Нова директорка «Території терору»: «В музеї можна говорити голосно»

Ольга Гончар досліджує ситуацію в музеї, який не має фондів, хоче створити дискусійну платформу і каже, що головне бажання колективу – почати повноцінну роботу.

«Територія терору» – закуток біля залізничного моста через проспект Чорновола, Тут, на місці колишньої пересильної тюрми №25 та єврейського гетто, має постати меморіальний музей жертв тоталітарних режимів. У липні 2016 року музей прийняли до комунальної власності, проте конкурс на посаду директора вдалося провести лише за рік.

7 вересня конкурсна комісія Львівської міської ради обрала з-поміж двох претендентів на посаду директора музею. Претендентів спершу було троє, але Володимир Довжинський, який доти виконував обов’язки директора музею, знявся з конкурсу, оголосивши його нелегітимним.  Перемогла культурна менеджерка Ольга Гончар; її опонент, співробітник музею «Тюрма на Лонцького» Ігор Дерев’яний, був рекомендований на посаду заступника директора з наукової роботи. Співробітники музею оголосили страйк, проте невдовзі, зустрівшись із представниками міської ради, призупинили його. За словами Ольги Гончар, страйк не був спрямований проти неї. Свою версію того, що відбувається в музеї, та бачення його розвитку вона сформулювала в інтерв’ю Tvoemisto.tv.

Фото з сайту музею

– Тринадцятого вересня в мене був оформлений контракт, і відтоді я директорка музею. З 19 по 25 вересня колектив страйкував. Зараз він тимчасово призупинений, і ми намагаємося працювати над поточними проектами музею. Зокрема, виставкою до 75-річчя УПА. Я знаю, що конкурс оскаржили в суді. Ми спілкуємось із колективом і намагаємось знайти точки дотику. Принаймні, я зі свого боку роблю все, що можу й не можу, щоб допомогти нашій комунікації. Ігоря Дерев’яного призначено заступником із наукової роботи – це один із перших прецедентів, коли конкурсанти, які подавались на одну посаду, працюють в одній команді.

Як минуло знайомство з колективом?

Зі мною на представлення прийшли представники управління культури  Львівської міської ради. А оскільки саме проти них спрямований протест співробітників, відразу почалося з’ясування відносин. Під час страйку ми провели збори трудового колективу, на яких я побачила: головне бажання працівників – відкрити музей. Для України є вкрай важливим створювати нові музеї.

Чому конкурс удалося провести лише з третього разу?

Можливо, через те, що конкурси проводилися за новим, іще не напрацьованим законом. Але це перший відомий мені випадок, коли конкурс проведено лише з третьої спроби. Все, що я могла зробити в цій ситуації – постійно подавати документи. Я не могла зійти на півшляху й мусила йти до кінця. Якщо навіть результати цього конкурсу будуть скасовані, й оголосять четвертий, я буду подаватися знову. До того ж, тепер я знаю набагато більше про роботу цього музею.

Навіщо вам це – робота керівника бюджетної установи?

Я завжди йшла до цього і всі мої роботи були пов’язані з музеєм. Я завжди мріяла працювати в музеї, це моя мрія, місце, де мені добре.

Як менеджерка культурних проектів я маю амбіцію створити велику інституцію. Це була можливість спробувати себе в новій ролі, прийняти новий виклик. Мені здається, що, хоч бюджетні установи багато в чому обмежені, вони мають величезний ресурс, якого не мають інші проектні менеджери, які роблять проекти на рік-два.

Це також виклик професійний: за час роботи тут я відкрила для себе багато нового про те, як працює державна система. Найцікавіше, що справді є багато ресурсів і є можливість із ними працювати. В усіх мінусах треба шукати плюси, кожну кризу перетворювати на можливість. Музей має нове приміщення, нормальне розташування, він у місті з доброю інфраструктурою, куди можна долетіти з усіх точок світу. Він має потенціал бути чимось новим у музейній сфері. Більшість музеїв в Україні застаріли, ми ж робимо щось в абсолютно новому форматі. Спробувати варто. Я не говорю, що зроблю революцію за рік і все зміниться, але я б хотіла, щоб люди ходили в музей, щоб для них це було важливо.

Сьогодні навряд чи можна сказати, що музей – місце, яке вабить молодь…

То зробимо так, щоб музей став місцем, куди піде молодь!

В якому стані фонди музею?

Їх немає. В принципі не передбачено. І фондового приміщення немає. Колеги мають фотографії, відео, скани, деякі фільми. Я ще маю визначити, що є на балансі музею. Також для музею не було передбачено адміністративної будівлі, тому частина команди зараз працює в ратуші, а інша – на Кирилівській, у витверезнику. Лише декілька людей час від часу буває в музеї. Працювати в умовах розірваної команди важко: люди мають бачити один одного, а не лише спілкуватись у фейсбуках і поштах. Про це також говорили на зборах.

