“Ми тренувалися у танкістських шоломах”. Помер знаменитий львівський форвард, який ставав чемпіоном із московським ЦСКА

Передсмертне інтерв’ю форварда львівського СКА та московського ЦСКА, чемпіона СРСР-1970.

Сьогодні на 72-му році життя помер львів’янин Володимир Дударенко – знаменитий футболіст 1960-70-х, який прославився виступами за московський ЦСКА. “Футбол 24” поспілкувався із форвардом 27 квітня – це останнє інтерв’ю Володимира Дударенка…

Коли готуєшся до розмови з людиною, яка виступала в одній команді з Шестерньовим, виходила на поле з Яшиним, грала у футбол проти Харламова, працювала під керівництвом Щегоцького і Боброва, спілкувалася зі Стрєльцовим, то однозначно чекаєш чогось особливого. Не стає на заваді навіть хвороба.

Володимир Іванович з ліжка вже не підіймається, періодично задумується, добре зважує кожне слово. Час від часу замовкає, його очі зволожуються, довго дивиться кудись у далечінь. Зять Олег, який майже весь свій вільний час присвячує хворому, розповідає: “Дід – людина військова. Бачу, що його болить, однак він не скаржиться і мужньо терпить”.

У частоколі вимпелів, якими майже повністю вкриті стіни у кімнаті Володимира Івановича видніється одна невеличка медаль з написом “Чемпіон СРСР”. Така собі вишенька на торті у кар’єрі Дударенка. Зрештою, крім неї у його житті вистачало яскравих подій. Післявоєнний футбол на рівненських болотах, спартанські тренування у Шапошникова, нелюдські навантаження у хокеїста Тарасова, участь у грі з найнеймовірнішим автоголом у Радянському Союзі, матч на мексиканській “Ацтеці” і ще багато-багато спогадів. Щоб згадати бодай половину не вистачає і двох годин.

“Грати у футбол вчився на болоті”

– Володимире Івановичу, як ваше самопочуття?

– Сам не знаю, що сталося. Щось прихопило мене останнім часом. У грудях болить. Старість…

– Коли постійно лежите і не знаєте інших турбот, то маєте багато часу на роздуми. Про що вони?

– Про футбол. Багато армійських спогадів. Моє життя було дуже насиченим. Зараз часто згадую захисників, проти яких мені доводилося грати. Аналізую, що не вдавалося, кого не міг ніяк пройти. Дуже хороша школа була у наших українських оборонців. З тодішнього Ворошиловграду запам’ятався Анатолій Шульженко. Його другий номер на спині я не забуду. Проти Логофета, Зикова, Рябова завжди почував себе комфортно, а от з Шульженком не міг впоратися. Простий хлопець, але складно було з ним.

– Бачу, що у вас на столі лежить таблиця УПЛ, де вписані всі рахунки.

– Та це внук мені друкує, а я записую і за всім слідкую.

– За кого вболіваєте?

– За “Карпати”, хоч там і ніколи не грав. У мене ще багато друзів у Донецьку, тому “Шахтарю” симпатизую. Дуже тісно товаришував з Вітею Прокопенком, Яремченка знаю…

– Найяскравіший ваш спогад?

– Напевно, чемпіонство з ЦСКА 1970-го у Ташкенті. Так буває, що суддю з позитивом згадуєш. Бакинець Тофік Бахрамов ідеально ту гру провів. У золотому матчі я гол забив, однак він не настільки важливий. Головне – перемога. Коли Єврюжихін забив нам третій гол і ми “горіли” 1:3, подумалося, що все… І раптом відкрився наш Юра Істомін. Перейшов з оборони в атаку, а ростом ще нижчий за мене. Боєць!

– Відкрили рахунок у тій грі ви саме після удару харків’янина Істоміна.

– Юра пробив, Пільгуй відбив перед собою і я перший встиг на добивання. У нас до того матчу якась напасть була. Мали прекрасну команду, але ніяк чемпіонами не могли стати. Суди сам – тільки у захисті 6 захисників збірної СРСР. Не клеїлося…

– В чому секрет змін?

