Львовская журналистка раскритиковала одесский колорит

logo
151573_lvovskaja_zhurnalistka_raskritikovala_ode.jpeg


Во львовской газете «Высокий замок» публикуется цикл заметок об Одессе от имени журналистки Юлии Пидлужной. Заметки написаны в критичной манере с практически без позитива. «С замечаниями можно согласиться, но должно же быть хоть что-то хорошее?» — во всю обсуждают пользователи соцсетей невеселые тексты львовянки. В ответ на критику представители туризма Одессы уже подумывает пригласить барышню в Одессу уже на Новый Год и провести экскурсию по самым интересным местам для написания положительного репортажа. Уже опубликовано две заметки — «Легендарная тетя Соня здесь больше не живет?» и «Сонина малина есть, а 12 стульев нет» о походе на Привоз и поездке в одесском такси. Вот что написала пани Юлия в газете «Высокий замок»:

«Давненько я не була в Одесі. Останній раз – років з 20 тому. І то проїздом до Затоки. Тоді пробіглася галопом по Південній Пальмірі, як ще називають це місто. Жодних яскравих вражень не залишилося. У пам’яті закарбувалися лише Потьомкінські сходи і, звичайно, пам’ятник Дюку. Тому цього разу, коли випала нагода побути в Одесі два дні, поставила собі завдання пройнятися її духом.

«Начинается… Не успели с поезда сойти!»

Поїзд «Львів-Одеса» – окрема тема для публікації. Купейний вагон, яким я їхала, хоч і відносно чистий, але дуже древній. Саме у таких вагонах я часто їздила на змагання у різні міста «необъятной родины» ще у часи свого радянського дитинства. За ці тридцять з лишком років багато що змінилося, тільки не вагони Укрзалізниці. Замок у дверях весь час западав, і треба було смикнути разів з двадцять, щоб двері відчинилися. Під час чергової спроби чоловік пошкодив палець… Врешті-решт вирішили спати при відчинених дверях, бо страх залишитися «замурованими» переборов страх бути пограбованими. Заснути у такому вагоні нереально. Цілу ніч щось стукало, гримало, скрипіло і шаруділо. А в сусідньому купе якийсь чолов’яга так голосно хропів, що перекривав стукіт коліс і деренчання вагона. Отож цей вагон давно пора без суду і слідства, без жодного жалю і співчуття здати на металобрухт. Але, підозрюю, він ще не одне десятиліття служитиме Укрзалізниці.

Однак повернімось до теми… Отже, ранок. Поїзд прибув у місто-герой Одесу. Те, що це місто-герой, пасажири дізнаються вже на пероні. На даху головного корпусу вокзалу – відповідний напис великими літерами. Напис українською, а під ним – викарбуване слово «Одесса» вже російською (з двома літерами «с»). Поруч – зірка героя і орден Леніна. Бачити таке незвично. Не втрималася, щоб не запитати знайомого одесита, який нас зустрічав, чи відбулася у них декомунізація? Мене почув таксист, який стояв на пероні і пропонував щойно прибулим скористатися його послугами. Вочевидь, я була не єдиною пасажиркою зі Львова, яка задавала подібні запитання, бо таксист нервово кинув мені услід: «Начинается! Не успели с поезда сойти!». Взагалі, на таксистів мені в Одесі щастило, але про це пізніше…

Одесити на Привоз давно не ходять

У пошуку одеського колориту одразу попрямувала на знаменитий Привоз – символ Одеси. Тут очікувала зустріти міфологізовані типажі одеських продавчинь – таких собі «тьоть Сонь» з відповідною говіркою. Коли про своє бажання піти на Привоз розповіла знайомим одеситам, вони мого ентузіазму не підтримали, сказали, що на Привозі нема що робити, самі туди давно не ходять. Мовляв, базар як базар, нічого особливого, а очікуваного колориту там давно вже нема. Та я не повірила і пішла.

