(Не)забуте Богом Рясне. Репортаж із найвіддаленішого закутка Львова
Почувши «я з Рясного», львів’яни кивають головою з розумінням і співчуттям. Щоб розібратись, чому так, вирушаємо до найбільш ізольованого мікрорайону Львова.
Фото: Катя Старокольцева
На Привокзальній салон маршрутки №30 заповнюється пасажирами. Мікроавтобус болісно підстрибує на дірявій брукованій дорозі, долаючи – певно, не вперше за день – п’ятнадцятикілометровий маршрут до найвіддаленішого й найменш популярного львівського мікрорайону. Навряд чи ви часто бували тут – якщо, звісно, не є одним із приблизно тридцяти восьми тисяч мешканців Рясного.
Ще півстоліття тому Рясне було селом. Його історична назва – Рясна-Польська, на противагу населеній українцями-русинами Рясній-Руській, розташованій неподалік, відразу за межею міста. У кінці шістдесятих тут почали будувати заводи, а вслід за ними й житло для їхніх працівників. Радянська влада мала на Рясне великі плани, а залишила по собі недобудовані сірі мікрорайони біля сірих заводів.
Маршрутка їде до цього музею індустріалізації єдиною дорогою – вулицею Шевченка, вздовж кварталів приватних будинків і залізничних колій станції Клепарів. Нарешті зупинка «Рясне-1»: ломбард, секонд-хенд і продуктовий кіоск. Позаду будівництво, попереду – торговельний центр і багатоповерхівки. Від центру місцевого життя – великого супермаркету «Сільпо» – люди розходяться здебільшого пішки: так легше, адже асфальтове покриття на ряснянських дорогах здебільшого номінальне.
Над багатоповерхівками мікрорайону домінує місцевий хмарочос із написом «Електрон». Комплекс заводу, що виробляв легендарні радянські телевізори, збудували в кінці сімдесятих. У минулому найбільший виробник телевізорів у Союзі, тепер завод зосередився на електротранспорті та спеціальних автомобілях, а також пластмасі.
Неподалік відпочивають чоловіки – без горілки, але з бурхливими дебатами за круглим столом із написом Coca-Cola. Гуляють жінки з візками та школярі, що вертаються з уроків. У Рясному є три школи і транспортне училище.
У дворі біля школи чути голоси ластівок (чи, може, дітей), а літня жінка дивиться з ґанку кудись удалину. Посеред шкільного подвір’я – баскетбольний майданчик. Один із хлопців не може вирішити, чи хоче він бавитись, чи кататись, тож закидає м’яч у кошик, не злізаючи з велосипеда. Літні жінки в хустках, минаючи школу, зникають за воротами. Йду далі поміж хлопців у спортивних костюмах, що сидять навпочіпки, повз новобудови та переповнені смітники – звідси, здається, вивозити сміття не поспішають – і бачу вервечку людей, що переходять залізничну колію.
Залізниця ділить район на Рясне-1 і Рясне-2. Раніше цією гілкою часто курсували електрички та поїзди, тепер – хіба що товарняки. Під ногами щебінь та пилюка, над головою – дроти та сонце: у дощ тут брудно, вночі – темно. Кілька років тому активісти просили облаштувати тут безпечний освітлений перехід, створили групу в фейсбуці, писали звернення; влада наче й збиралася, проте все обмежилось розмовами. Тому пані на підборах, літні чоловіки з паличками, школярі з наплічниками в компанії курей із поближніх приватних обійсть переходять колію тією доріжкою, що є. Кури почуваються тут вільно: в Рясному, попри всю індустріальність, залишилось багато від колишнього села.
Минаємо разом із ними автозаправку й болота, йдемо через ліс фрагментарно заасфальтованою доріжкою й опиняємось у Рясному-2. На тутешніх багатоповерхівках іще більше супутникових антен – так багато, що подекуди вони майже закривають фасад. Тутешній центр громадського життя, як і в Рясному-1 – супермаркет, проте невеличкий, і людей у ньому небагато.
Втім, нещодавно мешканців Рясного-2 об’єднала спільна справа: протест проти облаштування пресувальної лінії для сміття на території заводу «Сільмаш». Лінія мала переробляти двадцять відсотків сміття, яке продукує Львів, проте мешканці категорично заперечують, натомість, просять створити між Рясним і Білогорщею природний заказник.
А ще громада збирає гроші, щоб установити невелику сцену з навісом – громадський простір. Адже, крім декількох дитячих майданчиків, магазинів та зупинок транспорту, тут немає місць для спілкування. Діти гуляють на ґанку школи чи біля своїх будинків, бавляться на телефонах на лавці або сидять на гойдалках. Дорослі їдуть до центру міста, дивляться по телевізору супутникові каналу чи йдуть до місцевої наливайки. Рясне – один із районів, де «в культурному плані немає нічого». Міська влада та урбаністи мають візію змін, і чогось у Рясному, може, й дочекаються.
Біля шинку бачу п’ятьох літніх жінок у хустках, що прямують кудись між багатоповерхівок. Чую, як звідти, куди вони йдуть, відлунює чоловічий голос. Він такий гучний, що сумнівів не залишається: хтось говорить у мікрофон із динаміком.
Хлопці у спортивних костюмах, чоловіки в кепках, жінки з візками та дітлахи на гойдалках на мить завмирають, почувши голос, а потім далі беруться до своїх справ. Йду на голос і виходжу на просторий майданчик біля кіосків і зупинки транспорту. Жінки у хустках губляться серед інших – на молитву зібралось не менше п’ятдесяти мешканців Рясного-2.
Одні стоять на колінах, інші тримають у руках свічки й молитовники. Біля каплички священик славить Божу Матір, підносячи руки догори. Люди хрестяться й перешіптуються.
Хлопець смикає за руку чоловіка років тридцяти, тягнучи його в бік каплиці.
– Тату, я теж хочу помолитися. Чому мені не можна підійти?
– Бо тут багато людей. Помолишся вдома, – відповідає батько й веде насупленого сина геть від натовпу.
Сонце сідає, освітлюючи рясним промінням сірі заводи. Вони стають рожевими. Згодом, коли сонце ховається за Рясною-Руською, кольори стін блякнуть. Залишається бетон – тло, на якому можна намалювати все, що завгодно. Аби фарби були.
Підготувала Катя Старокольцева,
фото авторки