– Раптом повідомляють: “У вас новий тренер”. Всеволод Бобров залишив хокейний “Спартак” і тренуватиме вашу футбольну команду. Бобров почав ліпити ЦСКА по цеглинці. Звідти витягнув Масляєва, звідти Уткіна, з Хабаровська привіз Копєйкіна. Ми з Борею в парі чудеса творили в атаці.

– І все ж до чемпіонства ЦСКА прийшов з іншим тренером.

– Не знаю, що там сталося, але наприкінці 1969-го зняли Боброва і на його місце призначили полковника Валентина Ніколаєва.

– Більшості з тієї золотої команди вже немає з нами. Ви підтримуєте ще з кимось відносини?

– З Мар’яном Плахетком, який залишився у Москві. Років п’ять тому приїжджав до себе у Нижанковичі. Раніше бачився з львів’янами – і на “Україні”, і на “Арені Львів”. Щоправда, зі всіма ними я в команді не грав. Зустрічалися на полі у протилежних командах. Вони за “Карпати” виступали, а я – за ЦСКА.

На фото: Володимир Дударенко (на колінах)

– Ви народилися у Рівному, однак багато років живете у Львові. Вважаєте себе львів’янином?

– Однозначно. У Рівному у мене нікого не залишилося. Лише двоюрідний брат.

– Ваш батько працював на залізниці. У вас не було бажання піти його шляхами?

– О, були дні, коли я з його паровоза не вилазив. Він на маневровому їздив. Розповідав, як під час війни працював. Страшні часи! Багато палив і у 50-річному віці помер. Ще й на мій день народження. А я з ЦСКА на зборах у Сполучених Штатах був. Місяць не знав про горе у сім’ї. Повернувся в Москву, а мені кажуть: “Ось квиток на Львів – лети додому”. Пізно вже було.

– Як ваші батьки ставилися до того, що два їхні сини стали футболістами?

– Тоді цією професією справді небагато міг заробити. Я молодшого брата Миколу з собою забрав. Мама дзвонила і плакала: “За ним приїхали на машині в армію забирають”. Я сказав, щоб квиток йому придбали до Москви, де вже я йому допоміг і він у дублі ЦСКА виступав.

На фото: Брати Дударенки

– Ваше дитинство пройшло з м’ячем?

– З ранку до вечора ганяли у футбол на лузі. Річка Устя там протікала і ми на болоті бігали і вчилися грати. Мене на цьому болоті і побачили, забрали у рівненську школу “Колгоспник”. З першого матчу потрапив у склад і відчув впевненість.

– У Рівному вам пощастило з наставниками. Екс-динамівці Анатолій Богданович і Костянтин Щегоцький виступали за киян ще у довоєнні часи, а Костянтин Васильович пройшов тортури НКВС. Слово “легенда”, мабуть, занадто просте для їхньої характеристики.

– Дуже хороші і порядні тренери. Методи жорсткі, молодих хлопців муштрували. Але і Богданович, і Щегоцький суттєво допомагали молоді. Розповідали часто про своє минуле у “Динамо”. Надзвичайно багато я навчився у них. Жодного разу не бачив у їхній поведінці байдужості. Працювали не лише з основою, а й з гравцями резерву. У ті часи – рідкість.

“В Україні Шапошникову не було рівних”

– Як ви потрапили в армію?

– Цілий детектив. Спочатку відправили до Києва. Місяці три жив там. Велися розмови про те, що “Динамо” запрошує. Раптом один знайомий каже: “З тобою хоче тренер львівського СКА Сергій Шапошников поговорити”. Я не особливо розраховував на таке, але вирішив, що варто спробувати.

– Що казав Шапошников?

– “Час йде, а ти його марнуєш. Їдемо до Львова, гратимеш у мене”. А я ж за Рівне у Львові вже забивав у ворота СКА. Шапошников бачив мене у ділі. Сіли на авто і примчали до Львова об 11 вечора. Миттєво о 8-ій ранку у Шевченківському військкоматі я вже став рядовим Прикарпатського військового округу. В Києві почався скандал.

– Степан Варга, екс-гравець львівського СКА і московського ЦСКА, шлях якого ви повторили, зізнавався, що Шапошников був найкращим тренером у його кар’єрі.

