Про що мовчать дрогобицькі будинки

logo


Прогулюючись вулицями Дрогобича, неодмінно звернемо увагу на ошатні та чепурні будинки зі старими орнаментами, гіпсовими ліпнинами, барельєфами, шляхетськими гербами, більшість з яких за совєтської влади збиті або заліплені. Відчуємо, як гармонійно в архітектурі поєднується старовина з навколишнім середовищем. Про сучасні будинки такого не скажеш!Кожний будинок – це затверділий згусток історії міста, родини, сім’ї, що мешкає або мешкала в ньому, вулиці, виступаючи одночасно свідком або учасником багатьох подій або обставин, пов’язаних з ними. Історія буття кожного будинку живе в його архітектурі, в цій застиглій на високій ноті пісні, яку спільно склали зодчий і будівельники. він також – вияв смаку замовника, за гроші якого постала будівля. Цікаво, які б таємниці могли нам розповісти дрогобицькі будинки? Почитаємо ці зашифровані послання у вигині їх форм, починаючи з самого серця міста.

Ратуша

Над цілим містом і всією околицею велично домінує гарна будівля ратуші з її високою вежею – пам’ятка архітектури 1920 рр. На неї кожен приїжджий звертає увагу, а її годинник надає місту вигляду величі. На вежовій маківці до 1939 р. оглядовим майданчиком походжав сторож, стежив за появою вогню в місті і оповіщав про пожежу спеціальною сурмою. Під годинником, на чотирьох кутах, стояли напоготові до злету кам’яні орли, зруйновані совітами в 1956 р. Робітники, що їх зруйнували, судово позивалися до влади, бо їм за роботу не заплатили. Будівля ратуші зведена в 1922-27 роках навколо строї вежі за проектом львівських архітекторів Івана Семкевича, Мар’яна Никодимовича та дрогобицького інженера Лева Реутта.На цьому місці ще в XVI ст. стояла мурована ратуша. Початки тутешнього середмістя губляться в сивині століть. Розширення господарської діяльності, торгівлі, потребували торгового майдану і будинку міського самоврядування. З отриманням у 1422р. магдебурзького права (за иншими даними, це трапилося скоріше) в місті мала бути ратуша. Квадратний майдан та вулиці, що розходяться з його кутів, засвідчують про забудову, здійснену згідно з планом. Можливо, ця ділянка якраз і виникла з наданням місту магдебурзького права. Проте й ця частина не є найстарішою. Можна припустити, що старіша ратуша стояла в центрі иншого майдану, звідки віялом розходяться вулиці Жупна, Бондарська (Юрія Дрогобича), Гончарська, Ягеллонська (нині Данила Галицького). З часом ця місцина стала затісною, тому центр трохи змістився на схід.З документів відома мурована ратуша з годинником першої половини XVI ст. Королівський перепис 1663 р. також засвідчує в місті кам’яну ратушу, в ній дві великі судові кімнати, міську скарбницю, де зберігався меч справедливості, а на найвищому поверсі – кімнати для сурмача. Вежа покрита бляхою, годинник у доброму стані. Під ратушею стояли м’ясні ятки, а під хатою писаря містилася темниця для злочинців. Ратушеву вежу побудував Іоан Грендош із Перемишля згідно з договором, укладеним з містом у 1551 р. У 1824 р. стару ратушу розібрали і збудували нову. Цей будинок, крім вежі, теж розібрали перед Першою світовою війною, бо дістав великі тріщини і зробився аварійним. Проте найстарішою дільницею міста вважається Зварицьке передмістя, де стоять старі дерев’яні церкви Св. Юра, Чесного Хреста та Параскеви П’ятниці – покровительки торгівлі. В тому районі знаходяться старі вулиці Зварицька, Солоний Ставок, Завіжна. Якраз отой Зварич охороняли оборонні вежі, і це засвідчують назви вулиць Звіжна, бо була за вежею, поряд вулиця Горішня Брама – одна із брам у бік Зварича-міста «сольварів» та «варивод». Таких брам за княжих часів існувало кілька.У середньовічні часи ратуша, костел (колишній замок руського воєводи) і старостинський замок були єдині найвищі муровані будівлі. У ратуші працювала міська рада, суд, архів, скарбниця, зброярня, в’язниця. В ній також перебував міський кат, виділено місце, де тор-турували та карали. Звідси слуги і міські сторожі виходили на службу. В пивниці (підвалі) містилась винарня, де міщани обговорювали міські та приватні справи. Перед ратушею, в східній частині, на підвищенні стояв дерев’яний стовп ганьби, до якого прив’язували грішників, злочинців і тих, що чекали більшого покарання. Їх виставляли на глум і громадський осуд.Мала ратуша й свої таємниці, що обросли легендами. Меч справедливості, який відтяв дев’ять голів, уважався наділений особливою силою. Можна було почути про різні пригоди з цим мечем і з тими людьми, які ним володіли. За всю історію Дрогобича таких мечів було дев’ять. Як бачимо, для дрогобичан це число особливе, бо навіть на гербі міста є дев’ять топок солі.