Магія книжки. Магія міста. Магія життя
Сонячного вересневого ранку я вийшов із трамвая, що їде з вокзалу, перед входом у книгарню. Одержавши там роман, завітав у сусідній заклад «П’яна вишня». Придбавши чарку найсмачнішої у світі вишнівки, влаштувався навстоячки біля високого круглого столика на вулиці при вході в цю кнайпу. Ранок був теплий, вишнівка — смачна, книжка — приємна. Саме так, приємна. Кілька хвилин я просто тримав її в руках, гортав сторінки й милувався нею. Папір аж вабив доторкнутися до нього, а ілюстрації, виконані в сірому, білому й теракотовому кольорах, тішили око. Усе це разом створювало естетичний ефект. Сама книжка сприймалася як витвір мистецтва.
Нарешті я розгорнув початок першого розділу й налаштувався читати. Але перед тим зробив ковток вишнівки й відчув терпкий смак. Ковтнувши темно-рубіновий напій, підвів голову й заплющив очі, готуючись зануритись у читання, як плавець готується пірнути в темну воду ставка. Відкривши очі, помітив Софію. Вона йшла повз мене. Першою знайомою людиною, яку побачив у Львові, була перекладачка роману, котрий я саме збирався почати читати. Ми привіталися, я показав їй книжку, вона посміхнулась і пішла далі. Лише згодом я второпав, що стояв тоді перед рекламною скляною шильдою того закладу, на якій зображено чоловіка в кепі із собакою та чаркою вишнівки. Під зображенням — напис: «Він не відпустить». Чи то був збіг, а чи магія міста?
Читайте також: Бібліотека: ласкаво просимо чи вхід заборонено?
Роман «Не відпускай мене» не відпускав мене впродовж усього читання, не відпустив і потому, не відпускає аж дотепер. Софія каже про цей твір: «Історія, розказана так інтимно, ніби хтось нашепотів її вам на вухо, поклавши голову на вашу подушку». Я додав би: «Розказана так просто, що читаючи не помічаєш нереальності й водночас жахливості подій, які описує автор». Коли раптом посеред читання усвідомлюєш це, тебе застає зненацька відчуття невичерпного суму, але водночас і подив від того, як так просто можна говорити про такі аж ніяк не прості речі. Магія цього тексту створює неймовірно правдивий ефект реальності того, що не є реальним у нашому світі. Почуття фантастичних істот, які є героями цього твору, вкрай реальні й людяні. Ти наче сам переживаєш їх. Точніше не так… Виникає враження, що ти завжди переживав їх і переживатимеш надалі, що сюжет роману і є, зрештою, головним сюжетом твого життя, а очікування кінця книжки — це очікування власної смерті.
Ми домовились із Софією, що наприкінці презентації вона зачитає вголос невеличкий уривок із перекладу. Вона прочитала одну сторінку, другу, перегорнула третю, зупинилася на мить і продовжила. У затишному приміщенні на другому поверсі кав’ярні «Дзиґа», де відбувалася презентація, панувала тиша. Лише один голос, що зачитував текст, жодного зайвого звуку. Мені здалося, що ми всі потрапили в якийсь люфт між реальністю твору й реальністю нашого життя. Магія цього стану тривала, аж поки Софія зупинилась і запитала: «Читати далі?» Ми наче виринули з якогось нетутешнього виміру реальності, що виникає на перетині життя і тексту. Ніхто не відповів, але майже всі сумно посміхнулися. Читання припинилося, та магія життя тривала в наших сумних посмішках.