Перше враження – мабуть, помилилася адресою. Це якийсь інший ринок, не може він бути легендарним Привозом! З двох боків занедбані павільйони з усіляким ширвжитком. Це нагадало наш ринок «Південний» років з 20 тому, коли тільки почав розбудовуватися. Перепитую продавчиню однієї ятки, що продавала колготки та шкарпетки, чи це точно Привоз. Та дивується і запитує, що я шукаю. Відповідає питанням на питання, але без типового одеського акценту. «Шукаю одеський колорит», – зізнаюсь і перепитую, де рибний ринок. Показує рукою і запевняє, що там точно знайду колорит.

Йду у вказаному напрямку і нарешті потрапляю у продуктову частину базару. Вибір справді колосальний, є все, чого душа бажає, але вражають умови, в яких торгують. По суті, з асфальту, на коліні. У кращому разі – на картонних коробках або пластмасових ящиках. Де-не-де є якийсь прилавок. І то переважно у кавказців, які торгують фруктами. Почувши наше зауваження про жахливі умови для продавців, якась жіночка, що торгувала медом, почала скаржитися, що мусить за метр асфальту платити двісті «рублів» (на Привозі чомусь майже усі продавці називають гривні рублями). Пані продавала шість літрових банок меду. Поруч жінка, що пропонувала часник і курку, також почала обурюватися, що платить адміністрації ринку 250 гривень за день, а умов для торгівлі жодних. Того дня якраз йшов дощ, народ наніс багнюки, і у цьому суцільному бруді йшла жвава торгівля. «Не знаю, чи наторгую на ті гроші…», – каже продавчиня і демонструє мені квитанцію про оплату. Справді, невже адміністрація ринку на ці гроші не може забезпечити людям елементарних умов, хоча б прилавки поставили, які коштують копійки. Запитую продавців, чи ходили до керівництва Привозу з відповідними вимогами. «Та з ким там говорити, – відмахуються. – Вони з нами через решітку спілкуються».

«Сомики-карпики»

Характерний запах копченої риби підказує, що вже близько рибні ряди. Йдемо на запах. У самому кінці Привозу – справжнє рибне царство. При вході кілька жіночок торгують креветками. Продають їх як насіння – склянками. Одні по 10 гривень за склянку, інші – 15, найдорожчі – 20. «Чому така різниця у ціні?» – запитую. «Ціна залежить від розміру», – відповідає продавець. Одразу пригадалась гумористична сценка Романа Карцева про дуже великих раків по п’ять рублів, але вчора… Придивляюсь, розміри креветок справді трохи відрізняються, але все одно усі вони дуже малесенькі. «А чому креветки такі дрібненькі?» – запитую. «Бо це не креветки, а одеські рачки, – пояснює. – Креветки – в океані, а у нас – рачки. Туристи не розуміються, кажуть креветки, то нехай будуть креветки».

Рачки продають вже готові, тобто варені. Їх справді можна їсти як насіння. «Тільки від насіння зуби псуються…», – продавчиня бере маленьку креветку і при мені з’їдає. В руках залишається рожевий хвостик. Мені скуштувати не пропонує, але я б і не наважилась.

Ідемо далі. Риби – до кольору до вибору! Є і жива, чи радше напівжива, яка на прилавку підстрибує, б’є хвостом, хапає ротом повітря. Продавці час від часу збризкують її водою. Це переважно карась, короп чи товстолобик. Але є й камбала, кефаль, бички, щука, судак, пеленгас, сазан, лосось, раки. За бажання покупця продавець може одразу рибку й почистити. Каже прийти хвилин за десять і починає різкими рухами здирати луску спеціальним ножем…

Ціни такі: живий карп – 55 грн. за кг, судак – 110 грн., щука – 80 грн. за кг, тарань – від 130 до 180 грн. за кг, в’ялена чехоня – 200 грн. за кг.