– І у моїй також. В той час в Україні йому рівних не було. Вважався перспективним і відзначався принциповістю. В Москві йому було складніше, адже там вистачало злих язиків.

– Це правда, що ви у нього тренувалися у шоломах танкістів?

– Так, було таке (сміється). Стільки вправ цікавих було. Прив’язуєш спеціальну цупку гуму до дерева і втікаєш від неї, вона розтягується, в очах іскри. А як у гірські Карпати любив нас Шапошников вивозити! Викарабкувалися на гори, тренували витривалість.

– Преса писала, що екс-гравці львівського СКА, які масово перебралися потім до Москви, дуже добре грали головою. Це все ті танкістські шоломи?

– Я відчував впевненість під час боротьби на другому поверсі. Завжди випереджав суперників. Лише одного разу ледве голову не знесли мені в Алма-Аті. М’яч встиг прокинути, але воротар полетів на вихід і вцілив у скроню. Це єдиний випадок, коли я трохи запізнився. У решті випадків встигав, бо під кулак не боявся йти. Однозначно завдяки танкістським шоломам я добре грав головою.

– Шапошникову зараз 94. Кілька років тому я з ним спілкувався і він гордо розповідав, що у його командах ніхто не пив і не палив.

– Так, це правда. Я в житті не палив, а інших хлопців він суворо контролював.

– У львівському СКА було дуже багато кваліфікованих виконавців: Басалик, Малямін, Колодій, Цап, Шулятицький, Шандор…

– Коли я прийшов у команду, то подумав, що у склад не пройду. Однак Сергій Йосипович обіцянку дотримав: “Я тобі довірятиму, а далі вже від тебе залежить. Замість тебе я не гратиму”. Мене все влаштовувало у команді. Відзначив би не лише партнерів, а й вболівальників, а особливо Аллу Шулимівну.

– На прізвище Вандер. Батько розповідав, що у той час її знало все місто.

– Так, дуже відома особистість. Знала про нашу команду все. Про кожного гравця… На всіх тренуваннях була присутня і вважалася справжньою зіркою.

– У львівському СКА ви були учасником найцікавішого футбольного дербі у сучасній історії Львова. “Карпатам” не було ще п’яти років, а у складі армійців було багато відомих гравців. Як охарактеризуєте протистояння провідних міських команд?

– Спочатку наші матчі були дуже цікавими. Потім ввімкнулися позафутбольні структури. Раніше все вирішувалося на полі. У Сімферополі ми двічі обіграли “Карпати”, а потім почалися втручання, які не сприяли добрим відносинам.

– За свою тривалу кар’єру у вас так і не було можливості стати футболістом “Карпат”?

– Одного разу запрошували. То був 1969-й рік. Однак я вже мав певні домовленості з “Чорноморцем”, де Прокопенко грав. Дуже хотів спробувати сили в Одесі. Але не склалося з об’єктивних причин. Знаєш, як ми офіцерів отримали?

– Уявлення не маю.

– Поїхали з ЦСКА на збори в Японію на 24 дні. Власні військові квитки здали, а, коли поверталися, то нам вручили у Шереметьєво посвідчення молодших лейтенантів. П’ятеро гравців стали офіцерами і шлях в інші команди вже був закритий. Маршал Гречко без нашої згоди все влаштував (посміхається).

“Броварський не переїхав у Москву через дружину”

– Як Москва зустріла львів’янина?

– Нас лякали перед поїздкою. Мовляв, вас погано зустрінуть, ви ж “западенці”. Однак і хлопці, і керівництво прийняли нас добре. З колективом пощастило, тим більше, багато львів’ян у ЦСКА на запрошення Шапошникова приїхало.

На фото: Володимир Дударенко – крайній ліворуч у нижньому ряду

– Розповідають, що Сергій Йосипович у 60-их був прогресивним тренером, адже перекладав іноземну пресу і запроваджував нові методи у команді.

– Це правда, тренер все детально нам розповідав і багато працював над тактикою. Його приклади були простими і доступними. Футболісти все розуміли. Бобров, до речі, був практиком і сам на власному прикладі все показував. Виходив з нами на поле і бігав. Мені теж такі методи імпонували. Ми про шоломи танкістів говорили у Шапошникова.. А про кірзові чоботи ти не чув?

