Львівський актор Микола Береза розповів про особливості професії, роботу в театрі та в кіно

logo
32076_lvivskij_aktor_mikola_bereza_rozpoviv_pro.jpeg


Микола Береза – актор театру та кіно, режисер та директор Львівського театру імені Леся Курбаса. Він навчався на акторському та режисерському курсах Володимира Кучинського, як режисер здійснив постановку вистави «Театр злочину» за Жаком Моклером.

На українські екрани невдовзі має вийти фільм «Червоний», де актор зіграв головну роль. Прем’єра відбудеться наступної весни. Наразі у мережі з’явився тізер фільму.

Професія – актор

Випадково. Саме так – я став актором випадково. Готував себе до того, що буду священиком. Після школи не вдалося вступити до обраної духовної семінарії, і, щоб не втрачати часу, я вирішив спробувати свої сили в університеті імені Івана Франка. Пішов на акторський факультет, оскільки у школі займався самодіяльністю та навчався у музичному класі, і це видалось мені близьким. Керівником курсу був Володимир Кучинський, якому я виявився цікавим та потрібним.

Вистава «Зимова казка». Театр ім. Леся Курбаса

Що ж таке театр? Розвага? Територія чи колектив? Можливість прожити більше життів, відчути багато емоцій чи здійснити декілька перевтілень? Що більше я працюю у театрі, то більше у мене виникає запитань. Коли вперше потрапляєш на територію театру, з’являється натхнення, купа енергії та безліч ідей, активно працює фантазія.

Проте інколи яскраві фарби зникають і залишається тільки професія. У такі моменти дуже важливо знайти для себе відповіді, побачити сенс у своїй роботі. Завдання дуже непросте. У театрі актор постійно намагається розширити рамки свого існування.

Театр існує на межі почуттів. Коли актор перебуває у стані закоханості, чи, навпаки, у глибокій депресії, у нього загострюються почуття, йому простіше потрапляти у територію театру. У акторів специфічно побудована психіка та, мабуть, інакше влаштований внутрішній світ. І коли актор стає нікому не потрібний, випадає з обойми, він дуже швидко згоряє. Не рятують ні велика кількість ролей, ні багатий досвід. Вразливість актора притягує до нього негатив. Тому, якщо можете – не займайтеся театром.

Проте професія та професійність вимагають тонко відчувати навколишній світ. Колись актори казали, що вони не працюють у театрі, а служать. Я більш схильний трактувати це твердження не як «служу в армії», а швидше як «служу в церкві».

Головна роль

Не знаю, чи вже була у мене головна роль, чи вона, зрештою, колись буде… З кожною новою роллю в театрі чи в кіно актор проводить в собі певну обсервацію, знаходить точки дотику між собою та персонажем. Відгукується те, що близько, що болить, відкриваючи нові нотки та фактури. З новим образом у життя актора приходять невідомі, не надто йому властиві, почуття.

Фільм «Червоний». Режисер – Заза Буадзе

Сергій Жадан в одному зі своїх інтерв’ю сказав, що він пише про те, що з ним було і про те, що з ним ще буде. У театрі панує ця дивна магія, коли події із вистави починають траплятися у реальному житті. Я не перебільшую – це як спіритичний сеанс. Ось і ще одна відповідь на запитання, що таке театр – це механізм, який вносить корективи у звичне тривання, у реальне життя.

У актора є момент тотального занурення у свою роль. І нікуди від цього не дітися, навіть якщо намагаєшся відпустити від себе свого персонажа, просто механічно змити його з себе водою. Виникає занадто багато точок дотику. Коли ти абсолютно занурюєшся у роль, необхідно вміти зберігати дистанцію, не давати персонажу претендувати на твій особистий простір і на тебе.

І навпаки, на сцену ти не маєш права виносити своє особисте життя. Свій побут потрібно залишати якщо не за порогом театру, то хоча б за сценою.

Актор та глядачі

В акторів є схильність до залежності від реакції залу – і це природно. Коли актор на сцені – він налаштований на реакцію, він її сподівається, чекає, боїться… Так само, як і будь-хто у звичайному житті. Просто в акторів ці почуття загострюються. Мені видається хибним вибудовувати своє існування на сцені, занадто сильно керуючись відголосом глядачів.

Вистава «Чекаючи на Годо». Театр ім. Леся Курбаса

Це лише одна зі складових, яку потрібно брати до уваги актору. Глядачам можна у певний момент підіграти, але в’язнути на них зовсім необов’язково. Важливо дати зрозуміти глядачам, що ти їх бачиш і не відгороджуватись четвертою стіною. Я вчуся поводити себе із публікою – контактувати, але не залежати.

Глядач повинен відчувати атмосферу вистави на рівні шостого відчуття. Це дуже особливі та тонкі стосунки – глядач та актор. Коли актор не просто переказує текст, а є провідником почуттів – він професіонал.

Життя після вистави

Мені пощастило потрапити в театр імені Леся Курбаса. Тут панує закоханість у філософські матеріали – Платон, Сковорода, Ніцше… Навіть якщо це драматургія, то вона багатошарова, не комерційна.

Художній керівник наче капітан корабля, він бачить усю картину загалом та визначає напрямок. Можливо, спочатку себе не надто вільно почуваєш у цих темах, але з часом вони приходять у життя. Багато залежить від художнього керівника, який вміє знайти матеріал та зацікавити ним.

Фільм «Брати. Остання сповідь». Режисер – Вікторія Трофіменко

На другому курсі з Володимиром Кучинським робили виставу за Луїджі Піранделло – я досі чітко пам’ятаю та відчуваю свої емоції…

Дуже важливий момент – обговорення вистави, своєрідне наведення різкості. Коли ти довго граєш в одній виставі, то йдеш по відомих та протоптаних стежинках, погляд замилюється. Актор може імпровізувати, але головне не переборщити. Імпровізація нагадує серфінг – коли ти чітко знаєш як діяти й можеш спіймати потрібну хвилю. Навіть, якщо не вдається виконувати роль як уперше, потрібно боротись за збереження свіжості відчуттів.

Класика та нові тренди

Зараз в Україні багато постановок, пов’язаних із війною, проблемами переселенців та Донбасу. Утім, хороший матеріал існує поза часом і його дуже легко інтерпретувати з точки зору сьогодення. Це своєрідна алхімія класичних творів, у яких відбувається синтез різних епох.

У нас був цікавий досвід роботи з режисером Андрієм Приходьком, який ставив «Лісову пісню». У нього свій стиль роботи – люди викладалися на повну, втрачали голоси, зривались.

Проте це дало колосальний ефект. Відбулось понад сто вистав «Лісової пісні» та досі вдається тримати цей нерв. І це добре, коли у житті з’являються люди, які можуть поділитися хорошим та навчити нового. Це позитивний досвід.

Вистава «…п’єса Шекспіра «12 ніч» зіграна акторами далекої від Англії країни що і не знали ніколи слів Шекспіра…». Театр імені Леся Курбаса

Трапляється, що вистави зникають з репертуару театру. Вистава – це теж своєрідний живий організм, і хочемо ми того, чи ні, він має свій вік. Настає момент, коли вистава досягає свого піку і приходить розуміння, що цю історію потрібно завершувати. Всі ми живі люди зі своїми вподобаннями та бажаннями, але потрібно вміти відпускати.

Фото: Театр імені Леся Курбаса, Держкіно

А поділитися?