Мовний аспект закону “Про освіту” з лекції міністра освіти і науки України Лілії Гриневич під час Форуму видавців у Львові (ВІДЕО)
Сьома стаття
– Так, сьома стаття. І я зараз торкнусь сьомої статті окремо. Але я хочу прокоментувати цей слайд. Сьома стаття могла бути використана для того, щоб цей закон не був прийнятий. Що для нас зволікання з прийняттям цього закону? Є таке поняття, яке називається «ціна нероблення».
Так от у випадку реформи освіти ціна нероблення дуже висока. Бо ми цим дітям, які є зараз і які вже інші, не даємо тих умов навчання, які їм потрібні.
Для того щоб вони – кожен, не тільки маленька елітна група, тих, кого підтримують батьки репетиторами, додатковими приватними заняттями, приватними навчальними закладами, і не тільки обдаровані діти, які мають саме ту форму розвиненого інтелекту, на яку спрямована сьогоднішня школа, а всі діти – знайшли своє місце в суспільстві.
Якщо ми зараз будемо зволікати з цим законом, то це може привести, власне, до всього того, що тут написано, включно з падінням економіки в якості людського капіталу.
– Я просто бачив сумну, якщо не сказати страшну, статистику. Вона стосується окремих регіонів Закарпатської області і окремих регіонів Румунської (Чернівецької. – Ред.) області, де діти не могли дати ради здати тести з української мови, набравши 1-2-3 бали.
Насправді це дуже серйозний сигнал, що саме в тих районах є величезна проблема з навчанням і викладанням українською мовою. Як ви будете виходити з цієї ситуації?
– Саме мовна стаття і спрямована на те, щоб ми, по-перше, зробили українську освіту українською. По-друге, вирівняли шанси дітей. Тому що реформа освіти про те, щоб кожна українська дитина, навіть якщо вона має інше національне походження, мала шанси на якісну освіту.
Якщо в Закарпатській області 35% дітей складають українську мову і літературу ЗНО від 1 до 3, вони вже не мають шансу на вищу освіту. А в Берегівському районі 75%. А 60% дітей, які склали математику і історію України успішно, але завалили українську мову і не зможуть вступити до вищих навчальних закладів, то це означає, що ця система шкіл з мовою національних меншин працює неправильно, не в інтересах цих дітей.
І ми повинні відповісти на це в Законі про освіту. І тому наша позиція в Законі про освіту була про те, що ми маємо збільшити вживання української мови в школах меншин.
У мене вчора була дуже складна зустріч у Міністерстві закордонних справ з послами різних країн Європейського Союзу. Вона справді починалася з досить високих тонів. Але я зробила перед ними ґрунтовну презентацію і пояснила наші аргументи, що ми насправді не порушуємо наших міжнародних зобов’язань.
І пояснили також, що якщо ми подивимося на спектр, як задовольняються потреби освітні наших українців, які є національними меншинами в цих країнах, то ми зараз пропонуємо абсолютно дзеркальну ситуацію, яка є основний підхід в навчанні дітей національних меншин, в яких рідна мова відрізняється від державної.
Ми повинні поставити дитину на ноги, щоб вона вже знала, володіла достатньо державною мовою, аби вона далі могла вчити інші предмети.
Зрозуміло, якщо ця дитина приходить в шестирічному віці в перший клас і вона стикається з мовою, якою вона не розмовляла вдома і не знає взагалі цієї мови, вона буде зразу неуспішною – і в математиці, і в природознавстві, і з інших предметів.
Бо в неї цей процес пізнання ускладнюється незнанням мови, тому рідною мовою в початковій школі ми даємо освіту в таких школах національних меншин рідною мовою і при цьому забезпечуємо добре вивчення української мови.
До 5 класу ми маємо цей рівень вивчення української мови довести до такого рівня, вірніше, зробити його таким, щоб дитина могла цією мовою вивчати інші предмети. При цьому продовжується вивчення її рідної мови, ніхто не заперечує.