– Не доводилося.

– Якщо проштрафився, то взувався у ці чоботи і займався зі всіма. Чим більше вони “шльопають”, тим гірше покарання. Ти вже, мабуть, не пам’ятаєш поруч з львівським стадіоном СКА гандбольний майданчик, який ми “палубою” називали. Там кожного ранку у футбол грали.

– Армійське життя у СКА відчули на собі?

– Сімейні хлопці жили окремо, але більшість гравців мешкала поруч зі стадіоном. Ми весь час проводили разом, а Шапошников жив з нами. Навіть самі за полем доглядали. У нас був старий дід агроном, який більше нам підказував, а ми вже самі робили всю роботу.

– Повернімося до вашого переїзду у ЦСКА. Кажуть, що москвичі “пташенят Шапошникова” називали “Львовская бригада” або “Карпатское нашествие”. Завжди трималися разом?

– (сміється). Я з Тарасом Шулятицьким до останніх днів товаришував. Він визначав гру ЦСКА, керував діями партнерів. Дуже тонко відчував футбол, володів високим інтелектом. Ще з Мар’яном Плахетком і Володимиром Колодієм я проводив більшість часу. Ми були дружніми, однак місцеві хлопці до нас з позитивом ставилися і ми не відчували себе чужими. А ще в Москву львів’яни привезли свою гру.

– Яку саме?

– “Джокер”. Дуже добре вбивав час у літаку чи потязі. Майже вся команда грали у карти.

– Хто найчастіше вигравав?

– Ми, львів’яни (сміється).

– На вашій пам’яті були гравці зі Львова, які могли стати футболістами ЦСКА, але не переїхали до Москви?

– До нас приїжджав лідер “Карпат” Левко Броварський. Прожив два тижні, однак його дружина перехід зірвала. Терор наводила у Міністерстві оборони: “Я вам чоловіка не віддам”.

– У воротах ЦСКА був свій Лев. Голкіпер Кудасов зовсім скоро переїде до Ростова, де 1969-го разом з місцевим СКА поступиться “Карпатам” у фіналі Кубка СРСР. Що за гравець?

– Льова був дуже надійним і дисциплінованим. Справжній боєць. Я б пішов з ним у розвідку. У нас взагалі воротарі не переводилися: Шмуц, Астаповський, Пшеничников, Баужа.

На фото: Володимир Дударенко – другий ліворуч у нижньому ряду

– Астаповський у Москву приїхав з Севастополя, а от Шмуц, який народився у Нікополі, запам’ятався одним з найбільш відомих автоголів у радянському футболі в матчі з “Араратом”. Ви у той момент перебували на полі. Як це було?

– Шмуц спіймав м’яч і миттєво хотів розпочати атаку. Рукою зібрався вводити м’яч у гру, однак в останній момент передумав. Я тільки почув зойк “ой-ой-ой”. Закинув собі за комірець.

– Після цього його кар’єра похитнулася?

– Він був флегматичним, тому не сказав би, що це його надломило. В Астаповського такий же характер. Їх у команді називали “димарями”. Ох, і палили! Йдемо на тренування, а вони вже готуються. В кожен палець в рукавиці запхали по цигарці і вже готові! Участь у тренуванні беруть три воротарі. Поки одному б’ють по воротах, інші мають час. Сіли поруч зі штангою і вже “смалять”. Жах! Не могли дві години почекати. Я не чув, щоб ще хтось прямо на полі палив, а їм вдавалося.

“Шестерньов дуже любив Львів”

– Незмінними гравцями чемпіонського складу ЦСКА стали п’ятеро українців, а загалом у команді ваших часів був з десяток наших співвітчизників. Тільки харків’ян було троє: Юрій Істомін, Дмитро Багрич і Аркадій Панов.

– Всі вони – хороші хлопці. Багрич був справжнім педантом. Наприклад, форму ми всі здавали для загального прання. Але Дмитро тільки сам це робив і дуже відповідально ставився до цієї справи.

– Лідером ЦСКА був Альберт Шестерньов?

