бо він хоч і був творчою людиною, але все одно це була нетипова ситуація.

І от минуло років тридцять або й більше. Ми  з дружиною купили дуже гарний італійський холодильник, коли в’їжджали в нове мешкання. Продавці зробили величезну знижку, бо ми єдині хотіли мати холодильник такого чудового, насиченого синього кольору. На новосілля до нас приходили люди і в прямому смислі починали верещати: «Йой, у них синій холодильник, вони мають холодильник синій!». Так вони заверещали той холодильник, що аж врекли і він згорів за пів року. І от тепер він стоїть  на горищі та чекає, поки я дороблю майстерню. Бо його не можна викидати, він прекрасний, це витвір мистецтва, це просто гріх. Я триматиму там книжки, може, саме з тих часів, щоб нагадував про минуле. Буде в мене така бібліотечка: Кавабата, Воннегут, Рябчук, Чубай. Там багато поличок, він великий.

Як би ви окреслили стиль, у якому працюєте? Скільки часу ви до цього йшли і що треба було дізнатися й подолати, щоби малювати саме так?

Окреслення стилю дають мистецтвознавці та люди збоку, які бачать певний доробок. Сам художник також докладається до певного стилю, але як це відбувається, я не знаю – це мене не стосується. Я побудував свою творчість на відчутті того, що треба прислухатися до глибин душі, якщо можна так банально висловитися. І художник  виробляє свої речі, не думаючи про стиль. Якщо він думає про стиль, то це якесь насильство. Я намагаюся виконати програму, яка приходить мені з глибини, не ззовні, а зсередини. Картинки приходять до вас у гості і кажуть – я є.

Вас називають одним із найльвівськіших художників. Як ви відчуваєте місто? Що є саме вашим Львовом? Звідки ви той Львів берете?

Та Львів у мені. Мені вже навіть часом не треба виходити на вулиці, бо я настільки в ньому, а він у мені, що ми з ним є єдиними  тілом. Я проводив спостереження над собою та Львовом ніби збоку. Якось під час служби в армії нас перевозили через Львів до іншої військової частини у брезентованих вантажівках. Ми їхали, а в дірочку у брезенті йшли кадри бруківки з різним освітленням – то зеленим, то жовтим. Для людини, яка пішла до армії чи в тюрму, це світло божественне в прямому сенсі. За цю картинку, як воно мигало, я міг тоді віддати, наприклад, ще місяць служби, якби такий обмін існував.

Тому, коли я був за кордоном і повертався додому, то бачив Львів таким самим. Єдине, що я не був у Парижі і боюся цього міста. Бо з десятків фільмів, у яких зображене це місто, знаєш багато місць віртуально. Я боюся, що мені Париж може дати по барабанах так серйозно, що після повернення я можу побачити Львів гіршим, ніж я його завжди бачив.

Тому ви до Парижа не збираєтеся?

Та ні, я хочу в Париж.

Французький письменник Еміль Золя ходив по цвинтарях і записував прізвища умерлих, щоби дати їх своїм героям. Ви вивчали Львів – ходили дворами та скверами, закутками? Можете із заплющеними очима помацати стіну і сказати : «Я на Сербській».

Умовно кажучи, так, майже так, як ви кажете. Я взяв мапу Львова і почав позначати ті місця у Львові, які зображені на моїх картинах. І так вийшло, що вулиці Федорова, Руська та Строєврейська в центрі найбільш насичені крапками. Є ще й місця на околицях – я дуже люблю околиці. Я йшов туди на цілий день з чорно-білим фотоапаратом або з етюдником та знаходив такі будинки, що були для мене живими персонажами, а не просто об’єктами, які я маю зафіксувати на плівку чи папір.

Ви збираєте вивіски з назвами та номерами вулиць, із цього була аж ціла виставка.

Думаю, що не я один у Львові маю такі артефакти. Починалося воно для мене, як хвороба, в доброму розумінні цього слова. Без цього я не міг. Перші таблички я знаходив у себе в підвалі, в будинках, які ремонтували чи розвалювали. Тоді в будь-якому районі Львова можна було знайти будинок, який розвалювався. І таблички з показниками газу, електрики тощо, часом номери будинків  я рятував із чистою совістю. Таблички я почав збирати, бо мені написи подобаються. Коли я вчився у Поліграфічному інституті, ми вивчали шрифти різних народів світу, мені це вдавалося і я міг писати різними шрифтами, включно з готичним. Тому кожен напис для мене є візуально самостійною одиницею, об’єктом, і неважливо, що там написано.

А як і де ви їх зберігаєте?

Їх не є аж так багато, всього кілька десятків. Я  їх розвішую по всіх вільних місцях, які тільки маю. В юності мені було важко побороти ефект домашнього несприйняття – моя кімната була увішана старими таблицями, але мені постійно казали, що це бруд, жахливо і негарно. А я вважаю, що це дуже гарно, тому що все на світі відносно.

Як ви ставитеся до архітектурних новацій у цьому середовищі? От наприклад Тарас Возняк казав, що  він терпіти не може будівлю за пам’ятником Міцкевичу.

Я також, але не тому, що Тарас сказав. Це жахлива какофонія центральної площі Львова.

На своїх картинах ви матеріалізуєте Львів золотої доби.  Цей львівський дух зберігається чи ні? Чи ви його відчуваєте?