І в Законі говориться про те, що є державна мова – це перша теза. Наступне – як це далі розкривається. Для національних меншин дошкільна і початкова освіта в школах національних меншин, а в нас таких шкіл понад 730 в Україні, здійснюється рідною мовою і з паралельним вивченням української мови.
– Поясніть деякі поняття. Зокрема, поняття «мова корінного народу» і «мова національної меншини», тому що в Україні проживають народи, які вважають себе корінними. Я розумію, що це питання радше не освітянське, а політичне, але ми розуміємо так, що можуть бути невдоволені представники тих чи інших народів.
– Я тільки, дозвольте, завершу, бо з п’ятого класу, ми зараз дійшли тільки до п’ятого класу і наскрізно до кінця навчального процесу діти навчаються державною мовою, при цьому можуть вивчати свою мову як предмет.
Для таких шкіл, які мають рідну мову з іншої мовної групи, тобто ви розумієте, це угорці, румуни – це інша мовна група. Наприклад, для російських шкіл дуже легко переключитись на українську мову, це та сама мовна група.
Крім того, вони мають можливість чути українську мову на телебаченні, навколо себе в середовищі. І я думаю, там особливих проблем у нас не буде, я маю на увазі педагогічних проблем, політичних – то окреме питання.
Педагогічні проблеми можуть бути з дітьми з інших мовних груп, і їм потрібна додаткова підтримка і можливості, щоб вони вивчили державну мову.
Тепер з приводу корінних народів. У цьому Законі про освіту для корінних народів ми передбачаємо більше вживання їхньої мови в системі освіти. І це має цілком виправдану природу. Корінні народи, а такими корінними народами є кримські татари, які сьогодні втратили історичну батьківщину і доступ до неї, тому що Крим анексовано незаконно Росією.
Тому для них немає іншої країни, яка була б носієм їхньої мови. Для них немає іншої країни, де буде розвиватися освітня наукова термінологія їхньою мовою. І це можливо робити тільки в системі освіти.
Саме тому ми передбачили більше вживання на рівні середньої освіти і розвитку термінології різних предметів поряд з українською мовою. Я переконана, що ця мовна стаття – це є такий важливий пункт, це крок, який нам треба було зробити, чесно кажучи, трохи раніше.
Ми пройшли через дуже болісні дискусії. Тому що на певному історичному етапі, ви знаєте, є Конституція України, є Європейська хартія мов, яку Україна ратифікувала в повному обсязі, в якому не ратифікували інші європейські країни дзеркально до України.
І я думаю, що це предмет наших міжнародних переговорів, і ми повинні в цих переговорах вистояти, тому що на цьому історичному етапі, коли в нас на східному кордоні є російська агресія, на цьому історичному етапі нарешті коли ми будуємо унітарну країну в дуже складних умовах, але ці складні умови для нас дають також і нові шанси прийняття державотворчих важливих рішень.
– А як нам бути з російською мовою? Я б хотів привести невеличкий такий приклад з приватного життя. Я спілкувався з волонтерами з Дніпропетровщини буквально вчора. І вони мені розповіли, Дніпропетровщина дуже серйозно русифікована, як загалом схід.
Русифікація проводилась свідомо, впродовж років, і ми зараз пожинаємо плоди і маємо виправляти цю ситуацію. Але вони сказали, що діти були щасливі. Діти в школах, коли дізналися, що скоро все буде українською мовою, вони своїм російськомовним батькам сказали, що вони щасливі.
Ви знаєте, я в школі не був щасливий, а тут така дрібничка. Тобто для них це важливо, виросла нова генерація. З другого боку, ми розуміємо, що Росія не вступиться з гуманітарної галузі України. Росія хоче впливати, Росія впливає в той чи інший спосіб. Ми розуміємо, що інструментальне використання громадян України, зокрема і російського походження, також буде.
Ми розуміємо, що мова буде використовуватися спекулятивно, точніше питання мови. Я не знаю, чи вони будуть творити шкільні ґетто, чи вони будуть перекривати дороги, це буде невелика частина людей. Але ми розуміємо, що “ЛНР” і “ДНР” теж починалися невеликою частиною провокаторів. Як бути з тим?