– Безперечно. Альберт дуже доброю людиною. Знаєш, скільки він разів у цій хаті був? Шестерньов дуже любив Львів. Особливо часто приїжджав, коли перейшов на тренерську посаду. Москвичі взагалі любили наше місто. Шестерньов часто приїжджав в гості зі своєю дружиною.

– Фігуристкою Тетяною Жук, олімпійською медалісткою.

– Так, з нею. Шестерньов – людина з великої букви. А яким футболістом був! Ніколи не міг подумати, що така машина могла так бігти. Вищий за мене, але зате з якою швидкістю! Алік був схильним до повноти і за 24 дні відпустки суттєво набирав. Потім все це зганяв – миттєво приводив себе до ладу. Але якими зусиллями! Пихтів, як паровоз.

– Варга розповідав, як Шестерньов з Чемпіонату світу в Англії 1966-го привіз безліч пар якісних бутс від “Адідасу”.

– В Аліка був контракт з цією фірмою. Тоді всі футболісти збірної мали такі привілеї. Кожні три місяці Шестерньову приходила посилка з п’ятьма комплектами взуття та костюмів. “Хочеш? Бери”, – часто казав партнерам у ЦСКА. Більше того, у Аліка був ще один незвичний контракт.

– З якою фірмою?

– Виробник цигарок “Данхілл”. Він відрито не палив, однак навіть в такому випадку йому б ніхто нічого не сказав. Величезна постать в історії радянського футболу.

– Інша легенда ЦСКА – уродженець Кам’янця-Подільського Володимир Капличний.

– Вони з Шестерньовим прекрасно у парі діяли в обороні. У грі головою їм рівних не було. “Капля” ще краще грав за Аліка на другому поверсі. Він був бійцем, як Істомін і Афонін. Після них хоч трава не рости! Коли хтось йшов у їхню зону з м’ячем, то все випалювали у підкатах. Після них тільки землю було видно без трави.

– Одним з кращих ваших друзів був Володимир Полікарпов.

– Нас життя звело так. Отримали разом квартиру поруч зі стадіоном “Динамо” на Петровсько-Розумовському переході. Потім вдруге дістали вже по двокімнатній квартирі. Майже всю кар’єру прожили поруч. Ще Коля Долгов з нами мешкав. Це ж армійські будинки. Половина сусідів була армійцями.

– В атаці разом з вами грав Володимир Федотов, син легендарного Григорія Федотова. За кілька років до своєї смерті він розповідав, що свою єдину червону картку у кар’єрі отримав випадково. Суддя мав вилучати вас 1968-го у зустрічі з мінським “Динамо”, однак показав червону іншому Володимиру.

– Не пригадую деталей, але нас дуже часто плутали. Ми були схожими, особливо зі спини. Зріст однаковий, походка, волосся білобрисе. Лише номер міг стати в нагоді. У мене – “11”, а він взяв батьківський “9”.

– У більшості гравців московських клубів була традиція – відвідувати лазню. Відтак, наприклад, з Едуардом Стрельцовим ви зустрічалися не лише на полі, а й у побуті.

– Так, в центральній лазні можна було побачити будь-кого. Після матчу наступного ранку всі футболісти збиралися там. Ми дружили з футболістами “Торпедо” і “Динамо”. У нас же свого стадіону не було, тому ЦСКА орендував арену в динамівців. Щодо Стрельцова, то він також був великим гравцем, але зовсім не зірковим у побуті. Дуже пиво полюбляв. Не знаю, як у нього стільки вміщалося (посміхається).

“Після чемпіонства нас шукали по аулах три дні”

– Кажуть, що маршал Гречко дуже прискіпливо опікувався ЦСКА. Він був частим гостем на ваших поєдинках?

– Футбол він справді любив і ми його опіку відчували. Він до нас не приїжджав, це ми до нього їздили. Мені запам’ятався такий випадок. У золотій гонці з московським “Динамо” ми йшли нога у ногу. За місяць до кінця сезону домовилися у команді – не стрижемося. Так і протягнули до вирішальних матчів у Ташкенті, де зрештою виграли. Заходимо на прийом до генералітету в Міністерство оборони. Всі у формі, яку за ніч для нас підготували. Виглядало незвично – військові з довгим волоссям.