Одна продавчиня безперестанку кричить на весь ринок: «Сомики-карпики, карпики-сомики». Голос її звучить як із заяложеної платівки. Підходжу, щоб запитати ціни, але великого бажання говорити вона не має. Видно, що все їй набридло, особливо покупці. Куди поділися колоритні балакучі продавці Привозу – герої анекдотів?

Я намагалася зав’язати розмову з кількома продавцями риби. Чомусь усі були небагатослівними. Так виглядало, що більшість з них – перекупники. Звернула увагу, що покупці і продавці майже не торгувалися. Тому головне правило Привозу – неодмінно торгуватися – черговий міф. Як, втім, і сам Привоз, який мене відверто розчарував. Ні колориту, ні характерної говірки, ні одеських жартів. Жодного прототипа тьоті Соні. Вона залишилась лише у вигляді бронзового пам’ятника в одному з павільйонів ринку. А сам Привоз перетворився на звичайний великий, метушливий, брудний і неохайний ринок. Зі звичайними продавцями, які мало чим відрізняються від, наприклад, львівських. Можна було і не йти, як мені радили місцеві. З іншого боку, вважається, якщо ти не був на Привозі – ти не був в Одесі.

До речі, вже на виході з ринку звернула увагу на газетну розкладку: жодної газети українською мовою»

У минулому тижневику в матеріалі “Тьотя Соня тут більше не живе я розповідала, як ретельно, але безрезультатно шукала оспіваний в анекдотах та фільмах одеський колорит. Навіть на Привозі не побачила і не почула нічого схожого. Здавалося, бажання пройнятися духом Одеси, де дотепні одесити з притаманною їм іронією відповідають питанням на питання, кидають незабутні фрази на кшталт «не делайте мне нервы», приречене на провал. Склалося враження, що сучасні одесити, особливо молодь, мало чим відрізняються від, скажімо, львів’ян. Хіба що майже усі розмовляють російською. Але є золоте правило журналіста: якщо хочеш дізнатися, чим місто живе, сідай у перше-ліпше таксі. І я викликала авто.

«Ви якісь проукраїнські. Мабуть, з Києва?»

Сірий “Ланос” чекав на нас біля входу в готель «Гагарінн» (район Аркадії, неподалік моря). Їдемо до центру. Мій чоловік сів на переднє сидіння, я вмостилася на задньому. Щойно рушили, як чоловік запитав таксиста, його це машина чи таксопарку? Водій, якому на вигляд років 65, здивувався. «Моя, звичайно, – відповів насторожено, – автопарків уже давно немає». «А чого ж ви так свою машину не любите. Подивіться, який грубий шар пилюки», – і показує рукою на передню панель у салоні. Водій від цього зауваження аж затинатися став, почав шукати шмату, щоб витерти пилюку. Чоловік сказав, що зараз цього робити не варто, може протерти, коли ми вийдемо. Вочевидь, критика його зачепила, і він почав бурчати, мовляв, які нині можуть бути автопарки, вони були у радянські часи. «Що зараз є державного? Все розвалили…». І полився потік свідомості: все в Україні погано, людей довели до злидарства і нічого доброго у цій державі бути не може… При цьому з ностальгією почав згадувати Радянський Союз, де була, за його словами, стабільність. Довелось вступити у дискусію. Сказали, що не все так погано в країні, як він малює, а стабільність в Радянському Союзі – це міф. Мовляв, нема за чим ностальгувати, окрім, хіба що, молодості. Якби Радянський Союз був такий стабільний, то не розвалився б. «Ви якісь дуже проукраїнські. Мабуть, з Києва?» – чи то запитав, чи зробив для себе висновок. Ми промовчали. Але звернули увагу, що столиця у його сприйнятті – однозначно проукраїнська і патріотична. Раніше так сприймали лише Західну Україну. «А які ми маємо бути? Пронімецькі?» – відповів мій чоловік на цю його репліку. «Чому пронімецькі?» – буркнув собі під ніс. «Чи проросійські?». Тут таксист промовчав. Чоловік продовжував: «Люди, які живуть у Німеччині, – пронімецькі, у Польщі – пропольські, в Росії – проросійські, а в Україні мають бути проукраїнські». Запала тиша. Мабуть, наш співрозмовник обдумував цю нехитру істину, яка для нього, схоже, стала одкровенням. Принаймні сперечатися не став.

