Моя дитина – не тренажер для «гуманізму і милосердя»

logo
112448_moja_ditina_ne_trenazher_dlja_gumanizmu_i.jpeg


Діти з особливими потребами мають таке саме право на освіту, як усі інші. Інклюзія потрібна не для того, щоб виховувати «нормальних» дітей.фото надала Анна Косарєва

фото надала Анна Косарєва

Анна Косарєва, мама хлопчика з аутизмом та співзасновниця інклюзивного дитсадка «Яскрава доШкола», вважає, що ставлення до особливих дітей як до «тренажерів милосердя» принижує їхню гідність і порушує права.

Колись давно ми з чоловіком поїхали кататися на бордах на невеличкий австрійській курорт Фюген. Тоді мене вразила величезна кількість людей із особливими потребами на схилах, у саунах, у ресторанах. Лижники без однієї кінцівки професійно спускалися схилами, в саунах та басейнах були спеціально облаштовані пандуси, в лижних школах були різні діти.

Я була молода і зелена, тому єдине, що спало мені тоді на думку, було: «о боги, яка ж хвора нація!. Скільки в них людей із інвалідністю!».

Лише зараз я розумію, що проблема не у кількості, а у якості життя таких людей там і тут. І ця якість напряму залежить від готовності суспільства прийняти таких людей, перестати дискримінувати за медичними показами, впустити їх у світ «нормальних» людей. Але ж у нас «усі звірі рівні між собою, але деякі рівніші», як писав Джордж Орвелл.

Сьогодні я натрапила на анкету дитячого садка «Веселі та щасливі». В ній батькам на повному серйозі пропонують висловити своє ставлення до можливості «вводу однієї дитини із фізичними вадами під індивідуальним наглядом у дитячий колектив із метою виховання милосердя та гуманності».

Не кошеня підібрати або цуцика, а ввести дитину! І на це запитують дозвіл у батьків, пояснюючи свої наміри не правом кожної дитини на освіту, а бажанням виховати в «нормальних» людей гуманізм.

Мого молодшого сина звати Макс. Йому чотири роки і в нього розлад спектру аутизму. Він не заразний, не агресивний, розмовляє трьома мовами, обожнює «Посіпак» і «Суперкрила». Він надзвичайний, красивий і кмітливий хлопець.

Якого, на думку власників садку «Веселі та щасливі», треба вводити в колектив під наглядом та ледь не в наморднику», щоб інші тренували на ньому свій гуманізм і милосердя.

У Конвенції ООН про права дитини чітко зазначено, що:

«Кожна дитина має право на освіту;

Кожна дитина має право на рівень життя, котрий забезпечить його/її фізичний, інтелектуальний, духовний та соціальний розвиток. Дитина із особливими потребами має право вести повноцінне і достойне життя в умовах, які розвинуть його/її впевненість у собі, забезпечать його гідність та спростять йому/їй активну участь у житті суспільства»

Я вважаю, що таке ставлення до дітей з особливими потребами, що відображене в цій анкеті, порушує їхні права та ображає їхню гідність.

Цього року в Україні ухвалили закон про інклюзію. Діти з особливими освітніми потребами вийдуть із «резервацій» – спецшкіл та інтернатів, аби вчитися разом із своїми однолітками.

Чи готові ми до цього? Чи зможемо ми прийняти їх? Від цього залежатиме якість не лише їхнього, а й нашого життя в майбутньому. Чи дамо ми їм шанс стати продуктивними членами суспільства, працювати в міру своїх можливостей, жити, спілкуватися…? Чи полишимо на узбіччі життя, використовуючи як тренажер для милосердя і сплачуючи мізерну пенсію за інвалідністю? 

А поділитися?