– До цього треба бути готовим і змикати плече до плеча наші ряди – все, що я можу сказати. Вони будуть упиратися. І коли ґвалт піднімають із Кремля про Закон про освіту, я розумію, що ми йдемо в правильному напрямку.
І, до речі, це стосується не лише питання мови. Це стосується дискусійно непопулярної 12-річної системи освіти. Тому що дуже багато говорять, нащо цей 12-й рік нашим дітям? Питання ж не в році, питання в очікуваних результатах, чого ми хочемо досягти через цю систему освіти, методи навчання, які ми хочемо імплементувати.
Які очікувані будуть цілі, результати? А це інші результати, інша система освіти. І щоб було зрозуміло, одинадцятирічка на теренах Європи сьогодні тільки там, де є класична пострадянська школа – Російська Федерація, Білорусь і Україна.
І коли ми виходимо з їхньої рамки, виходимо за цілою низкою параметрів, за результатами, за вектором, за тим, яка структура освіти, за тим, як ми будемо розбудовувати національну систему професійних кваліфікацій. І за мовою, без сумніву, яка завжди була для нас не тільки носієм ідентичності, це інструмент розбудови державності.
Зрозуміло, що це є дуже важливі маркери, які зараз є в законі, і я щаслива, що Верховна Рада спромоглася саме в такій редакції їх прийняти.
– З Вашого дозволу, я просто трішечки ще уточню. Ми розуміємо, що може бути якась спланована акція системного творення російських анклавів. Йдеться про шкільну освіту. Тобто батьки будуватимуть свої вимоги в такий спосіб, ми розуміємо, що Медведчук їм поможе, їм поможуть безліч людей, які, на превеликий жаль, присутні в Україні.
Вони зроблять це юридично грамотно. Чи Ви якось передбачили, чи застрахувалися від подібних речей?
– Перш за все нам треба зробити нашу державну систему освіти, у нас комунальні навчальні заклади, оці школи, зокрема для російської меншини, російські школи – у нас трохи більше 500 в Україні. Щоб ви розуміли, у нас постійно зменшується кількість цих шкіл, але вони ще є. В основному вони зосереджені на сході України.
Іде мова про те, що нам потрібно зробити, провести освітній процес так, щоб діти там були підготовлені до навчання українською мовою, і щоб ці школи були привабливіші, ніж будь-які анклави. От про що йдеться.
Часом мені говорять: а ви так зробіть, щоб українська школа була взагалі для всіх – і для будь-яких меншин, прямо з першого класу тільки українською мовою. А ті, хто хочуть мовами національних меншин, то тільки приватні школи.
Що ми можемо зробити? Та ми можемо, власне, створити приватні анклави. І нам будуть кричати, причому може і справедливо, бо кожен вчитель, який тут є, добре розуміє, що якщо ви маленьку дитину кинете в чужомовне середовище і заставите її здобувати абсолютно нові знання на незнайомій мові, яку ще треба вивчити, ви утруднююєте їй шлях і заздалегідь запроектуєте на неуспіх.
І тоді ми дамо їм причини розвивати ці анклави. Якщо ми зробимо гарні комунальні школи, а мені зараз подобається той тренд, який ми робимо. Ви знаєте, що зараз за рахунок фінансової децентралізації величезні кошти йдуть в місцеві бюджети на школи.
Ми будуємо, капітальні ремонти робимо, робимо опорні школи, і зокрема, на сході. Усі ці опорні школи якраз є україномовними школами. І що для нас цікаво: батьки намагаються пошвидше навчити дітей української мови, щоб привести в хорошу школу. Тому що вже стає таким трендом, що школа, яка добре обладнана, куди ми вкладаємо гроші, вона є україномовною. І в зв’язку з цим я є прихильником того, щоб ми показували кращі можливості, і тоді б люди туди вели своїх дітей.
Лекція міністра освіти і науки України Лілії Гриневич під час Форуму видавців у Львові
25 вересня 2017р.
