Останній дзвоник у російській, українській та польській школі Львова. Репортаж
Рубіж між дитинством та дорослим життям діти перетнули під звуки полонезу і батярських пісень
Цієї п’ятниці, 25 травня, у львівських школах пролунали останні дзвоники. Tvoemisto.tv відвідало три школи, з українською, російською та польськими мовами викладання, аби зрозуміти – як завершилось шкільне життя для нового покоління львівської молоді.
9:00, школа № 45 на вул. Науковій, 25.
«Здається, що тільки вчора ви увійшли маленькими дітьми до дверей нашої школи…», лунає російською у невеличкому актовому залі, загубленому поміж шкільних коридорів Львівської школи №45. Тутешній останній дзвоник називають «святом подяки» і ніяк інакше. Свої слова подяки учні та вчителі вимовляють українською та російськими мовами, адже це одна з небагатьох львівських шкіл з російською мовою навчання.
«Ми завжди раді нашим учням, навіть якщо вони погано вчились», – промовляє директорка школи до випускників. В залі лунає сміх. Святкова атмосфера тут пахне гумою через різнокольорові кульки.
Учні вишикувались у лінійку і перехопили слово у директорки – їхня черга дякувати вчителям. По черзі святкові вірші читають для вчителів фізики, математики, праці та фізкультури. «Ми співали хором, хтось краще, хтось гірше, проте з душею і радістю музики могутньої…». Раптово учень забуває завчену на пам’ять подяку, в залі лунає доброзичливий сміх. Схвильований випускник махає рукою і продовжує: «Ми хочемо подякувати за все, що ви зробили і що навчили нас співати».
Остання подяка – класній керівниці: «…але любов ми не сховаємо, бо у серці ви давно».
Під кінець нетривалих урочистостей випускники передають ключ від школи, а десятикласники – пам’ятні дзвіночки. Це одна зі святкових традицій школи №45. Це знак, що вже скоро пролунає останній дзвінок.
«А зараз буде дзвінок, який не схожий, ні на один раніше лунавший у вашому житті, це рубіж між дитинством та дорослим життям», – лунає зі сцени.
10:30, спеціалізована школа № 69 на вул. Запорізькій, 20
«Я вбрання в стилі ретро вибирала, ще й на обцасах капчики придбала.Заскочила на мить до колежанки, щоб випить з нею кави філіжанку.Ми безмежно раді – на цій чудовій бути дифіляді!»
Випускний в школі №69 починається зі спільного виконання гімну України. Ведучі декламують напам’ять вступний текст сценарію.
Цього року ця школа – одна з тих, де відмовились від звичайних лінійок, натомість вирішили провести фестиваль у стилі ретро. До свята останнього дзвоника, організували аукціон картин і веломарафон «Батяри на роверах».
«У вас є пропозиції? Бо вазони нам не підійдуть. Можливо, варто подарувати букети?», — стурбовано питає мама учениці своїх подруг.
Свято вийшло стилізоване під галицькі традиції. Темою сценарію, авторкою якого стала вчителька географії, є батярська культура. Відповідним є також дрес-код вчителів та гостей заходу.
Поки випускниці в пишних ретро сукнях і капелюшках, разом з випускниками у костюмах з підтяжками, старанно вальсують під львівські мотиви Віктора Морозова, батьки намагаються проговорити організаційні питання.
— А кропити їх будуть до чи після дзвоника?
— Отець вийде за кілька хвилин, але ми маємо вирішити щось з подарунком.
— Це треба добре знати людину, щоб підібрати його правильно.
Після настанов священика випускники співають власну версію класичної пісні «Тілько ві Львові», де слово місто замінили на «школу». Праворуч від сцени, на коциках, бавляться діти. Ліворуч встановлені тенти з напоями та солодким.
Свято завершують урочистим батярським полонезом, «у виконанні учнів п’ятого класу та найкращих вчителів школи». Батьки бігають за своїми та чужими дітьми з камерами, хтось з учителів агітує купувати картини з аукціону.
