На зламі ХVІІ ст. важливим центром українського мистецтва була Жовква
Як добре знають українці історію своєї культури, зокрема, місцеву спадщину: історію місцевості, в якій живуть, вулиць, якими ходять щоденно? Приміром, скільки із сучасних мешканців Жовкви в Галичині знають, що на зламі ХVІІ і ХVІІІ ст. їхнє місто було одним з найважливіших центрів українського мистецтва, а на якийсь час може і найважливішим? Жовква була тоді резиденцією Яна ІІІ Собеського, короля Польщі, що не лише був русько-українського роду (повністю по матері, а частково по батькові), а з прихильно ставився до українців. Серед іншого він був щедрим меценатом мистецтва, й завдяки ньому в Жовкві виник знаменитий мистецький осередок, із якого вийшла плеяда видатних митців.
Це був час панування в мистецтві стилю бароко, і для свого двору король Ян ІІІ спершу спровадив малярів із центру цього руху: з Риму, із Академії Мистецтв св. Луки. Першим був львів’янин, Юрій Шимонович, син цехового маляра з вулиці Руської, якого Собеський вислав на навчання до Риму. Юрій вдало захистив звання академіка, а повернувшись, щоб стати придворним малярем короля, привіз свого друга із Академії, Мартіно Альтамонте, маляра-баталіста, і вони обидва вплинули на покоління молодших українських малярів.
Адже у Жовкві кінця ХVІІ і початку ХVІІІ століть працювали, зокрема, Іван Руткович і Йов Кондзелевич, одні з найвидатніших творців українського релігійного малярства усіх часів, а крім них, дещо менш відомі малярі, як Василь Петранович. На всіх них вплинула драматична мистецька манера бароко, навіть на найстаршого Рутковича, хоча й творячи у канонізованій сфері іконопису, він сприймав нові впливи дуже обережно. Та й до Жовкви Руткович приїхав уже сформованим майстром, бо його найбільш ранні іконостаси з 1680-х рр. – це вже шедеври ранньобарокового іконопису, які виявляють руку освіченого майстра-інтелектуала, що добре знав не лише Святе Письмо, а й богословську літературу, і який не боявся вводити численні новації у строго канонізовану сферу іконописання.
В традиції української ікони таке новаторство було можливим, а навіть бажаним. Адже український іконопис дуже відмінний від консервативних традицій чи то грецької ікони, самозахисно законсервованої в умовах турецької неволі, чи іконопису культурно відсталої Московії, де первісну теорію Візантійської ікони із часом перетворили на застиглу догму, а іконописання – на механічне копіювання дозволених старих зразків. В Україні навпаки, іконопис постійно розвивався, вбираючи зовнішні впливи. Але на відміну від західного релігійного малярства, яке відрізнялося від світського лише темами, українська ікона ніколи не відійшла від своїх джерел і принципів, а намагалася зображувати не земний світ, а метафізичну натуру божественних вимірів. Лише українські мистці шукали відповідних засобів та стилістики, які зробили б ці зображення живими і змістовними для вірних.
Революція в іконописанні почалася в Україні уже під впливом Ренесансу. На знаменитій ренесансній іконі Архангела Михаїла із Рогатина в Галичині, мов на долоні, видно творчу еволюцію стилю. Адже складки плаща архангела намальовані в стилі європейської готики, але мускулатура ніг анатомічно точна і реалістична у дусі Ренесансу, а вся постать струнка і неприродно видовжена згідно з традицією візантійської ікони. Отак, на перехресті стилів витворювався неповторний іконопис український, бо ж усі чужоземні елементи об’єднані в іконі формами і палітрою кольорів українського народного мистецтва, а типаж обличчя архангела теж український. Бо почавши з ХV ст. українські іконописці уже не зображують Христа, Богородиці і святих із середземноморським виглядом, а дають їм слов’янські риси облич, та й Ісус чи Богородиця часто зодягнені у вишиті українські сорочки.
Це було втілення в життя ідей Ренесансу, що мовляв, світ створений Богом, а тому й він добрий і краса світу – це достойна тема для релігійного мистецтва. Візантійська ікона, а за нею новогрецька і московська, відкидали красу світу та земного життя, протиставляючи їй, як антипод, невідоме потойбіччя, де все інакше від земного, деформоване, площинне, статичне, не позначене людськими пристрастями чи почуттями.
Але українські іконописці не захотіли сприйняти такої відірваності від життя. Вже в ХV ст. вони відмовляються від Візантійської оберненої перспективи і темної гами кольорів. В часи бароко наші ікони вибухають палітрою яскравих барв, і святі зображені на них серед краєвидів з будівлями місцевої архітектури, ба, вони часто змальовані з живих людей. Їхні постаті динамічні, в русі, а вирази облич відбивають весь діапазон людських почуттів. І так на іконах майстра з Жовкви Василя Петрановича, і Богородиця, і Христос усміхаються.
А Іван Руткович і не менш знаменитий від нього його учень із Жовкви Йов Кондзелевич стали видатними майстрами цієї питомо української іконописної традиції. Скажімо, ікона Рутковича «Дорога до Емаусу» з його Жовківського іконостасу це, на перший погляд, ніби реалістична картина, на якій двох апостолів, а між ними Христа, зодягнені як галицькі міщани, ідуть серед українського краєвиду. А проте, це без сумніву ікона, бо на ній кожна постать, предмет, обрис і колір – це символ, який виявляє інші змісти, а ціле зображення – це алегорія, яка елементами земного світу передає божественні виміри. Наші митці бароко особливо вірили, що кожна річ є не лише річчю у собі, а передає зміст духовних вимірів. І для них намальована земна краса – це завжди насамперед відбиття Божої досконалості.
Саме тому наші малярі естетизували ікони і вкорінювали їх у реальне життя, натякаючи таким чином, що наш світ є святим, і святим є життя кожної людини. Побіч Жовківського іконостасу Івана Рутковича, знаменитим шедевром нашого іконопису є Богородчанський іконостас Кондзелевича. Це може й найвище досягнення західноукраїнської іконописної традиції. Обидва іконостаси можна сьогодні побачити в усій їхній красі в Національному Музею у Львові, отже наступного разу, коли матимете нагоду, обов’язково зайдіть до того музею і на живо вдивіться у ці світового рівня шедеври нашого українського малярства.
А в центральній і східній Україні у ХVІІІ ст. розвинулася ще особливіша традиція ікони, уже, здавалося б, повністю відчужена від суворо-аскетичних візантійських зразків. Та про цю унікальну українську традицію поговоримо уже наступним разом.
Автор: Марко Роберт Стех
