«Оссолінеум» як інструмент творення націй

logo
142302_ossolineum_jak_instrument_tvorennja_nacij.jpeg


Цього року минає 200-та річниця заснування Юзефом Максиміліаном Оссолінським (Józef Kajetan Piotr Maksymilian Ossoliński, 1748-1826) закладу, який дав початок багатьом інституціям, що розвивали культуру в Галичині, а тепер, з огляду на трагічні обставини Другої світової війни, і поза нею – у Вроцлаві. На честь засновника ми офіційно і неофіційно називаємо його «Оссолінеумом» (Ossolineum).Загальновідомо, що сьогодні спадкоємцями «Оссолінеуму» є щонайперше Львівська національна наукова бібліотека ім. Василя Стефаника та Національна бібліотека імені Оссолінських у Вроцлаві. Але так само спадкоємцем «Оссолінеуму» є і Львіська Національна галерея мистецтв ім. Б.Г.Возницького, Львівський історичний музей, Музей

Загальновідомо, що сьогодні спадкоємцями «Оссолінеуму» є щонайперше Львівська національна наукова бібліотека ім. Василя Стефаника та Національна бібліотека імені Оссолінських у Вроцлаві.

Але так само спадкоємцем «Оссолінеуму» є і Львіська Національна галерея мистецтв ім. Б.Г.Возницького, Львівський історичний музей, Музей етнографії та художнього промислу у Львові. Бо «Оссолінеум» був не лише найбільшою в краї книгозбірнею. В нього входив і заснований іншим галицьким меценатом Генриком Любомирським (Henryk Ludwik Lubomirski, 1777-1850) Музеї князів Любомирських, який став найбільшою на той час публічною збіркою мистецьких скарбів. Сьогодні всі ці інституції успішно продовжують традиції просвітництва, які були започатковані Генриком Любомирським та Юзефом Максиміліаном Оссолінським.

Під час Другої світової війни Музей зазнав значних втрат. Так до липня 1941 р. «Оссолінеум» володів колекцією рисунків Альбрехта Дюрера (Albrecht Dürer, 1471-1528) – видатного німецького художника епохи Ренесансу. Її передав у дар Музею Генрик Любомирський. Ці безцінні скарби стали окрасою колекції Гітлера. Після війни частину цих творів було повернуто до Оссолінеуму. Проте дотепер більшість з них не знайдена, а окремі рисунки з цієї колекції знаходяться в різних галереях і музеях Європи та Сполучених Штатів Америки.

У Вроцлаві традиції Музею князів Любомирських знайшли свій подальший розвиток – у 2002 р. директор Національної бібліотеки імені Оссолінських у Вроцлаві, великий продовжувач справи Юзефа Максиміліана Оссолінського та Генрика Любомирського, доктор Адольф Юзвенко підписав зі спадкоємцями Генрика Любомирського Урочисту угоду, метою якої було відкриття у Вроцлаві Музею князів Любомирських. І цей проект удався. На сьогодні колекція відновленого в 2007 р. Музею князів Любомирських у Вроцлаві налічує біля 200 000 мистецьких творів.

Тому у цю двохсоту річницю саме час поміркувати про ту місію, яку цей заклад, а водночас і його творець, здійснили за ці два сторіччя та актуалізувати ті скарби, які зберігалися в Музею князів Любомирських і стали однією з основ нашої Галереї.З огляду на це Львіська Національна галерея мистецтв ім. Б.Г.Возницького, яка володіє більшою частиною власне художніх збірок Музею князів Любомирських, має честь та приємність показати широкій публіці цю збірку як цілісну колекцію малярства та скульптури.

З огляду на це 5 жовтня в Палаці Лозинських (Львів, вул.Василя Стефаника, 3) відбудеться відкриття виставки «Музей князів Любомирських. Не/забута історія».

У 200-ту річницю «Оссолінеуму» вже стала очевидною та величезну роботу, яку здійснив цей заклад за ці два сторіччя. Але не так все це виглядало на початку XIX сторіччя.

