Люди Твого міста. Тарас Возняк про скандали, «газ щастя» і дух міста

Керівник Львівської національної галереї мистецтв розповідає, що втратила галерея, що набула, куди вона рухається і чому Львів – красивий і розумний.

Політолог, культуролог і громадський діяч Тарас Возняк очолив Львівську національну галерею мистецтв імені Бориса Возницького рік тому. Невдовзі він оголосив, що в музеї недорахувалися сотень експонатів, зокрема книжок і монет, а деякі картини, ймовірно, підмінені підробками. Скандал, то спалахуючи, то згасаючи, триває дотепер – опоненти навіть закидають Вознякові намагання очорнити пам’ять Бориса Возницького, який загинув в автокатастрофі п’ять років тому. Слідство триває, зниклі цінності ще не знайшли.

Тим часом у галереї триває робота: звіряють фонди, впорядковують питання власності, планують осучаснення та нові виставки.  А сам Тарас Возняк встигає писати книжки та випускати незалежний культурологічний часопис «Ї», а також роззиратись у Львові й бачити красу та потворність архітектури. Говоримо про минуле, теперішнє й майбутнє галереї та міста. 

Від часу вашого призначення галерея постійно перебуває в центрі мас-медійної та публічної уваги – спочатку через зникнення стародруків, тепер через історію із замками Львівщини. Може, розпочнемо зі зникнення стародруків? До чого дійшло слідство?

Напевно, коли нічого не робиться, то й новин ніяких нема. А коли щось робиться, то завжди є новини. Вони можуть бути поганими чи добрими, але вони, принаймні, є. До того, часу, поки я обійняв посаду генерального директора, звірки були профанацією або не проводилися взагалі.Остання серйозна звірка робилася, напевно, ще в радянські часи.

А що таке звірка?

Коли в музей надходить якийсь предмет, його вписують у спеціальну книгу і присвоюють інвентарний номер. У відповідності з цією книгою перевіряють наявність одиниці зберігання: покажіть мені, будь ласка, предмет з інвентарним номером таким-то. Є? Все добре, поставили хрестик.

Очевидно, ці звірки були формальними або проводилися безконечно. Останню звірку, започатковану в 2010 році, закінчив уже я. Тобто 7 років «волинили», вдавали, ніби щось роблять, блефували, імітували звірку. Очевидно, знали, чому. Мало того, я ще ініціював паралельну звірку, бо новий керівник мусить знати, на чому він стоїть, що є і чого немає. Ця звірка розпочалася за моїм наказом у грудні минулого року і зараз вона завершується.

Під час цієї звірки були виявлені дуже різні речі. Є підрозділи, де практично все збігається за кількістю. Інша справа в якості, бо є ще питання фальшування, як кажуть в міністерстві культури, одиниць зберігання. Може стояти картина, яка виявиться нещодавно виготовленою фальшивкою.Та за кількістю поки що в більшості підрозділів все сходиться.

Але є цілком трагічні ситуації, як і з цим «славним» Музеєм мистецтва староукраїнської книги, де з тисячі стародруків  пропали 224. Тобто кожна четверта книга виявилася відсутня. Після цього я склав подання в прокуратуру, поліцію та СБУ. Загалом у музеї відсутні майже 500 одиниць зберігання, що само по собі скандально.

Якісь найцінніші книги можете перерахувати з тих, що пропали?

«Апостол» Івана Федорова, «Псалитрі» та інші. Це переважно релігійна та богослужбова література. Поліція проводить слідство, що вона робить, те й робить. Це, в принципі, таємниця слідства, але поки що я особливих результатів не бачив.

Якщо ви запитаєте, чи це унікальна ситуація, то, на жаль, ні. Навіть у Львові є музеї, не буду казати,які, де теж пропали книжки, тільки там усе робиться тихенько та акуратно, відтак не стає відомим широкій громадськості.

Але є інші музеї. От в Олеському замку в нумізматиці відсутня певна кількість одиниць зберігання. Теж відкрито досудове розслідування, вже друге.

