Львівський гамбіт: 8 нон-фікшн книжок Форуму видавців
У цьому огляді ми зібрали ті нон-фікшн видання, які, на нашу думку, треба принаймні потримати в руках. Ознайомитися, а вже далі вирішити, чи потрібно це особисто вам. Тому й добірка – лише перше наближення до новинок, що про них усі будуть говорити протягом цієї осені. А може, і довше.
Деніел Канеман. Мислення швидке й повільне
Наш Формат, 2017, пер. М.Яковлєва
У 2011 році нобелівський лауреат Канеман (дослідження з теорії перспектив) опублікував книжку, яка стала еталонним наукпопом: коли і фундаментально, і в метро не відірватися. Поза тим, американець настільки ж економіст, наскільки й психолог: Канеман пише про два типи людського мислення – інтуїтивне та усвідомлене, але штука в тому, що останнє нас підводить ніяк не менше за перше. Багато дотепних експериментів, украй жвавий виклад – рівень власної розумності після останньої сторінки неодмінно слід переглянути, але й дочитувати книжку хочеться. Так сталося, що у нас спочатку переклали (і продовжують це робити) купу епігонів автора, і теперішні застереження зрозумілі: мовляв, ще одна несмішна «все-пояснювальна» книга. Хоча спробувати варто, Канеман – фігура окремішня. І – так, це значно краще за фантазера Талеба.
Карл-Маркус Ґаусс. Європейська абетка
Видавництво 21, 2017, пер. Ю. Прохаська
Австрієць – не просто «мислитель» чи там «політичний оглядач», але й літературний критик: знає ціну доброму слову. Ця книжка – не «політологія для початківців», викладена за абетковим принципом, а хороша есеїстика. Тут є тексти «на віки» («Дисиденти»), є добре зрозуміле саме нам («Човники»). Та є й те, що належить своєму часу («Мовна поліція»): реальність змінюється стрімко, нині час інших викликів. А «Європейська абетка» написана у 97-му, двадцять років тому: задовго до Brexit і нашої війни. Та ніде правди діти: «євроскептицизм», а то й сарказм Ґаусса, помножений на добротні історичні екскурси, вберігає книгу від швидкого псування. Дещо – наче з ранкової газети. Щоправда, австрієць надто вже дорікає «великим» націям і прощає «малим». Виходить ще одна книга Ґаусса «Собакоїди та інші люди» – про ромів Східної Словаччини.
Стівен Кінг. Про письменство
КСД, 2017, пер. Д. Шостак
Фактично, перед нами дві книги, і одна з них в рази краща за іншу. Друга – про те, як (не)треба писати: з вигаданими і реальними прикладами, порадами і грайливими коментарями. Буцімто-підручник, прикладна штука, нічого особливого: ну де ви бачили, щоб подібні посібники були корисними? Нам цікавіший сам Кінг – письменник із широчезним стильовим діапазоном: від «Керрі» до «Мізері». Якраз про це перша частина, біографічна; вона й важлива. З одного боку, Кінг панорамує провінційну глибинку, каталогізуючи все те, на чому він активно «паразитує»: від їжі до атмосфери кінотеатрів. Але Кінг також показує, з чого саме виросли його шедеври (а їх у нього багато); як біографію конвертувати в тексти. «Про письменство» – підтвердження того, що ми помічали віддавна: важать не монстри, важить конкретна людина.
Анджей Фрішке. Пристосування і опір
Дух і Літера, 2017, пер. М. Боянівської
Назва книжки поляка перегукується з «Відвагою і страхом» Гнатюк: тим ця подібність важливіша, що за на позір спрощеною системою координат проступає куди ширша панорама сценаріїв поведінки в авторитарному суспільстві. Фрішке і як маститий історик, і як безпосередній свідок (ровесник описуваного, член Клуб католицької інтелігенції), знає, про що пише: зламний Жовтень 56-го, правління Ґомулки, протести 68-го, «Лист 15-х»,тижневик «Солідарність». Дослідник чи не з кожної з цих тем написав великі роботи, а тут зібрав тексти по-своєму емблематичні, «на експорт». Фрішке залишається перш за все істориком, звідси й зрозуміла сухість викладу. Однак, разом із минулорічною автобіографією Ґєдройця, ця книга являє достоту стереоскопічну картину того, що відбувалося в найближчих сусідів у післявоєнне сорокаріччя.
