На смерть і вічність львівської перепічки
Чому жоден стріт-фуд не замінить мені сосиску в тісті, якої більше не продають на львівських вулицях.
Фото: life.bodo.ua
Туристичний Львів так стрімко розвивається, що зникнення з Площі Ринок останньої ятки з сосисками в тісті навряд чи хтось зауважив. Окрім журналіста Отара Довженка, який вважає це втратою.
Ятки зі смаженими сосисками в тісті зникли з центру Львова назовсім. Я ще сподівався, що це сезонне, та літо змінила осінь і ось уже скоро зима, а перепічок – так їх чомусь називали – немає. Першою щезла найдавніша ятка – на Дорошенка, де був колись ресторан «Де Манджаро». Там тепер, здається, якийсь суші-бар. Кіоск біля Опери після ребрендинґу став черговим віконечком coffee to go, а на Площі Ринок на місці останньої скриньки з підігрівом і скляними стінками, наповненої рум’яними сосисками в тісті, тепер немає нічого.
Й ніщо не зможе замінити перепічку. Серед розмаїття модного стріт-фуду немає нічого, що могло б дорівнятись цій ситній, масній, примітивній, часто пересмаженій, сумнівній, безсумнівно шкідливій для здоров’я і грішно смачній їжі моєї юності.
Шістнадцять років тому, коли я приїхав до Львова, вона коштувала гривню. Так було зручно перераховувати все на перепічки, вагаючись, скільки можеш собі дозволити сьогодні – одну чи дві. (Остання, яку я купив, завернувши зі своїх життєвих шляхів на Ринок півроку тому, коштувала десять гривень і була, здається, трохи довшою й трохи пухкішою за ту найпершу.) Коли доїдав одну, душу млоїла думка про наступну. Коли хтось із компанії, що сиділа за пивом на столиках у середмісті, раптом підводився й казав, що вернеться за пару хвилин, йому говорили: «Візьми й мені київську».
Чому вона звалася київською, не знає ніхто. Були ще «львівська» й «гуцульська», які не запам’яталися. Багато років потому, під час Майдану, я вперше скуштував на Хрещатику легендарну столичну тезку нашої перепічки й визнав, що в ній щось є, але все-таки, звісно, не те.
Для мене ж перепічка була найльвівськішою зі всього львівського, львівськішою за каву, пиво й шоколад, пампухи і прецлі. Таким був мій Львів – місто людини, яка приїхала й так хотіла вкорінитися тут, що чимдуж тиснула на зчеплення з ґрунтом, але ноги все одно весь час ковзали львівською бруківкою. І щоб не ковзати, треба було постійно кудись котитися, навіть коли нікуди не треба. Й мати з усього неозорого часу, який посідає людина у двадцять років, лише хвилину на сосиску в тісті.
І згодом, коли я, вже маючи дім, сім’ю, роботу і значно рідше піднімаючи очі від землі на навколишній Львів, просив у змерзлої жінки у фартуху перепічку, а краще дві або три – зігріти пальці в мороз, поділитися половинкою з собакою, потайки запропонувати маленькому сину, – чув, як вертається оте щемке. Ти вкусиш її чотири, максимум п’ять разів, а потім вона закінчиться й потрібно буде йти; а куди?
Тепер вона загубилась; її не шукає ґуґл – за всіма запитами про перепічку можна знайти тільки скандал із цицьками в інстаґрамі та бізнес кримських переселенців. Неможливо дізнатися, скільки днів потрібно було не міняти олію, щоб тісто робилось таким золотаво-коричневим зовні й глевким усередині. Де вони брали для неї ці плебейські, але не огидні сосиски. Що в ній давало цю необтяжливу важкість у шлунку.
Можливо, саме зараз пекельну машину, в якій вона смажилась, тягнуть на металобрухт. І, звісно, ніщо в цьому місті від того не спиниться, і гамбургери, хот-доґи, кебаб, круасани, французькі млинці й бельгійські вафлі будуть його новою їжею.
А перепічка буде його історією.
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