У тому ж замку є підозра про підміну ікон, поліція цим питанням займається, якщо вони підтвердяться, то, знову ж таки, буде кримінальне провадження. Це цінні ікони 16 століття, підмінені копіями 1997 року.

В інших підрозділах також є недостачі, і коли ми підведемо риску в інвентаризації, то я напишу подання до поліції та міністерства.Що далі ведеться ця звірка, то більше припікає декому, то більше вони активізуються. Бо це як сидиш на плиті, а температура росте, тож вони починають все більше підскакувати. 

Але й інші питання, які вирішуються. Це не лише негативні, а й позитивні речі. Дуже характеристичний приклад– те, що фінансові надходження за цей рік порівняно з 2016 роком, коли директором була пані Разінкова, збільшилися вдвічі.

За рахунок чого?

За рахунок того, думаю, що багато корупційних ходів я просто поперерізав. Наприклад, у липні 2016 року було 700 тисяч грн надходжень, а в липні 2017 року – 1,5 млн.

Може, інфляція?

Не було аж такої інфляції, як долар коштував 25-26 грн, так і коштував. Може, сталося чудо якесь? Для людей, які від 800 тисяч до мільйона грн в місяць «косили», це велика втрата, тому багато хто дуже сильно за цими надходженнями тужить.

Є ще інші добрі новини, наприклад, про те, скільки той чи інший працівник приносить доходу, і ми теж бачимо ріст, може не такий активний, як власних доходів, але він є. А це означає, що починають працювати ефективніше.

Додана вартість створюється…

Так. Звичайно, галерея не є підприємством, це не пивзавод. Ми забезпечуємо значну частину своїх потреб власними доходами, але не все. Є складні питання, які ми пробуємо розв’язувати, наприклад, питання охорони.  Вартість охорони від поліції дуже різко зростає. Ми маємо потребу в семи мільйонах гривень на охорону, а міністерство дає три. Решту треба якось шукати або скорочувати пости. Ми шукаємо вихід: заробляємо більше грошей і частковозмінюємо поліцію на приватні охоронні фірми, які беруть не по 80 грн за годину на постового, а 35.

Сім мільйонів на охорону в порівнянні з вартістю колекції – це копійки…

Це копійки, але держава цього не розуміє. Вона має бюджетні рамки і дає стільки, скільки дає.

А переконати неможливо?

Часом можливо. Цього року ми видерли з міністерства 1,2 мільйона на охорону. Просили більше, але вони дали саме стільки. Це чи не перший такий прецедент, коли міністерство на наше прохання зреагувало позитивно.

Міністерство мало би думати про імідж держави, коли якимось зірвиголовам заманеться викрасти із музею цінні експонати…

Та вже кілька разів так було. На початку 90-х з Олеського замку викрали з десяток робіт, потім у палаці Лозинського вбили двох працівників…

І повертаючись до зниклих, скажімо нейтрально, стародруків: які є шанси їх віднайти? Бодай 30% імовірності є?

Ви дуже оптимістично дивитеся на ситуацію. Картини, які були вкрадені майже чверть століття тому, такі іне знайдені. Вони перебувають, скоріш за все, в якихось приватних колекціях. І це стосується картин, які існують у єдиному примірнику. А книги – тиражні твори. Наприклад є «Псалтир» якогось там року видання і таких книг у всьому світі 20 штук, а одна була в нас вкрадена. Перш ніж украсти, злодії знищили наукові картки цих книг, де записано, на якій сторінці розірвано, де є пляма, де записи від руки  і так далі. Все це акуратно переписали, залишивши натомість лише короткі записи – «Псалтир» такого-то року і все.

Тобто у вас не залишилося описів із особливими прикметами цих книг?

Так. Мене дуже здивувало, що на цих книгах печаток не було, лише в куточку олівцем написані інвентарні номери. Його легесенько можна було стерти. Це ж готувалося… Якщо їх знайдуть, довести, що це наша книга, практично неможливо, бо наукового опису книги немає.

Тобто шанси повернути таку книгу до Львова наближаються до нуля?

На жаль, так.

А як таким ситуаціям запобігти?