– Реакція генералів?

– Один з присутніх випалив: “А хіба ж це офіцери?” Думаю, його ще й до сьогоднішнього дня шукають. Гречко миттєво наказав зникнути йому. Одним рухом…

– Маршал їздив у Ташкент на вирішальні матчі?

– Переглядав гру вдома. Першого дня, коли ми зіграли 0:0, телевізор вимкнув у перерві. Наступного дня не витримав, коли ми 1:3 горіли. Через 15 хвилин забігає донька: “Тату, виграють 4:3!”

– Шестерньов колись ділився історією про незвичний прогноз. Мовляв, вам передбачали поразку у золотому матчі з рахунком 1:2, але при цьому ви мали забивати першими. Так і сталося вашими зусиллями. Коли Єврюжихін забив третій, то Шестерньов полегшено зітхнув: “Хоч програємо із ще більшою різницею, але магія вже безсила”. Ви про цей прогноз знали?

– До гри не знав. Це вже потім Алік розповів. Дивовижно, але ми знайшли у собі сили і перемогли. Без удачі не обійшлося. М’яч йшов “пішки”, але десь взявся горбик і удар Федотова виявився гольовим і вирішальним.

– Кажуть, в аеропорту Федотову подарували цей горбик, спеціально вирізаний з поля.

– Подарували ще швидше – у роздягальні.

– Як вас нагородили за чемпіонство?

– Я на цю тему анекдот придумав. Дали нам у Міноборони по бойовому танку у Ташкенті. Щоб не везти їх додому, продали ще в Узбекистані. Багато людей вірили цьому (сміється).

На фото: Після “золотого матчу”. Володимир Дударенко – у центрі нижнього ряду

– У книжці “Москва футбольна” писали, що після чемпіонства вас реально образили. Мовляв, обіцяні квартири отримали усі, навіть фігуристи, але тільки не нападники Дударенко і Копєйкін.

– Та ну, все нам дали. Дурниці! Жодних образ не було і я б не пов’язував подальшу погану гру команди з цим фактом. Мою однокімнатну квартиру дали фігуристам, а я отримав двокімнатну.

– Як ви святкували перемогу?

– Напевно, краще не розповідати (сміється). Міністр оборони Гречко і генерали зустрічали нас протягом трьох днів. Ми мали повернутися до Москви, тому вони чекали в Домодєдово на нашу “Тушку”, а ми, до речі, першими мали власний літак. Не могли нас зібрати.

– По Ташкенту?

– Так, по місцевих аулах. Де ми тільки не були. Літак готується до вильоту, а більшості гравців нема. Три дні шукали по місту. Льотчики казали, щоб ми їх завжди брали із собою на всі інші виїзні матчі. Дуже вже цьому екіпажу сподобалося наше товариство.

– Ще одна весела історія вашої молодості була не менш прозаїчною. Після перемоги над мінським “Динамо” команда планувала зібратися у вас вдома. Тренер Ніколаєв вас випередив…

– “Група захвату” збиралася до мене додому. Приїхали на Білоруський вокзал у Москві, а я ж поруч жив – одна зупинка тролейбусу. Я, Копєйкін, Масляєв, Уткін і ще кілька хлопців сіли на тролейбус. Ніколаєв додому не збирався і поїхав до своїх батьків, які жили неподалік. От він нас і з вікна тролейбуса помітив. Зрештою, сильно не сварив.

“Харламов міг грати у будь-якій футбольній команді”

– Відомство ЦСКА об’єднувало багатьох спортсменів. Хокеїстів на чолі з Харламовим знали?

– Безперечно. Жили постійно на одній дачі: хокеїсти, футболісти, волейболісти, баскетболісти. А ще фігуристка Ірина Родніна.

– Борис Копєйкін розповідав у інтерв’ю, як ви разом з цією триразовою олімпійською чемпіонкою у партію вступали.

– Вона ще та “коза”! Всюди свого носа запихала. Про все повинна була знати, у всі справи влазила. Щодо вступу в партію, то мені дали промову, я її зачитав і на цьому вся процедура.

