Львівський міжнародний фестиваль Wiz-Art презентував широку картину молодого українського кіно
У Львові завершився 9-й міжнародний кінофестиваль короткометражного кіно Wiz-Art. Чотири дні глядачі (варто зауважити, що покази відбувались при повних залах) дивилися фільми з усього світу.
7 серпня у вечорі фестиваль оголосив переможців, тож є усі підстави підбити підсумки цієї найбільшої для Львова кіноподії року.
Дев’ять років – дата не кругла, проте для фестивалю, який по суті робиться зусиллями кількох ентузіастів, дуже поважна. За роки свого існування він сильно подорослішав, здобув чітку структуру та поважне якісне наповнення.
«Перемир’я»
До речі, директорка фестивалю Ольга Райтер оголосила під час прес-конференції, що фестиваль або отримає солідніше фінансування (зараз фестиваль отримав ₴70 тис з обласного, та ₴30 тис із міського бюджетів), або припинить своє існування. Хотілося б сподіватись, що Львів так чи інакше обере перший варіант, адже команда Wiz-Art’у створила якісний продукт, який уже став однією із модерних арт-візитівок міста, яких Львову все ще сильно бракує.
До безсумнівних переваг фестивалю належить чудове програмування. Цим він успішно конкурує (і навіть виграє) із великим та пафосним Одеським фестивалем, де програми виглядає випадковою. Конкурсні програми, за словами Ольги Райтер та Жанни Озірної, які займаються програмою фестивалю, складались таким чином, щоб картини легко можна було порівнювати. Дві конкурсні програми, міжнародну та українську, супроводжували численні позаконкурсні програми. Кожна мала в своїй основі чітку та зрозумілу ідею.
Цьогорічний фестиваль був присвячений 120-річчю показу фільму братів Люм’єр «Прибуття поїзду» у нашому місті. Тоді Львів швидко став кінематографічним. Прагнення включити теперішній Львів у світовий контекст стало ще однією із задач фестивалю, з якою, зважаючи на рекордну кількість закордонних гостей, йому вдалося впоратись. Окрім переглядів, фестиваль зумів стати для кінематографістів, насамперед молодих, майданчиком для спілкування, якому заважав хіба надто щільний графік показів.
«Зустріч»
Приємно, що у ньому знайшлося місце і для повноцінної програми «Знято у Львові» (нагадаємо, у нашому місті відбулось уже декілька конкурсів кінопроектів).
Для України саме короткометражне кіно в умовах мізерного фінансування давно уже стало головним майданчиком творчих пошуків та можливістю росту для кінематографістів. Тож, говорячі про Wiz-Art, хотілося б поговорити насамперед про українське кіно.
Попри те, що кіно це знято молодими режисерами, часто воно стилістично все ще залишається у межах «татусевого». Щоправда, фестиваль запропонував глядачеві нову програму «Плачте, але знімайте» (сміливе українське), яка поєднала фільми-експерименти.
Учасники національної конкурсної програми
Цьогорічна конкурсна програма навіть у дещо архаїчних формах більшості фільмів виглядає набагато міцнішою та професійнішою, ніж аналогічні спроби попередніх років.
Якщо об’єднати усі показані картини докупи, то їх головними недоліками можна назвати деяку сценарну безпорадність, відсутність модерної школи та (і це головне) брак акторів. Фальшиві акторські інтонації ставали згубними для багато картин, зокрема і для переможця національного конкурсу, фільму Філіпа Сотниченка «Син».
«Син»
У цьому випадку глядацьке журі виявилось більш чутливим до природних інтонацій, обравши «Чорногору» Тараса Дроня. У цій роботі, де окремими героями стають і Карпати, і стара вантажівка, візуальний ряд є настільки досконалим, що саме він стає головним носієм сюжетних та світоглядних сенсів.
Прикро, що поза увагою залишився тонкий пластичний фільм Марії Пономарьової «Чапля». Майстерно та оригінально режисерка долає усі можливі рифи та творить атмосферну роботу, де слова зайві.
Серед цікавих робіт, показаних поза конкурсом – «Перемир’я» Валерія Пузіка та «70 вулиць» Макса Лижова. Усі вони, як і стрічка Жанни Озірної «Зустріч» обходяться без слів, не даючи «заговорити» чіткість думки.
«70 вулиць»
Чимало робіт, які центральним робили зіткнення характерів, сімейні історії тощо, буксували насамперед на діалогах та немотивованих вчинках, які їх виконавці нездатні були відіграти із більшою чи меншою мірою достовірності.
Проте найбільше тішить, що і конкурсна, і позаконкурсні програми українського кіно, показані на Wiz-Art-2016, так виглядає, позбавили необхідності говорити про молоді українські фільми як про покійника: добре або нічого.
Усі вони надаються до аналізу та пошуку недоліків саме тому, що достоїнства у них таки переважають, а головним є те, що це кіно є живим. В усіх сенсах цього слова.
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