Міську сторожу називали «ціпаками», бо ходили по місту з ціпами, а вночі ще й з ліхтарями і попереджали: «Обережно з вогнем! Пора спати! Не швендяйтесь без потреби по місту». В обов’язки ціпаків також входило стерегти в під-валах ратуші в’язнів. Про них теж можна було наслухатись різного.У 1776 р. біля ратуші встановили новий стовп ганьби з прикріпленими до нього кайданами для покарання злочинців. Водночас на розі ратуші, зі східної її сторони, на чотирьох стовпах стояв поміст, на якому відбували покуту або кару ті, що продаючи товар, використовували неправильні міри довжини або ваги. Всі міри сипких тіл, кварти, путні, відра мусили бути «ціховані», тобто зі спеціальним знаком. Часто виникали проблеми, бо чвертка с. Грушів не відповідала чвертці с. Лішня. Своєю чергою, як одна так і друга не відповідали чвертці дрогобицькій. Стовп ганьби і поміст простояли до 1824 р. до побудови нової ратуші.Під час здобуття міста козаками Б.Хмельницького в 1648 р. потерпіла й ратуша, дісталося й годинникові. Пожежа також пошкодила годинниковий дзвін: він трохи розплавився, тому втратив свій первісний звук. Проте механізм виявився здоровим, хоча часто зупинявся. Дзигармістр, що доглядав за годинником, помер, а на його місце гідну заміну не могли знайти. У 1740 р. ратушу відбудували, на її вежі зайняв почесне місце й годинник. Перед тим його почистили, як могли, але він і далі часто зупинявся. Міська рада почала шукати майстра. Серед християн такого не виявилось, і згадали за Сруля Мендловича, який жив на одному з передмість. До того часу в межах міських валів не проживало жодного жида, вони мешкали на передмістях Зваричу, Завіжному, Лані, Війтівській Горі та Задвірному, де мали свої божниці. Десь там жив і Сруль Мендлович. Був він хвацьким до справи, розумівся також на всьому. Пошити взуття дітям, зробити з мідяків блискучі підківки, вистругати з липи якусь фігурку чи зробити гарний замок до скрині було його улюбленим заняттям. За такі втіхи Сруль приносив додому не одну мірку збіжжя, гороху, плесканку сиру чи грудку масла. Брав усе і ніколи не перебирав. До нього звернувся міський війт, і Сруль, хоч на годинниках не розумівся, не відмовився, а взявся до направи. Проте годинник продовжував зупинятися. Сруля лякали, попереджали, змушували. Він відважився на відчайдушний крок: хай місто відступить йому ділянку землі під будинок неподалік ратуші, а він уже припильнує, і годинники регулярно ходитиме. Міська рада постановила виділити Мендловичу біля ратуші ділянку на 18 ліктів довгу і на 15 широку. Місто також своїм коштом звело йому будинок. Після того годинник ні разу не відпочивав. Тим часом сім’я Мендловича збільшувалася, будинок прибудовувався і прибудовувався. Згодом на Ринку один з Мендловичів почав винаймати кам’яницю, і з цього вже ніхто не дивувався.Догляд за годинником надовго закріпився за родиною Мендловичів. «Дзиґар» на ратуші служив отим часовим когутом, за яким жило місто. Коли годинник вибив 10 годин ночі, це ставало знаком, після якого нікому не дозволялося розводити вогню в печах. Нічний сторож ретельно стежив за виконанням цього правила, заведеного з появою годинника. Протягом усієї ночі він, озброєний алебардою, тримаючи в руці велику ліхтарню з лоєвою свічкою, ходив навколо ратуші і по головних вулицях, попереджаючи міщан:«Гей! Панове господарі,Вже десята на дзиґарі!Гасіть світло, ідіть спати,Бо знов зрання треба встати…»У такий спосіб оголошувались також инші години, аж до 12-ї. Традиція трималася довго, доки не розібрали попередню ратушу. На старому годиннику 1927 р. є напис латинською мовою: «Годинник не спить, бо ви не знаєте, який тепер час».До речі, годинник роботи майстра Міхала Місовича виготовлений у м.Кросно (Польща). Він до нині справно вибиває чверть години, півгодини, години. В часи першого дрогобицького годинника, а це 1475 р., місто вважалося одним з найбагатших міст Червоної Русі.Були в центрі міста два фонтани. Один напроти театру, другий неподалік ратуші. Останній мав вигляд зелених жаб, які випускали воду в центр басейну. За соціалізму жабам видовбали очі: гадали, коштовне каміння. Потім жабки щезли.Та не дали міські вожді пропасти добрій справі. У місті постав великий фонтан біля кінотеатру «Аврора», бо пролетарський крейсер потребував великої води. «Аврора» попливла в небуття, а басейн залишився, але без води, і до минулого року виконував роль міського смітника. Доки нові забудовники не надали йому нового, співочо-кольорового, повноводного життя.

