Моя дитина – не тренажер для «гуманізму і милосердя»
Діти з особливими потребами мають таке саме право на освіту, як усі інші. Інклюзія потрібна не для того, щоб виховувати «нормальних» дітей.
фото надала Анна Косарєва
Анна Косарєва, мама хлопчика з аутизмом та співзасновниця інклюзивного дитсадка «Яскрава доШкола», вважає, що ставлення до особливих дітей як до «тренажерів милосердя» принижує їхню гідність і порушує права.
Колись давно ми з чоловіком поїхали кататися на бордах на невеличкий австрійській курорт Фюген. Тоді мене вразила величезна кількість людей із особливими потребами на схилах, у саунах, у ресторанах. Лижники без однієї кінцівки професійно спускалися схилами, в саунах та басейнах були спеціально облаштовані пандуси, в лижних школах були різні діти.
Я була молода і зелена, тому єдине, що спало мені тоді на думку, було: «о боги, яка ж хвора нація!. Скільки в них людей із інвалідністю!».
Лише зараз я розумію, що проблема не у кількості, а у якості життя таких людей там і тут. І ця якість напряму залежить від готовності суспільства прийняти таких людей, перестати дискримінувати за медичними показами, впустити їх у світ «нормальних» людей. Але ж у нас «усі звірі рівні між собою, але деякі рівніші», як писав Джордж Орвелл.
Сьогодні я натрапила на анкету дитячого садка «Веселі та щасливі». В ній батькам на повному серйозі пропонують висловити своє ставлення до можливості «вводу однієї дитини із фізичними вадами під індивідуальним наглядом у дитячий колектив із метою виховання милосердя та гуманності».
Не кошеня підібрати або цуцика, а ввести дитину! І на це запитують дозвіл у батьків, пояснюючи свої наміри не правом кожної дитини на освіту, а бажанням виховати в «нормальних» людей гуманізм.
Мого молодшого сина звати Макс. Йому чотири роки і в нього розлад спектру аутизму. Він не заразний, не агресивний, розмовляє трьома мовами, обожнює «Посіпак» і «Суперкрила». Він надзвичайний, красивий і кмітливий хлопець.
Якого, на думку власників садку «Веселі та щасливі», треба вводити в колектив під наглядом та ледь не в наморднику», щоб інші тренували на ньому свій гуманізм і милосердя.
У Конвенції ООН про права дитини чітко зазначено, що:
«Кожна дитина має право на освіту;
Кожна дитина має право на рівень життя, котрий забезпечить його/її фізичний, інтелектуальний, духовний та соціальний розвиток. Дитина із особливими потребами має право вести повноцінне і достойне життя в умовах, які розвинуть його/її впевненість у собі, забезпечать його гідність та спростять йому/їй активну участь у житті суспільства»
Я вважаю, що таке ставлення до дітей з особливими потребами, що відображене в цій анкеті, порушує їхні права та ображає їхню гідність.
Цього року в Україні ухвалили закон про інклюзію. Діти з особливими освітніми потребами вийдуть із «резервацій» – спецшкіл та інтернатів, аби вчитися разом із своїми однолітками.
Чи готові ми до цього? Чи зможемо ми прийняти їх? Від цього залежатиме якість не лише їхнього, а й нашого життя в майбутньому. Чи дамо ми їм шанс стати продуктивними членами суспільства, працювати в міру своїх можливостей, жити, спілкуватися…? Чи полишимо на узбіччі життя, використовуючи як тренажер для милосердя і сплачуючи мізерну пенсію за інвалідністю?