– Що скажете про Харламова?

– Вищий клас! У футбол разом грали з хокеїстами: Петровим, Михайловим, Рагуліним… Всі дуже прості і доброзичливі. У них такі силові прийоми були! Прокинув м’яч і зніс тебе… Харламов міг взагалі у будь-якій футбольній команді грати.

– Ще один “великий” з вашого оточення – Лев Яшин.

– Однозначно найсильніший воротар, проти якого я грав. Можна було подумати про якусь велич, але все було з точністю навпаки. Простий і приємний.

– У ваш ЦСКА запросили Берадора Абдураїмова, лідера “Пахтакора”. Однак в Москві він не заграв.

– Йому завадила Ядгар Насріддінова, одна з партійних керівників у Ташкенті. В Узбекистані ж бавовну вирощували, це гордість республіки. Після переходу Абдураїмова чиновниця сказала: “У мене через це на 50% впали врожаї бавовни”. Бобров відповів: “Забирайте Абдураїмова і бавовну в придачу”.

– Не заграли у ЦСКА Вільгельм Теллінгер і Віктор Звягінцев.

– Вони відверто не хотіли виступати у Москві. Тут і сімейні причини, як у Віллі, так і ще якісь особисті. Футболістами вони були сильними.

– У вашій біографії ще один яскравий момент – виступи у збірній Союзу. Запрошував вас туди Ніколаєв?

– Він тренував ЦСКА і зробив нашу команду базовою у збірній. Вирушили в турне у Мексику і Сальвадор. За кордоном вразила інфраструктура: стадіони, готелі…

– Вам довелося грати на легендарній “Ацтеці”.

– Під’їжджаєш і не здогадуєшся, що за цим поворотом може бути стадіон. А виходиш на поле і не віриш очам. Велич! Травичка вся, як одна. Дивлюся на наші нинішні стадіони і не можу зрозуміти, як у 70-их могли доглядати за полем краще, ніж зараз.

– У тій збірній вистачало зірок: Нодія, Банников, Ловчев, Мунтян.

– Відзначив би “Муню”. Красень! Колектив був хорошим, я не бачив зайвої зірковості. Навпаки доброзичливість і сміх. Одного разу Віктор Банников побився об заклад із Ревазом Дзодзуашвілі, мовляв на зарядці зранку за три секунди покладе його на лопатки. Резо ж збитий, могутній… “Ти що? Не вірю!”, – каже і стає у партер. Банников кличе Ніколаєва: “Можна вас на кілька секунд?” Тренер підійшов і дивиться за всім. Банников випалює: “Товаришу полковнику, Віктор Банников зі службовою собакою для проходження служби прибув!” Всі попадали, Ніколаєв цілий тиждень за живіт тримався (сміється).

– У складі тієї збірної був карпатівець Ігор Кульчицький. Спілкувалися з ним?

– Ми в одному номері жили і товаришували.

– В листопаді 1970-го року ви перемогли “Нефтчі” з рахунком 2:0, але той поєдинок запам’ятався не стільки футбольними моментами, як поведінкою гравців з Баку. Кажуть, молодий захисник “Нефтчі” Кулієв кинув у вас сніжкою і отримав червону картку.

– Трохи не так було. Не снігом в мене, а мене у сніг. Погода була нормальною, але за день до гри навалило метр снігу. Поле оточували кучугури. Кулієв в одному з епізодів так мене штовхнув, що я вилетів у цей сніг.

– 1971-го “Карпати” вперше в історії вийшли до вищої ліги і двічі зіграли внічию з ЦСКА. У першому поєдинку на “Дружбі” єдиний гол у ворота Габора Вайди забили саме ви.

– У Львові не було ворожості. Була лише гарна гра і хороша атмосфера на трибунах. Щодо голу, то, на жаль, його не пригадую.

– “Зоря” 1972-го чемпіоном стала по ділу?

– Абсолютно. Хоча багато залежало від керівника регіону. Якщо був господар, то і команда грала. У Львові на “Електроні” був Степан Петровський і “Карпати” добре почувалися при заводі, який опікувався клубом. У Ворошиловграді Володимир Шевченко керував. Це вже потім порахували, що 75% суддів на матчах “Зорі” були з Ленінграду. Чи допомагали вони? Не знаю, але сам факт примушує задуматися. Хоча по грі команда була хорошою.