Енн Епплбом. Залізна завіса. Приборкання Східної Європи
ВД «Києво-Могилянська академія», 2017, пер. І. Гарніка
Епплбом, яка отримала Пулітцера за «Гулаг», дружина Радослава Сікорського, в 2012-у написала про східноєвропейські події між 1944 і 1956 роками – і знову зібрала букет міжнародних нагород. Американка пише про постання Східного блоку, Угорщину і Чехословаччину, Східну Німеччину і Польщу. «Залізну завісу» варто читати перед книжкою Фрішке: як вступ і з’ясування передумов. Тут багато приватних свідчень, купа архівних документів, а тому важливим стає сам принцип монтажу матеріалу – що після чого і в якій концентрації. Тож і самої Епплбом тут забагато: авторка, передусім, журналістка – вона дозволяє собі бути і упередженою, і категоричною; іноді навіть дратується. Хоча у виграші саме читач: книжка-то від цього стає лише цікавішою. Вочевидь, новаторства Снайдера тут нема, але й кон’юнктурність інша, пристрасна.
Астрід Ліндґрен. Щоденники воєнного часу
Laurus, 2017, пер. Д. Суворова
Вітати вихід цих мемуарів варто з багатьох причин: і тому, що з біографіями у нас до сих пір погано, і тому, що це щоденник саме воєнного періоду. Але й через те, що це – «автопортрет у декораціях», і пише його жінка, якій стати великою письменницею лише належить. «Пеппі» опублікують акурат після закінчення Другої світової: під час війни Ліндґрен якраз і «дозріває». Останні новини з фронтів, вирізки з газет, статистика втрат, але також і побутові проблеми (нестача свічок на Різдво), і родинні біди (зрада чоловіка), і роздуми про національні характери (відчутно анти-російські настрої авторки). Бачимо, як уже від початку влаштовано письменницьку оптику: що Ліндґрен помічає, за що переживає найдужче. І як вона противиться тому, аби війна стала повсякденністю, хай навіть у нейтральній Швеції. Усіляко своєчасна книга.
Стефанія Шабатура. Нескорений дух творчості
Смолоскип, 2017
Хай назва нікого не збиває – це дуже важлива книга, і патетики там небагато. У фокусі – мистецький доробок Шабатури, яка була і графіком, і маляркою, займалася художнім текстилем, килимами. Дивитися на це можна довго – тобто навіть як просто альбом з репродукціями смолоскипівське видання працює. Хоча є тут і аналітичні розвідки, коментарі, і спроби узагальнень, і необхідний у даному випадку контекст – не лише суспільно-політичний (Стефанія Михайлівна була членом Гельсінської групи, п’ять років сиділа, три відбувала заслання), але й саме мистецький: на що це взагалі схоже і де коріння такої синтетичної творчості. Може, правда: доробок Шабатури варто визначати як «декоративно-ужитковий», тоді й призначення книжки проясниться – не лише нагадування і возведення мисткині в канон, а й банальна «радість наших очей».
Філіп Сендс. Східно-Західна вулиця
ВСЛ, 2017, пер. П. Мигаля
Підзаголовок – «Повернення до Львова», проте емігрантської ностальгії тут нема й близько. Тобто, може, вона і присутня, та головне інше: перед читачем кілька історій, і важливішою – вибуховою – видається саме друга, про юристів Лаутерпахта і Лемкіна, які навчалися у Львові і вчинили в міжнародному праві революцію, увівши поняття «геноцид» і консультуючи на Нюрнберзькому трибуналі. Сендс – сам юрист-міжнародник, якого залучали до процесу над Піночетом, – пише також про свою родину, про діда Леона та бабусю Амалію з Жовкви, і ці дві розповіді закрутяться у тугий сюжетний вузол. Фотографії, географічні назви, що їх нема вже на картах, термінологія, але й багато подорожей, роздумів, болісних усвідомлень-пригадувань – книга Сендса схожа на жорсткі мемуари Мілоша, пересипані найкращими серіями «Закону і порядку».
Євгеній Стасіневич