Ми не можемо не згадати, що цю свою місію «Оссолінеум» і Оссолінський почали здійснювати у місті Львові, яке тоді офіційно називався Lemberg-ом і входило у дивацьке адміністративне утворення Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogtum Krakau und den Herzogtümern Auschwitz und Zator та перебувало у рамках Kaisertum Österreich – Австрійської імперії. Пишу ці назви по-німецьки, щоб читач відразу відчув реалії, в яких поставав «Оссолінеум».

Після завершення наполеонівської епопеї, яка породила багато сподівань на відродження Речі Посполитої, після Віденського конгресу (1814-1815) і повернення старих імперій, які свого часу роздерли Річ Посполиту на три частини, всі реально мислячі візіонери зрозуміли, що сподівання на відродження відкладаються на майбутнє.

Віденський конгрес став конференцією послів великих держав Європи на чолі з давнім ворогом Речі Посполитої Клементом фон Меттерніхом (Klemens Wenzel Lothar von Metternich, 1773-1814), який не бачив місця Речі Посполитій на мапі Європи.Мета конгресу полягала в тому, щоб врегулювати питання і перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції. Переможці не бачили місця для старої Речі Посполитої в новій архітектурі Європи. І це стало трагедією для її еліти.

Виконання завдання відродження держави для освіченої провідної верстви колишньої Речі Посполитої саме тоді, на переломі XVIII та XIX сторіч, ускладнилося ще й тим, що саме тоді відбувалася кардинальна зміна політичної культури Європи. Під впливом класичної німецької філософії, яку літератори трансформували в романтизм, почала пробуджуватися національна свідомість народів Європи.Знамениті «Промови до німецького народу» (Reden an die deutsche Nation) Йогана Готліба Фіхте (Johann Gottlieb Fichte, 1762-1814), які він виголосив у Берліні в зимовому семестрі 1807-1808 рр., не лише заклали основи в філософське осмислення, що таке національна приналежність та національне виховання, а й заклали в основу національної єдності не приналежність до шляхетського стану, а дух мови, землі, народу. Фіхте відкрив скриньку Пандори, з якої почали народжуватися локальні націоналізми. І разом з тим творитися новітні політичні народи – нові політичні нації.

У «Промовах до німецького народу» Фіхте розпочинає з основного – з виховання народу. Потім переходить до національного виховання. І завершує визначенням тих інструментів, з допомогою яких можна виховати національно свідомий народ.В ті часи ця викладена Фіхте програма була європейським бестселером. І Оссолінський, як людина високоосвічена, не міг не знати цієї праці – принаймні, в загальних рисах в німецькомовному світі – а Lemberg був тоді значною мірою німецькомовним – вона була у всіх на устах.

До того, пробудження народів учасниками політичного процесу, людьми, які справді належали до нації, що творила стару Річ Посполиту, була, безсумнівно шляхта та магнатерія. Тому стара Річ Посполита обох народів і була шляхетською республікою. І це не якась особлива риса Речі Посполитої. До угорської політичної нації належало сто п’ятдесят тисяч угорської різнонаціональної шляхти, яка розмовляла дуже різними мовами та діалектами, а не мільйони мадяромовних селян. Вони й творили ту, за Бенедиктом Андерсоном (Benedict Richard O’Gorman Anderson, 1936-2015), «уявну спільноту», яку називають історичною Угорщиною. Щось подібне було і у Речі Посполитій, яка теж була «уявною спільнотою» шляхти різного походження та віросповідання – польського, литовського, руського.

Однак, навіть шляхетська звитяга наполеонівської епопеї, попри всі ілюзії її героїв, так і не пробудила національної свідомості селянства. Тим більше селянства українського чи литовського. Час и дуже швидко змінювалися. І для відновлення Речі Посполитої чи Польщі вже не було достатньо шляхетських синів. Політичні рухи ставали масовими, армії ставали масовими.

У відповідності з духом часу на території старої Речі Посполитої почали формуватися модерні політичні народи – польський, український, литовський, білоруський, єврейський.

Цей процес не проходив просто. Проблемою було вже навіть те, що не весь старий політичний клас Речі Посполитої усвідомлював процеси, які йшли попри його волю. Все ще були ілюзії, що можна легко повернутися в старі добрі часи Речі Посполитої обох народів. Однак ріка в протилежному напрямку не тече. Тому потрібно було адаптуватися до нової – і що головне – об’єктивної – політичної реальності. Ягеллонська ідея шляхетської республіки вже тоді почала вичерпуватись.