«Я проводжу аукціон, — пояснює Артем, учень 5 класу. — Стартова ціна для всіх однакова, але ви можете дати більше. Гляньте, ось тут була картина другокласниці. Їх малювали наші першачки, дуже довго, десь аж чотири години на гуртку з образотворчого мистецтва. Тому купуйте. Не пошкодуєте!»
Випускники роблять фінальні селфі і збираються біля білого лімузину.
«А ми класом сьогодні таки купили і подарували вазон, — ділиться досвідом мама учениці з іншого класу. — Думали про книгу чи сертифікат на косметику, але у неї може банально не бути вільного часу на читання і шопінг. Ви ж знаєте, як класні керівники завантажені роботою. Зрештою, ви ще матимете час у червні. Канікули ж тільки для дітей».
11:00, школа №10 імені святої Марії Магдилини на вул. Чупринки, 1
Львівська школа №10 імені святої Марії Магдалини – одна з небагатьох в місті, де викладання ведеться польською мовою. За півгодини до початку лінійку Її директор, Ришард Вінценц, поправляє на собі малинову краватку із блискучою булавкою та хустинку і тон. «То що, як я виглядаю?», – питає він іронічно.
У коридорах старої будівлі – гучна луна, тож, якщо не вслухатись навмисне, розібрати мови, якими тут говорять, украй важко. Проте, їх щонайменше три: українська, польска, російська.
Школярка, що дарує вчительці троянду на довжелезній стеблині, старанно промовляє польською – щоби потім бігти до подружок і говорити з ними українською. Втішена вчителька одразу хвалиться квіткою своєму колезі (російською мовою): «Дивись, яка – майже з мене зростом!».
Урочиста лінійка відбувається у внутрішньому подвір’ї, що вже прикрашене червоними та білими полотнами – у кольори польського прапору. Почесна варта у білих рукавичках вносить прапор («штандарт») школи. Невдовзі за ними входять випускники, танцюючи полонез. Свято починається з гімнів, українського та польського. І якщо український гімн учні, вчителі та їхні батьки співають ледь чутно, то вже «Мазурка Домбровського» звучить дзвінко і чітко.
Ненадовго все завмирає: біля шкільного стягу змінюється почесна варта. Директор зачитує імена випускників, що мають передати прапор своїм наступникам. Зауважує: «Це востаннє, коли я називаю ці імена». Після короткої незручної паузи натякає: «Браво, школо, браво!». Всі сміються і нарешті починають плескати.
Над подвір’ям поволі лунають святкові промови – від директора, вчителів, запрошених гостей. Усе – виключно польською мовою.
«Школа є не лише наукою, наприклад, мови чи історії. Школа – це наука виховання, стилю життя. Ця передача прапора, яка щойно відбулась, є символічною. Цей прапор треба шанувати все життя, бо він – символ наших традицій».
Школярі стоять тихо, але у надмірній увазі до того, що відбувається, їх не звинуватиш. Над лінійкою далі розноситься:
«Тут, в цьому краї мешкає два народи, але головне – це люди. Польща жива, поки живі ми. Україна жива, поки ми живі».
Перед тим, як пролунає останній дзвінок, свої вірші ще прочитають першокласники, а директор привітає своїх учнів та вчителів (точніше, вчительок, кожній з яких галантно цілує руку) із перемогами у всеукраїнських олімпіадах.
На останок – знову два гімни. На цей раз «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» чути цілком нормально. Прапор заносять до школи, а директор вітає всіх із завершенням навчального року і бажає хорошого відпочинку.
Поки класи по черзі повертаються до школи, кілька молодих мам обговорюють питання польського громадянства – наприклад, як швидко можна його отримати.
— Може, краще мати два?
— Ти що, прівєт, це ж заборонено. Може, у нас до цього ставляться так собі, але там – точно.
Школярі весело обговорюють плани на майбутні канікули. Українською мовою, між іншим.
Анна Аргірова, Христина Малиш, Ольга Перехрест
Фото: Анна Аргірова, Богдан Граб, Ольга Перехрест
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