Так, як це вже зроблено – посилена охорона, заварені металевими щитами вікна… Це ж приміщення, не пристосоване під музей. Це банно-пральний комбінат метробудівників. Зараз усе те, що залишилося, є на 100% захищеним.

Чи ви не говорили про те, щоби перенести колекцію в більш пристосоване приміщення?

Я писав два листи до Львівської обласної ради з проханням надати більш достойне приміщення, бо банно-пральний комбінат не дуже відповідає великим словам: Шашкевич, Федорович, будителі і так далі. Усі кажуть, що вони патріоти, б’ють себе в груди, але коли мова доходить до того, в яких умовах знаходяться ці свідоцтва нашої високої культури, ці книги, то якось пропадають. Я попросив обласну раду розглянути кілька варіантів достойнішого місця. Один із них – на Коперника, 40а, де зараз Товариство охорони пам’яток історії та культури. І поки що нічого. Керівництво облради старається допомогти, але всюди є опір. Якби це було на початку 90-х, то на хвилі патріотизму це можна було би зробити, а зараз кожен квадратний метр приватизований, прихватизований, вже там 150 власників, і якщо їх кудись переміщати, потрібен ангар розміром зі стадіон. Хоча насправді всі вони помістяться на 10 квадратних метрах.

Наскільки галереї, як переважно львівському закладу, потрібні замки чи вежі в області? Чи немає планів у майбутньому відпустити їх у вільне плавання?

Думаю, все це має бути в єдиному комплексі. Вонидоповнюютьодне одного. Замки не мають можливостей наповнюватися творами мистецтва, з чим може допомогти галерея, не мають можливості проводити наукову роботу. Я думаю, що цей комплекс повинен залишитися.

Склалося так, що кілька маленьких підрозділів утратили сенс. От було багато шуму довкола підрозділу в Жовкві. Директор замку-заповідника дуже потужно працює і його відбудовує. Але раніше, коли ця відбудова ще не починалася, Борис Возницький орендував у заповідника дві кімнати.

Зараз, коли і заповідник є у віданні міністерства культури, і наша галерея, тримати два музеї немаєніякого сенсу. Тим більше, що один дуже потужний і з величезними можливостями, бо директор залучає мільйони на відбудову, а другий маленький. Тому ми оптимізували цю структуру. Міністр підписав наказ про ліквідацію цього анклаву.

Можна оптимізовувати цю структуру й далі.Наприклад, я досі не розумію, чому в структурі галереї немає Свірзького замку. Чому він має належати громадській організації архітекторів? Вона за радянських часів була майже державною організацією і зараз це вдає, але насправді це громадська організація. Тим більше, що він руйнується. Я думаю, що замок у Свіржі дуже пасував би до цього грона замків.

Тобто, ви ще хочете посваритися з архітекторами? Чи вже посварилися?

Я ні з ким сваритися не хочу!

Ну, добре, вони з вами захочуть, бо я так розумію, що вони можуть мати інші плани на майбутнє замку.

Ну які можна мати плани на замок, коли він у вас на балансі 30 років, а ви нічогоз тим не робите, окрім як гноїте? Про які плани можна там говорити? Не може громадська організація підняти такий величезний замок!

Може, зміниться менеджмент, прийдуть молоді й талановиті…

Блажен, хто вірує. Є ще одна проблема з оцим шумом довкола замків. Якщо замки не будуть у державній власності, на чому я би наполягав, то я як директор галереї не зможу вкладати вних кошти, бо це не наша власність. Навіть якщо матимемо орендні стосунки, то у відповідності із законом я можу виділити на Підгорецький замок 200 тисяч гривень. А він потребує мільйонів, і ці кошти можна залучати.

Та якщо я вкладу в Підгорецький замок мільйон гривень, то завтра прийде КРУ і скаже, що це нецільове використання коштів. І тому воно повинно стати державним в особах Кабміну, Міністерства культури і галереї, як підрозділу міністерства. Інакше їх відбувати не можна. От припустимо, ми пишемо ґрант на відновлення замку у фонди з Європи чи США. І перше питання від них – ви є власниками замку? Ні? Ну, то до побачення.