«Валізу грошей у Київ завіз, валізу тут віддав, і будує, де хоче»

Щоб відновити розмову, запитала, як його звати, бо ж не випадає спілкуватися, не познайомившись. Назвався Олексієм. Запитала, чи давно працює таксистом. Сказав, що віднедавна. Не так заради грошей, як сумно вдома сидіти на пенсії. А раніше був моряком – ходив у моря-океани…

У такому занедбаному стані перебуває будинок, де з 1850-го по 1851 рік жив Микола Гоголь. У місті є прикмета: якщо у старому будинку побите скло, значить, його знесуть, а на цьому місці виросте новобудова.

Дивлячись у вікно, я звернула увагу, що Одеса дуже інтенсивно розбудовується. Тільки наш готель “обступило” кількадесят новобудов – деякі вже заселені, інші у завершальній стадії. «Та це сирійський бізнесмен, такий собі Аднан Ківан, будує, – каже таксист і показує на новобудови, повз які якраз проїжджаємо. – Ці хмарочоси називають “перлинами”. Всю прибережну зону забудував. Найгірше, що будує на катакомбах та схилах. Якщо, не дай Боже, буде землетрус, все завалиться». Таксист знову поринув у спогади, мовляв, за Радянського Союзу на березі ніхто не будував… Каже, місцеві знають: якщо в місті у якомусь старому занедбаному будинку побиті вікна, це ознака того, що незабаром будівля піде під знос, незважаючи на її історичну цінність. А на цьому місці виросте черговий хмарочос. Місцеві до сирійського будівельного магната ставляться вкрай негативно. Кажуть, свої­ми будівлями змінив обличчя Одеси до невпізнання. Щоб знайти знамениті одеські дворики, треба добряче пошукати. Більшість двориків вже забудовано… «Він свого часу валізу грошей у Київ завіз, валізу тут віддав. І йому надали ласі шматки під будівництво. А тепер будує, де тільки може!” – обурюється пан Олексій.

Каже, останнім часом в Одесу приїхало багато мусульман не лише зі Сирії. Вже кілька мечетей побудували. “Одеса втрачає свій шарм”, – зітхає таксист.

«Місто єврейським ніколи не було»

«А чи багато євреїв залишилося в Одесі?» – запитую. «Та є ще, – каже. – Дехто з тих, що виїхали ще за Союзу, хотіли після Незалежності повернутися, приїхали, побули кілька днів, подивилися на це все і повернулися назад. Але місто єврейським ніколи не було. Це міф. Якщо вам цікаво, розкажу історію Одеси», – каже таксист, коли ми вже приїхали і заплатили 110 гривень за поїздку. Гріх було відмовлятися, і пан Олексій зробив нам уже безкоштовний екскурс в історію.

“Імператриця Катерина ІІ мала стратегічний план. Хотіла забрати Константинополь, повернути йому назву, викинути звідти “проклятих чалмоносців”, так називала османів, і дати початок третій великій греко-російській імперії. Навіть заповіла своєму онуку – Олександру (потім став царем Олександром І), щоб свого сина Костянтином назвав. Планувала, що він сяде намісником у Константинополі. З огляду на це, міста, відвойовані у турків, почали називати у грецькому стилі: Севастополь, Тирасполь, Феодосія, Херсон… Територія, звідки пішла сучасна Одеса, за часів Османської імперії мала назву Хаджибей.

Хоч навколо пам’ятника Катерині ІІ було зламано чимало списів, самі одесити до цієї одіозної історичної постаті ставляться з пієтетом.