Ще більшу складність створювало те, що формування нових масових політичних спільнот та нових політичних народів відбувалося значною мірою на тих самих територіях. І це не могло не призводити до зіткнень і непорозумінь.

Таким чином, за станом на 1815 рік актуальним для політичної еліти старої Речі Посполитої стало питання виховання народу, піклування про його освіту. А це завдання потребувало інших інструментів. Не так навчання володіння шаблею, як вміння читати та писати. А для того стали потрібними школи, університети та музеї і бібліотеки як скарбниці знань.

Тому 1817 року Юзеф Максиміліан Оссолінський заснував у Львові, в приміщенні колишнього монастиря сестер кармеліток черевичкових приватну бібліотеку. Збірки бібліотеки складалися з книг, що походили з колекцій магнатів Любомирських, Скарбків, Сапєг і інших.

У 1827 році на основі бібліотеки створено польське науково-дослідницьке товариство «Оссолінеум», або «Інститут Оссолінських». В австро-угорський період воно стало центром польського наукового життя.

Саме в цей період – від 1815 до 1827 року відбувався дуже цікавий процес трансформації політичних ідей в Галичині. Очевидно, що сам Оссолінський був носієм двох розумінь політичного народу – за походженням він належав до політичної еліти вже не існуючої Речі Посполитої (хоча й був роялістом – так чи інакше був змушений погоджувати свої дії з австрійською владою), але разом з тим, створюючи інструмент масового впливу на широкі суспільні верстви через бібліотеку та музей, він ставав творцем нової, національної, в модерному сенсі слова, провідної верстви.

Юзеф Максиміліан Оссолінський стояв як на фундаментах Речі Посполитої двох народів, так і на підмурівках модерної Польщі.

З одного боку, будучи шляхтичем, не міг не тішитися своїм «сарматським» походженням, яке не могло мати нічого спільного з посполитим людом, а з іншого, творив для тих самих посполитих національний заклад – тобто визнавав і за ними право на творення модерної Польщі. Вольтеріанство і французьке республіканство не дивлячись ні на що таки проростало навіть у провінційній ультра католицькій Галичині.

Читайте також

<span lang="UK">Всесвітня щорічна акція &laquo;Хода за свободу&raquo;</span>

У Києві відбулася хода проти торгівлі людьми Вчора, 16:50

«Оссолінеум» як інструмент творення націй

Скандальний закон про освіту: Польща проти перегляду Асоціації Україна-ЄС Вчора, 15:00

«Оссолінеум» як інструмент творення націй

Мовна пастка Вчора, 13:59

«Оссолінеум» як інструмент творення націй

У Львові дитячий електромобіль переїхав пенсіонера: чоловіка госпіталізували Вчора, 07:45

«Оссолінеум» як інструмент творення націй

Остап Семерак: «Екологізація має відбуватися за принципом декомунізації — рішуче й швидко» Вчора, 07:39

Микола Юхимчук

Марафон у польському Познані виграв українець 15 Жовтня, 20:53

Я не даремно тільки в цьому місці починаю вживати термін нова Польща. І першим плодом, який принесли нові політичні віяння у нашу частину Європи, стала Весна народів 1848 року. Разом з народженням модерного польського політичного народу і появилася ідея не багатонаціональної Речі Посполитої – ідеї Ягелонів, а власне Польщі в її сучасному розумінні. Так само, того ж 1848 року, почали кристалізуватися й ідея незалежної України.

Навіть будучи людиною перехідної епохи, людиною, для якої ще була актуальною формула gente Lithuanus, natione Polonus чи gente Ruthenus, natione Polonus, Оссолінський закладав основи модерного польського політичного народу. Ну і, відповідно, модерного польського політичного проекту – творення Речі Посполитої Польщі, Республіки Польщі.

Так само Володимир Дідушицький (Włodzimierz Ksawery Tadeusz Dzieduszycki, 1825-1899) будучи людиною перехідної епохи, gente Ruthenus, natione Polonus, творив у Львові Природознавчий музей.