Вчора народний депутат Ірина Подоляк згадувала про новий варіант закону про концесію. Певний час тому була оприлюднена інформація про те, що замки Львівської області хочуть передати в концесію, готувалися якісь документи. Чи варто такі варіанти розглядати?

Усі варіанти з концесією замків на Львівщині закінчувалися невдало: у Старому Селі, Тартакові та в Підгорецькому замку в Стрийському районі. Що ж до концесії, то, напевно, депутатам  Верховної Ради видніше, але переконаний, що такий замок, як Підгорецький, ні під яку концесію не підпадає і не може. Це перлина загальноукраїнського, якщо не загальноєвропейського значення. Такого замку у Польщі чи Угорщині просто немає. І в цьому контексті ми не можемо його проґавити, не можемо дати, щоби його хтось хапнув. А спроби хапнути були. Рівно рік тому, коли я став директором, випливли документи про концесіоналізацію, і тоді Ірина Подоляк, як народний депутат першою виступила на захист, підняла шум, і цього не сталося.

Трохи про плани музею. Були гарні виставки, приводять у Божий вигляд музей Пінзеля, його твори виставляли у Відні…

З містом ми працюємо дуже плідно. За цей час будівля костелу кларисок, у якій розташовано музей Пінзеля, зазнала радикальних змін. Дах перекрили мідною бляхою, зараз закінчується реставрація вітражів, його відштукатурили по-новому, фантастично зробили площу Митну, що прилягає до музею,і ця дільниця міста починає виглядати більш презентабельно.

Ми також докуповуємо певні речі до чужого приміщення. Наприклад, купили голочки від голубів. Бо провели реставрацію фасаду, а голуби цього не толерують і свою справу роблять. Тому треба фасад від них рятувати. Сьогодні буквально завершуємо ремонт Музею книги. Зверху ця прибудова була покрита руберойдом і смолою, за 20 років покриття щезло і там безбожно текло в експозицію. Ми своїми силами переробили весь верх. Це не помітно, бо ж це не скандал, про це не говорять.

Цього року ми зробили кілька знакових виставок. Вони зовсім інші – сучасні, з мультимедійними елементами, із зовсім іншими підходами. Це не просто картини розвішати, воно цілком по-іншому працює. Перша – цебули «Скарби Підгорецького замку», яких в принципі 70 років ніхто не бачив. А минулого тижня ми відкрили виставку «Музей князів Любомирських» і там також більшість об’єктів ніхто не бачив десятки років. Потім ця виставка поїде до Вроцлава.

Про виставку Пінзеля у Відні вже говорено-переговорено. Для мене дуже симпатичною була фантастична виставка, присвячена Францові Ксаверу Моцарту, синові Вольфганга Амадея Моцарта, який прожив у Львові 30 років. Вона теж модерна, із зовсім іншим підходами. Ця виставка стала частиною однієї з трьох найбільш знакових культурних подій у Львові. Комусь подобаються чи не подобаються, але так є – Форум видавців, Alfa Jazz Fest та LvivMozArt.

На що можна очікувати найближчим часом у галереї?

Вже сьогодні до Львова приїхав портрет інфанти Маргарити. Є дискусії, чи це робота Веласкеса, чи ні. Вона приїхала з київського музею Варвари та Богдана Ханенків. Це буде чергова виставка однієї картини. Може, пам’ятаєте, ми робили виставку «Катерини» Шевченка і до неї люди ходили, як на прощу.

Ми хочемо показати інші колекції, які були сховані чи розпорошені. Наступного року хочемо зробити виставки збірки Пінінських, збірок італійського та нідерландського живопису. У запасниках набагато більше робіт, аніж експонується. Хочемо зробити виставку робіт із нашої колекції, присвячених Венеції.

Це будуть роботи тільки з ваших фондів?

Крім робіт із нашої колекції, також позичимо картини з Музею Ханенків та з Музею західного і східного мистецтва в Одесі. Ми хочемо активізувати ці музеї – плануємо повезти венеційську виставку до Києва та Одеси.Ми вже робили подібні речі – привезли минулого літа до Києва величезну виставку польського мистецтва, якої в столиці ніколи не було.