Що ви плануєте зробити, аби музей почав повноцінно працювати?

Спочатку я б хотіла налагодити комунікацію всередині колективу та провести аудит, інвентаризацію того, з чим ми будемо працювати. Виходячи з цього, зрозуміти, що в нас із експозицією та з приміщеннями – бо вже зрозуміло, що деякі будівлі треба ремонтувати.

Я б хотіла, щоб музей став платформою для співпраці науковців та експертів, університетів та шкіл, щоб тут відбувались дискусії та обговорення. Крім того, музей прив’язаний до певного місця – львівського гетто, колишньої пересильної тюрми. Ми маємо дослідити цю тему та презентувати її в форматі певного продукту. Я хочу, щоб музей став місцем обговорення незручних тем, які стосуються пам’яті та роботи з пам’яттю. Мені здається, що це актуально й цікаво, і наша публіка потребує певної інтелектуальної ін’єкції.

Фото з сайту музею

Які конкретно це можуть бути дискусії?

Я б хотіла зібрати на наукову конференцію музейників, які працюють із пам’яттю різних країн – Німеччини, Польщі, Ізраїлю. Митців, які працюють із подібними темами, можливо, якісь експериментальні студії – всіх, хто може поділитися своїм досвідом і представити тему дослідження минулого цього місця.

Мені дуже сподобався формат роботи Центру міської історії цього літа. Там працювала експертна лабораторія, що розробляла проект єврейського музею. Це було дуже цікаво! Хотілося би провести подібне на базі «Території терору».

Також будемо вивчати всі наші попередні дослідження – розкопки, інтерв’ю тощо. З цієї бази можна зробити інтерактивний продукт, щоб експозиція не просто лежала чи висіла на стінах, а була подана сучасно й цікаво. Я вже отримую запити щодо проведення заходів у нашому музеї – показу фільмів, дискусій, спільних проектів.

Фото Українського кризового медіацентру

Що позитивніше ми зараз будемо звучати, то більше зможемо отримати речей, про які поки що навіть не здогадуємось. Меценати вже пропонували нам передати речі з приватних колекцій. На мене виходив Слов’янський краєзнавчий музей, який займається розкопками поховань воїнів, із пропозицією провести конференцію, яка би зібрала всіх науковців цього профілю зі всієї України. Процеси йдуть – попри кризову ситуацію, нами цікавляться. Ми маємо вистояти та порозумітися, бо музей понад усе, й ми маємо його відкрити врешті-решт.

Раніше ви займалися проектом «Музей відкрито на ремонт», метою якого було навчити музейників сучасних тенденцій у цій сфері та дослідити, наскільки українські музеї готові до змін. Чим закінчився проект?

Донбаські музеї отримали нову техніку, почали трохи інакше працювати, більше приділяти уваги піару та комунікації, робити певні проекти, знаходити свої фішки. Вони підняли питання про розширення приміщень і почали комунікувати з іншими музеями. По завершенні проекту до нас звернулись Донецький і Луганський обласні музеї, які відновлюють свою роботу на вільній території. Все це для мене є осучасненням, і навіть те, що музеї почали комунікувати один з одним – це також сучасність. Зараз почався другий етап проекту, але його подробиці ще не розголошуються.

Чи були у вас конфлікти з музейниками, які не сприймали змін, у межах цього проекту?

В цілому відгуки працівників музеїв були позитивними, проте завжди є люди, яким у принципі ніколи нічого не подобається. Не знаю, що з такими людьми можна вдіяти. Треба працювати з тими, хто хоче працювати. Невеликі конфлікти все ж траплялися – наприклад, на нашого донора раз налетіла наглядачка, вимагаючи, щоб він не говорив голосно в музеї. Ми зробили їй зауваження.

У Слов’янському краєзнавчому музеї

А в музеях можна говорити голосно?

Можна! Не знаю, хто придумав цей легендарний міф. Музей – це місце, куди ти заходиш, знаючи, що на тебе не будуть кричати. Ти можеш сам походити й почитати, дослідити, сісти-встати. Й вийти звідти не з відповідями, а з запитаннями. Тут немає наративу «ти прийшов і тобі все стало ясно». Хочу, щоб до нашого музею люди заходили, і їм нічого не було ясно. Щоб вони, навпаки, повертались, заходили до бібліотеки, розпитували наших науковців про те, що їм не зрозуміло.

Микита Гладченко