Мене вкусив собака. А медицина прирекла мене на смерть у муках

Якщо ви хочете вакцинуватись від сказу, готуйте дві тисячі гривень. Або сподівайтесь, що не заразилися – так мені порадили у львівській поліклініці.

фото з відкритих джерел

Тиждень тому мене прирекли на смерть у муках.

У неділю, коли я їхала на велосипеді своїм рідним Зеленодольськом, на мене напала зграя бездомних собак. Один із них мене вкусив.

Кілька місяців тому, коли всі поширювали страшні історії з хештеґом #вимагаюмедреформу, я не мала що розповісти, крім історії про те, як мене зі непозбувною температурою 39 та ангіною відмовилась прийняти терапевт, бо провітрювала кабінет. Тепер завдяки бездомним псам я маю свою страшну історію.

Та спершу трохи прелюдії. Зеленодольськ – малесеньке містечко з примітивним набором лікарів: хірург, гінеколог, педіатр, аналіз крові на цукор. Із складнішими справами, як от щеплення від сказу, яке було мені потрібне, відправляють до Апостолового – районного центру Дніпропетровської області в двадцяти хвилинах автобусом.

Сказ, до речі, смертельна хвороба. Його наявність в організмі практично неможливо виявити до перших симптомів, але тоді лікувати вже пізно.

Понеділок, 8 година ранку. Довжелезна черга до реєстратури зеленодольської поліклініки, де мені потрібно взяти скерування до хірурга. В цю мить я ще сподіваюся, що він має антирабічну вакцину. Медсестра копирсається в нескінченному стосі карток і паралельно балакає з кимось по мобільному телефону. Комп’ютера в цьому місці не було ніколи.

9 година ранку. Я дісталася до хірурга. Медсестра обробляє мені місце укусу якоюсь червоною рідиною. Я запитую, що це. Вона всміхається й каже: «у вас удома такого немає». Хірург говорить, що некомпетентний у питаннях сказу, й відправляє мене до райцентру.

10 година ранку. Реєстратура районної поліклініки. Я привезла свою карточку, але вона їм не підходить. Їм потрібно завести окрему – яку я, до речі, так і не використала. Для цього потрібно піти до сусідньої ятки з пиріжками й купити там зошит у клітинку. Шокована, я вирушаю до ятки.

10.30. Травматолог, який робить щеплення від сказу, у відпустці. Його замінює хірург. Він дивиться на місце укусу й каже, що, раз його вже обробили, мені можна їхати додому. Я дивлюся на нього й розумію, що він просто в принципі не розуміється на тому, про що говорить. Запитую: а як же щеплення?

Старенька медсестра кричить мені, щоб я йшла шукати ту бездомну собаку та спостерігала за нею десять днів. Якщо собака помре, мені зроблять укол. Я запитую в них, чи знають вони, що сказ призводить до смерті. Вони відповідають: так, але ж сьогодні ти виїжджаєш до Львова. А раптом там не буде такої ж вакцини, як у нас? А раптом у тебе буде якась реакція? Тому ми не будемо тобі нічого колоти, осьдечки розпишися, що ми проконсультували тебе про те, що ти, ймовірно, скоро здохнеш.

Вийшовши з кабінету, я залізаю до Вікіпедії й дізнаюся, що вірус рухається дуже повільно до моменту входження до спинного мозку. Вирішую, що зроблю щеплення вже у Львові. Адже там цивілізація, там мені мають допомогти.

Вівторок, 23.30. Відразу з поїзда мчу до травмпункту 8-ї поліклініки у Львові. Мене зустрічає медсестра. Каже: ой, а ми не маємо вакцини, закінчилась.

Телефонує до двох інших відкритих травмпунктів – там вакцини теж немає. Запитую, чи може бути таке, що у Львові вакцини немає взагалі? Вона відповідає: так.

Запитую, що мені робити. Вона каже: «Сподіватися, що сказу в тебе немає».

Метод, звісно, навіть менш надійний, ніж прикласти іконку до рани.

Я трохи плачу. Вона радить мені вранці прийти до їхнього хірурга й вирішити з ним, як мені бути. Розповідає, що якісь люди їздили по цю вакцину до Польщі, а потім робили тут уколи. Я розглядаю варіант довести свій сказ до Словаччини, куди незабаром поїду навчатись на семестр. Розумію, що приїду туди, скоріш за все, вже з гарячкою – буде запізно.

Середа, 9 ранку. Хірург Жуковський у 8-й поліклініці говорить мені, що вихід є. У львівській аптеці на вулиці Симоненка продають вакцину. 430 гривень за ампулу, яких для повного курсу профілактики потрібно п’ять.

Увага! Вакцина за законом повинна надаватися безкоштовно. Але ви й самі вже, певно, все розумієте.

Щоб її отримати, мені потрібно поїхати до своєї 5-ї поліклініки, сходити до травматолога, взяти в нього мільйон довідок, поїхати до аптеки, звідти назад до лікарні й тільки тоді уколотися.

Середа, 10 ранку. Я у 5-й поліклініці. Це вже п’ята лікарня, куди я приходжу, сподіваючись, що мені допоможуть. Травматолог вислуховує мою історію поневірянь і каже: «всі вас, укушених, завжди хочуть спекатись». Обіцяє допомогти, бо – о боги! – має вакцину і знає, куди і як її потрібно колоти.

Маленький нюанс:  я зареєстрована не у Львові. Тому мені потрібно заповнити заяву на ім’я головного лікаря з проханням дозволити мені лікуватись у його поліклініці. Крім того, мені потрібно збігати до сусіднього копіцентру й відксерити стіс папірців. Це, втім, із зошитом у ятці з пиріжками не порівняти.

Середа, 11 ранку. Мені зробили перше щеплення від сказу. А ще від правця – це щеплення, до речі, треба повторювати кожні п’ять років, тож, якщо ви не робили цього протягом останніх п’яти років, замисліться. Все склалося добре, крім того, що мені тепер цілих півроку не можна вживати алкоголю, але це вже зовсім інша історія.

Це оповідь навіть не про відсутність життєво необхідних вакцин у цілодобових травмпунктах одного з найбільших міст країни. І не про неможливість соціальної мобільності. А про недбалість і неосвіченість українських медиків. Із двадцяти медпрацівників і лікарів, із якими я перетиналася протягом цієї епопеї, компетентними були троє. Допомогти мені погодився один.

Управлінню охорони здоров’я Львівської міської ради слід звернути увагу на львівські травмпункти. Ви у першу чергу будете відповідальними, якщо через нестачу вакцин та недбалість персоналу хтось помре.

Я мала нестрашний укус та кошти на те, щоб придбати вакцину. Більшість людей, яких кусає собака, опиняється у значно гіршому становищі. Вимагаю медреформу, як ніколи!!!