“Тарасов сказав: “Нам красивий футбол не потрібен”

– Прихід легендарного Анатолія Тарасова з хокею у футбольний ЦСКА став сенсацією і мав фатальні наслідки не лише для команди, а й для вас особисто. Ви якось насмілилися сказати легендарному наставнику: “З такими нереальними навантаженнями ми не можемо ні снідати, ні обідати, ні вечеряти”. Вже скоро з команди вас відрахували за “відсутність апетиту”. Це правда?

– Звичайно. Більше не сила було терпіти. Коли молодий, то ще можеш, але з віком стає важче. Що він творив! Ось тобі вправа – біжать два гравці і на ходу жбурляють в руки один одному 20-кілограмові гирі. Тарасов ганяв нас і повторював: “Нам красивий футбол не потрібен. За стартових 30 хвилин маємо знесилити суперника, а потім взяти його тепленьким”. Насправді все ставалося навпаки. За 30 хвилин ми вмирали і суперник брав нас тепленькими.

– Розповідали, що у літак на збори Тарасов брав аномально велику кількість заліза для роботи м’язів. А ще Астаповський зізнавався, що тренер примушував воротарів спати з м’ячем.

– В Ірак понабирали стільки штанг, що передати важко. Вантажники не могли підняти і запитували, що це ми за баули веземо.

– Тарасов до кінця не зрозумів різницю між хокеєм і футболом?

– Хокеїст Сашко Рагулін якось сказав, що його улюблена вправа – падіння з ключкою навздогін супернику. Аналогія футбольному підкату. Казав, що коли падав на лід, то ці секунди були найщасливішими. Лежиш і відпочиваєш. На ковзанах було гірше. Чи не обговорювали тренера з хокеїстами? Карабасом-Барабасом називали.

– Ви після конфлікту не бачили більше Анатолія Володимировича?

– Ні. Я не ображався на нього, це життя.

– В кулуарах ходили чутки, що призначення Тарасова – дружній жест маршала Гречка…

– Це ж Тарасов сказав: “Я залишу хокейну команду і прийму футбольний ЦСКА”. Минуло три місяці, а ми на вильоті опинилися.

– Ті слова коштували вам місця в команді. За десятиліття ви мали багато часу, щоб переосмислити той епізод. Якби мали можливість, то сказали б зараз те саме?

– Так, не змінив би позиції. Єдине, що змінив би, так це свої подальші дії – поїхав би до Німеччини, куди мене запрошували. Натомість військове керівництво переконало повернутися до Львова. Тут армія розвалювалася, починався безлад.

– У Луцьку і Львові, куди почергово переводили команду ви встигли попрацювати з Ернестом Кеслером.

– Ернест Іванович – дуже працьовита людина. Аж занадто… Хотів бути головним тренером, помічником і навіть адміністратором. Прагнув все поєднувати… Він прошов хорошу школу, коли допомагав Шапошникову і загалом тренером був хорошим.

– З вами з ЦСКА приїхав Юрій Істомін.

– Спочатку ми грали за СК Луцьк, а після трьох років команду перевели до Львова. Одного разу йду по вулиці в Луцьку і бачу, як ведуть мого давнього друга Кулієва: “А ти що тут робиш?” Рафік відповідає: “А мене сюди відправили”.

– Згодом ви перейшли на тренерський місток. Працювали самостійно, а також допомагали Миколі Самаріну у СКА “Карпати”. Його підопічні кажуть, що улюбленим заняттям цього наставника були “двосторонки”.

– Господаря вже не було, все валилося. Армійський футбол йшов на дно. З Самаріним почував себе комфортно. У тренувальний процес майже не втручався. В основному командою займалися я і Борис Рассихін.

– Якби у вас була нагода щось змінити, то зробили б це?

– Та ні, навпаки. З великою радістю згадую все те, що у мене було у житті.

Олександр Бережний: “Сказав Блохіну: “Олеже, опустися на землю”