В 1789 році російські війська захопили фортецю Хаджибей. Адмірал Дерибас (Хосе де Рібас) почав будувати нове місто. 2 вересня 1794 року було закладено фундамент нових будівель (досі 2 вересня Одеса святкує День міста). У той час на балу на честь дня народження Катерини ІІ за традицією славили нові міста Новоросії. І серед інших вигукнули «Віват Хаджибей!». Це не сподобалось імператриці. Запитала, що це за тюркська назва. Веліла перейменувати місто на грецький манір. Начебто князь Бецький запропонував назву Одесос. Сказав, що так грецькі рибалки називали нічну місячну доріжку на морі. Катерині сподобалось. Тільки назва має бути жіноча. Так з’явилася Одеса. Через два тижні після того балу при­їхав посильний з Петербурга з наказом від імператриці підготувати склади для розміщення двох мільйонів пудів кримської солі для потреб армії, а під наказом був постскриптум: «Місту і порту «Одеса» бути!».

Розповів пан Олексій й історію походження євреїв в Одесі. “Коли на трон прийшла Єлизавета, донька Петра Першого, у документах побачила свідчення, що євреї, які жили у російських селах, завжди відкривали корчми (трактири). І починали займатися лихварством. Місцеві у трактирах пропивали усі статки. Через кілька років власність села поступово переходила до жида (на той час їх так називали, і це не вважалося образою). Побачивши це, Єлизавета видала наказ у двотижневий термін під конвоєм вигнати усіх євреїв з Російської імперії. Це була історія першої межі осілості євреїв. Друга осілість була вже за Катерини. Вона заборонила поселення євреїв у фортецях, бо вважала, що не надаються до військової справи. У ті часи багато міст, наприклад, Ізмаїл, Херсон, були фортецями, вже потім почали розбудовуватися як міста. Згадаймо слова Катерини: “Місту і порту бути”. Тобто Одеса вже була містом, а не фортецею. І євреї почали сюди сходитися”. Пан Олексій так розговорився, що годі було зупинити. Ми ще з півгодини стояли біля машини, незважаю­чи на дрібний дощ, а прощалися як кращі друзі… Я висловила побажання, щоб припиняв роботу таксиста, а спробував себе у ролі гіда, бо видно, що не просто знає історію рідного міста, а живе нею. Та він лише відмахнувся. “Кому це цікаво… Навіть одесити не цікавляться історією свого міста”.

Кафе «У Кості-моряка» в Одесі поки що немає…

Частка правди у його словах є. Гуляючи центром, звернула увагу, що, попри чималу кількість ресторанів і кафе, майже немає так званих концептуальних. Коли запитала про це, знайомі одесити змогли згадати єдиний такий ресторан з назвою “Соньчина малина”. Тобто місцеві підприємці, на відміну від львівських, не експлуатують багату і вельми специфічну історію міста. А розвернутися тут є де, простір для фантазії, гумору та само­іронії величезний. Наприклад, чому б не відкрити магазин «Шаланды, полные кефали» чи просто по-одеськи: «Макарони по-флотськи та інші морепродукти». Магазин ювелірних виробів можна було б назвати «Діаманти мадам Пєтухової». Або кав’ярні «У биндюжника», «У Мішки Япончика» чи «У Кості-моряка»? Можна відкрити арт-кафе «Як художник – художнику» чи «Картини маслом». Можна дитяче кафе: «Дядя, дай мільйон».

Пам’ятник 12-му стільцю, на якому викарбувано крилаті фрази з творів Ільфа і Петрова.

Навіть ресторану «12 стільців» немає. Хоча пам’ятник «12-му стільцю» стоїть на Дерибасівській. І щоб на ньому сфотографуватися, треба вичекати чималу чергу. Схоже, одеситам нині не до жартів…»

Джерело: Високий замок online

А поділитися?



Вам має сподобатись...