Я його чую, бо інший дух відчувати не хочу. Пам’ятаєте, яка була в Парижі свого часу історія з Ейфелевою вежею? Коли її збудували, то значна частина людей її  не сприймала. Треба добре думати і ставити на вагу. Тут потрібні аналіз, розум, смак  і все на купу. Щодо нових архітектурних утворень. Я маю півтора десятка знайомих архітекторів і ми з ними говоримо про це. Дуже багато архітекторів сприймають ті об’єкти, які не є під їхнім кураторством чи не будуються за їхнім проектом, як негатив. Це банальна істина – вони кажуть, що це не вписується чи виїхало за лінію. А я дивлюся і бачу гарну річ. Я чогось можу не розуміти в архітектурних нюансах, але бачу, що це річ класна. Є речі, до яких ми не звикли, але минає час, вони вживуться, встояться. Я не маю абсолютного вето на такі речі.

Ви також ілюструєте книжки. Чому ви це робите?

Я  не хотів поступати до поліграфічного, але до Академії мистецтв мені шлях був заказаний через неприємності з КГБ. Під час навчання я не мав жодної симпатії чи охоти до книжок, бо вони всі були однакові. Про власний проект ітися не могло, а треба було робити сірятину, як багато художників, і рідко комусь вдавалося зробити свою  книжку, нерадянську. А в другій половині 80-х, коли вже почалося перебудовче бродіння, ми друкували різні листівки, присвячені молодим поетам, на своїх верстатах. Одного разу мені замовили карточку, яку допустили до друку, а потім почали замовляти  другу, третю,  потім книжку. Відтоді я робив усе, що хотів, проблем з цензурою не було.

У радянські часи художники мали забезпечений шматок хліба, але мусили наступати на горло власній музі. А як зараз досягається матеріальна незалежність, коли цензури нема і є вільний ринок?

Коли я починав малювати, не йшлося про те, що нас будуть купувати. Я маю на увазі все покоління.  Не йшлося і про те, щоб нас виставляти. Тому ми навчилися працювати для себе, тобто для людини, тобто для Бога. Ніякого середньостатистичного глядача, ніяких покупців ми не враховували і так себе сформували. А тепер я продовжую надіятися на Бога, а він час від часу посилає до мене людей. Я знаю, як зробити, щоб кожну мою картину купували, але робити цього не буду, бо це вже буду не я і не мої картини. А це вже більше, ніж зрада…

Але ж ваші картини купують?

Купують, бо я досі існую. Але не можу добудувати собі майстерню, винаймаю приміщення. На хліб Бог дає, але є ліпші часи і гірші часи, все залежить від випадку.

Як ви ставитеся до ідеї про добрих меценатів, які мають опікуватися митцями і забезпечувати їм комфортні умови для праці? Треба, щоб такі люди у нас з’явилися?

Такі люди знаходяться. Ці люди хочуть  мати дві три картини на певний інтер’єр, хочуть мати свій портрет. Я до цього ставлюся поблажливо. Якщо замовник не просить про якісь великі компроміси на зразок німбу над головою, я малюю. Певно, що такі люди допомогли б художникові існувати.

Як ви працюєте? Ви змушуєте себе працювати щодня, чи приходить натхнення – і ви вже біля мольберта?

Натхнення – це умовність, якою пояснюють іншим людям те, що ти налаштований на роботу. Але натхнення не можна придбати чи накурити, його не можна поглинути з кавою. Натхнення – це щось дуже глибоке, яке має бути присутнім завжди. Я не піддаюся настроєвим речам. Сніг на вулиці чи злива, чи навіть ураган, який калатає дашком від балкона, не збиває мене з пантелику, якщо я маю намір щось зробити. Інша справа, коли я маю відчуття, що сьогодні не варто брати в руки пензель. Тоді я себе слухаю. Сказати собі «сідай і працюй» я можу, але це буде дуже на тонких регістрах.

Попри творчість є ще й побут. Ви ходите вулицями, їздите в транспорті, контактуєте з жеком. Якою мірою ця частина дійсності вас задовольняє?

Люди, які щось створюють, а не просто працюють, 90% свого часу присвячують перебуванню в своїй системі координат. І лише 10% припадає на жек, вулицю, трамвай.

Зовнішній світ впливає, але не так сильно. До прикладу, крізь мій будинок проходить жеківська труба і з неї взимку вже роками виходять випари. У мене потріскала плитка, я їм писав – безнадійно. Місяць тому пішов до директора і сказав, що ми можемо померти через ті випари. То він вигукнув, що такого не може бути, бо якби це був газ, то нас давно уже не було би на світі. Мовляв, нюхайте далі, живіть. Потім почався такий скажений крик, що коли я потрапив у КГБ і міліцію, ніхто так на мене не кричав, як в цьому жеку, коли я поскаржився, що можу загинути з їхньої вини. Нечасто трапляється, я стоїчно до цього ставлюся, не приєднуюся до їхнього хаосу.

А от якби тут був мер Львова, що б ви йому сказали, щоби цей хаос зменшився? Бо це ж його підлеглі на вас накричали?

З цим та ще іншим питанням я хотів піти до Садового ще з місяць-півтора тому,  бо це безвихідь. Я хотів по-людськи пояснити, бо я вже за роки перепробував звертатися по інстанціях. Глухо. Вони всі переговорять між собою і скажуть, що все гаразд. Але виявляється, що я не можу з цим звернутися до мера. Бо там лежать такі картки, де наперед написані питання, з якими я можу звернутися до Садового. А з моїм питанням знову треба звертатися  до тих, до кого я вже звертався. І це безнадійно.

Тарас Базюк

Використані фото «Фотографії старого Львова» , «Галінфо» та «Арт-Львів онлайн»

 

А поділитися?