«Побувавши раз, ти вже не можеш не повертатися назад», – львів’янка в 17 років поїхала у зону АТО і залишилась там жити
Львів’янка Ольга Ільчишина в 17 років покинула рідне місто заради того, щоб допомагати людям на лінії фронту. Вона приїхала в Донецьку область в січні 2015 року. Про неї розповідає Анна Чабан, журналіст «Ділового Слов’янська».
«Я знала, хто шукає, той знайде. Якось натрапила в Facebook на пости місіонера Петра Дудника про роботу їх команди на лінії фронту, тоді ще невідомому для мене місті, і вирішила запитати, чи потрібна їм моя допомога. Відповідь була позитивною, я відразу купила квитки на поїзд і через добу була в середовищі страшного стресу і болю, але і неймовірних можливостей. Був січень 2015… Ось так і почалися мої поїздки на схід … Побувавши раз, ти вже не можеш не повертатися назад», – розповіла Ольга.
За її словами, вона їхала в Донецьку область з намірами бути медсестрою на фронті, пройшла курс тактичної медицини. Але все склалося трохи інакше: вона стала місіонером, закінчивши в Слов’янську (Донецька обл.) Місіонерську школу для прифронтових міст. «На даний момент служу людям в м. Золоте, Луганській області. Живемо майже на лінії розмежування біля окупованого Первомайська. Разом з людьми переживаємо всі моменти життя в зоні бойових дій-обстріли, відключення води, постійні чутки про швидкий прихід “ЛНР”», – повідомила Ольга Ільчишина.
Дівчина розповіла, що на лінії розмежування є багато сфер діяльності, де вона застосовує свої навички та вміння: гуманітарна допомога, відкриття центрів допомоги населенню, робота з дітьми та підлітками, відкриття літніх таборів, роздача продуктових наборів, розвезення буржуйок і дров, відвідування хворих. «Але головне, чого потребують люди, які щовечора засинають під звуки кононад, – це прості обійми, добрі слова надії і любов. Саме це робить неймовірні речі з тими, хто розчарувався і втратив сенс життя», – підкреслила Ольга.
Дівчина розповідає, що мріє мрію служити капеланом в госпіталі або стати медиком на передовій. «Для мене з самого початку найголовнішим служінням було служіння солдатам. Вони для мене найрідніші і за них по-особливому хвилююсь. Стараюсь постійно підтримувати їх, якщо потрібно-лікую, печу їм тортики, розповідаю про Бога, який їх любить і хоче їхнього спасіння а не смерті. Солдати-вони як діти, які потребують турботи і відчуття, що їх хтось любить. Я мрію служити капеланом в госпіталі або все-таки стати медиком на передовій…
Бувало виходиш на вулицю ввечері і розумієш-ти сам, немає куди іти, нікого немає поряд. Але саме в такі моменти ти розумієш свою залежність і потребу в служінні людям і в Богові. І тоді ти відчуваєш, що ти там, де маєш бути», – додає Ольга Ільчишина.