Ви довгі роки були головним редактором культурологічного часопису «Ї». Чи залишається час на цю роботу?

Я все ще залишаюся головним редактором «Ї», хоча справи у галереї забирають левову частку часу. Журнал робиться: до моцартівського фестивалю підготували блискуче число, присвячене Францу Ксаверу Моцарту і тій епосі – першій половині ХІХ століття. Макет цього числа я вважаю одним з найкращих за 26 років існування журналу.

Макет завше був сильною сторону часопису «Ї»… Завжди був цікавий і неординарний. Один із номерів журналу був цілковито присвячений Львову і називався «Геній місця». Чим зараз є Львів для вас? Містом сплячих левів, мегаполіс чи застигла музика Поплавського? Куди місто рухається?

Дух міста формують справжні культурні заходи, а не криптокультура, всі ці продажі надувних кульок із «газом щастя». На це працює не тільки наша галерея, а й інші – історичний музей, музей Шептицького та інші установи, це колективна праця. Так само має працювати опера – є новий директор, сподіваюся, будуть зміни на краще.

А насправді, місто це така машина, яка є для проживання людей, а не тільки туристів, бо дуже часто міста перетворюються на машинку, через яку перепускають туристів, як тісто на макарони.

Це називають феноменом Барселони – багато туристів, від яких незручно більшості жителів міста, і дуже мало з них на цьому заробляють грубі гроші.

На жаль, така доля центрів історичних міст. Але, якщо відійти 200 метрів від короля Данила, то там туристів поки що немає. І там ми вже задумаємося, в якому місті живемо. У місті, яке тебе форматує, перепускаючи через оцю машинку, чи у місті, яке ти маєш шанси якось сформатувати, щось змінити, підрихтувати. В демократичних країнах інструментом змін є вибори, а в нас внаслідок виборів бонуси отримують декілька осіб, а всі інші – ні. Поки наші люди не зрозуміють, що вибори є інструментом для того, щоби вони були щасливі, а не якісь магнати в нашому місті, то все буде приблизно так само, як є зараз. Хоча, чесно кажучи, наше місто розвивається набагато динамічніше за інші. Львів не стагнує, бо він, по-перше, красивий, по-друге, розумний – як ми з вами.

Є таки старий анекдот про Ґі де Мопассана та Ейфелеву вежу. Спочатку Мопассан був категоричним противником спорудження вежі, а потім почав регулярно там вечеряти. А коли його питали про зміну ставлення, він відповів, що це єдине місце в Парижі, звідки він цієї вежі не бачить. Яка з новітніх будівель у Львові викликає може не таку аж відразу, але денервує?

Якщо говорити про те, що найбільше нищить наше місто, то це будівля «Укрсоцбанку» за пам’ятником Міцкевичу. З одного боку цей банк нещасний, а з другого – оця незрозуміла діра по сусідству, котра вже 30 років якось догниває.

А як щодо нових будівель? Які з них викликають позитивні емоції?

Непоганий, хоч і трішечки кічуватий та еклектичний, будинок навпроти того ж таки Міцкевича. Відбудували банк, відновили будинок, який знесли ще за австрійських часів на межі ХХ століття. Там є елементи кічу, особливо нагорі, де зробили якусь незрозумілу галерею, але, принаймні, воно не виривається з ряду таких самих еклектичних будинків поруч.

За пам’ятником королю Данилові сто років тому були зовсім інші будівлі, ніж ті, що ми бачимо зараз…

Так, тоді прийшла епоха великого будівництва, великих будівничих, як Іван Левинський, і вони змінили силует міста. Якби Австро-Угорська імперія протрималася ще тридцять років, наше місто виглядало б як Будапешт. Воно будувалося як Hauptsсhtadt, як столиця великого коронного краю.

Мені завжди заздрить мій добрий знайомий професор Яцек Пурхля з Кракова, спеціаліст із архітектоніки та містобудування. Він каже, що Краків так і залишився середньовічним містом у мурах, а Львів одразу почав будуватися австрійцями як імперське, центральне, поступове, помпезне місто.І в тому сенсі у Львові є дуже багато речей, яких у Кракові немає і не буде.

Тарас Базюк