Очевидно, що ще ледь не століття боролися між собою ці дві політичні ідеї – ідея відродження старої Речі Посполитої Ягеллонів, хай на нових «федеративних» засадах, та ідея створення національних держав. Напевно, Юзеф Максиміліан Оссолінський до кінця так і не попрощався ще з старою ідеєю. Тому працював на цілий край, який, звісно, був багатонаціональним. Це і надало його закладу понаднаціоного значення. Парадокс, але створений Оссолінським науково-освітній центр, має націотворче значення і для поляків, і для українців, і для литовців, і для білорусів.

Хоча національне відродження українців рухалося не з Галичини, а зі Сходу – з Харкова, а потім і з Києва з їх університетами, які були під величезним впливом німецької класичної філософії. Перший абсолютно модерний твір новою українською мовою, який без жодних зусиль може читати кожен сучасний українець – «Енеїда» Івана Котляревського – було видано ще у 1798 році, в Санкт-Петербурзі. Саме тоді заявив про себе модерний український політичний проект. В Галичині він рушив саме в часи Юзефа Максиміліана Оссолінського і увінчався Руською трійцею – чином Маркіяна Шашкевича (1811-1843), Івана Вагилевича (1811-1866) та Якова Головацького (1814-1888).

Так само тоді ж розпочався і рух єврейського національного відродження – Гаскала. Одним з перших єврейських просвітителів-маскілів став Герц Гомберг (Naftali Herz Homberg, 1749-1839). На нього найбільший вплив справили праці Жан Жака Руссо (Jean-Jacques Rousseau, 1712-1778) та спілкування у Берліні з Мендельсоном (מנדלסון משה, Moses Mendelssohn, 1729-1786) – особливо «Еміль» Руссо.

Подальший розвиток політичних процесів дав відповідь на запитання, який варіант політичного розвитку вибрали народи, що колись складали Річ Посполиту.Національні відродження, чи, якщо бути точним, народження національного на різних територіях розірваної між трьох імперій Речі Посполитої відбувалося по-різному. Воно йшло з різних наукових на інтелектуальних центрів. Рівень толерантності до національних відроджень у австрійській імперії, Російській імперії та Пруському королівстві був різним. Найбільш сприятливою для національного пробудження народів була ситуація в Австрії. І саме тому саме у Львові і постав такий потужний науково-освітній центр.

Чим більше перемагали національні ідеї – польська, українська, єврейська, тим більші зусилля докладали українці та євреї для творення своїх науково-освітніх центрів. В умовах бездержавності всіх трьох народів їх створення водночас закладало основи майбутніх державних інституцій всіх народів, що раніше входили у Річ Посполиту. Наукові, громадські, політичні, спортивні, жіночі організації після здобуття незалежності трансформувалися в державні. І в цьому сенсі значення «Оссолінеуму» важко недооцінити – особливо для народу польського.З певним запізненням, 1873 року українці створили у Львові, Літературне товариство імені Т. Шевченка, у 1892 назву змінено на Наукове товариство імені Тараса Шевченка.

Єврейська громада Львова теж мала численні синагоги, школи, бібліотеки, лікарні, театр на ідиш, які закладали основи держави Ізраїль.

Чи вчилися один в одного українці, євреї та поляки? Звісно, що вчилися. А ще вчилися у німців, хорватів та чехів. Згадати хоча б історію закладання «Соколів» у Чехії, Польщі та Україні.

Таким чином, в одному і тому ж краї, і навіть в одному і тому ж місті, закладалися основи трьох національних проектів, трьох національних держав – України, Польщі та Ізраїлю.

Але, звісно, найбільше «Оссолінеум» в роки бездержавності спричинився до відродження Польщі.

Ну і, насамкінець, особисте – і як генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г.Возницького, і як головний редактор Незалежного культурологічного журналу «Ї» я особисто надзвичайно вдячний Юзефу Максиміліану Оссолінському за ті, якщо не тисячі, то сотні годин чудесної лектури, проведені у теперішній Науковій бібліотеці Академії наук України ім. Василя Стефаника, яка досі формує наступні молоді генерації Галичини і не тільки.

Джерело: zaxid.net

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди співпадають з позицією редакції «Главкома»

А поділитися?