Історія деяких будинків

На вул. І. Мазепи, 8, є цегляна будівля, що приваблює око. Триповерховий будинок, балкони якого підтримують оголені атланти, облицьований червоною та білою керамічною під цеглу плиткою, гармонійно поєднується зі своїми сусідами, утворюючи гарний архітектурний ансамбль. Належав він адвокатові Фрідману. Це була шанована в місті людина, до його порад прислухалися вер-ховоди, тогочасна еліта. Нагромадивши кошти, взявши в банку позику, він хотів не відставати від львів’ян, які споруджу-вали ошатні кам’яниці. Мав задати тон для наслідування дрогобицькій еліті. Придбавши недалеко від ратуші земельну ділянку, зніс старий будинок і спорудив особняк, що став одним з найкращих в місті. Саме звідси, від площі Ринок брала початок Стрийська вулиця (давня Замкова), чи Стрийський тракт. За часів ЗУНР частина вулиці до церкви Петра і Павла отримала ім’я І. Мазепи, у міжвоєнний час – Ю. Пілсудського, за совєтської влади – Ф. Дзержинського, тепер знову Мазепи. Будинок зведений у стилі пізнього модернізму. Його автор нам не відомий, але відчувається його талановита рука.На першому поверсі цієї кам’яниці після війни містилася совєтська «Чайна». Посуд був трофейний, німецький: у Дрогобичі як обласному центрі після війни опинилося багато цінностей з Німеччини. Через 20 років німецькі ресурси вичерпалися, «срібло» розікрали, а «Чайна» перетворена на «Пиріжкову».На розі вулиці І. Мазепи та Театрального майдану стояв двоповерховий будинок І.Шумахера. Той замолоду працював різником, торгував телятиною, доробився і вибудував кам’яницю, де відкрив крамницю м’ясних виробів. Через надмірне споживання зробився надто огрядним, тому в крамниці торгувала його дружина. Напроти існував невеличкий скверик, стояли лавочки, бив фонтан. Після війни на тому розі продавали «газ-воду», морозиво, був кіоск «Союздруку». Місто мусило набути соціалістичного вигляду. Кам’яницю знесли. На її місці поставили примітивний будинок з книгарнею «Каменяр».Сотні раз проходячи Театральною площею, пильно вдивляюсь у вікно на другому поверсі будинку, в якому до 1944 р. містився Народний дім, чи, бува, не визирне з нього подихати дрогобицьким повітрям Іван Франко, який у ньому в 1913 р. читав свого «Мойсея». З протилежної сторони на нього дивиться книгарня «Каменяр», назва якої слугує охоронною грамотою. Стоїть «Каменяр» і лупає розумом пиху, зазнайство, глупоту. Чи вистачить йому сил для цього?Наприкінці 1930 років «Маслосоюз» відкрив у Дрогобичі невеликий переробний пункт молока. За перших совітів його називали маслозаводом, щоб місто, тоді обласний центр, мало більше заводів і відповідало політиці індустріалізації. Таким він залишився і за німецької окупації, і після війни. В центрі міста, біля того заводу стояла величезна гора леду, присипана товстим шаром трачиння. Він використовувався для охолодження молокопродуктів. Ця гора поступово осідала, по краях блищали мокрі місця, навіть пробивалися невеликі струмочки. Лід зберігався до глибокої осені.На вул. Стрийській виділяється красива триповерхова споруда з червоної цегли. Постала вона ще за Австрії на полі отців Василіан, яке називали Яворщина. Монахам продали Кармелітський монастир і костел на церкву Св. Трійці. У цій кам’яниці містилися повітовий суд, в’язниця та податкова служба. У совєтський час казали: з того будинку видно Сибір, Колиму, а в погожий день навіть Аляску – натяк на мис Дежнєва на Чукотці, з якого справді видно Америку. У ньому за перших і за других совітів розташовувалося обласне НКВД, МГБ. Нині про похмуре минуле цієї будівлі майже ніщо не нагадує: усі її поверхи зайняв Дрогобицький педуніверситет. Скільки люду перейшло через цю катівню, до кінця ще не встановлено, і чи буде встановлено? Пошукова робота триває. Кого енкаведисти пустили в «расход», кого заслали сибірських концтаборів. Тут встановлено меморіал жертвам у 2012 р.У центрі міста, на вул. Панській, де за Австрії працював магістрат, тому виглядала найкраще доглянутою і впорядкованою, стоїть будинок колишньої гімназії, а тепер філологічного факультету ім. Івана Франка. Цю кам’яницю вибудував австрійський уряд у 1846 р. для військової школи. Після її ліквідації у 1858 р. в ній розмістилася новостворена чоловіча гімназія. Відкриттям цього закладу місто завдячує бурмістрові Гнатові Нев’ядомському та його секретареві Янові Зиху. Гімназія перебувала на фінансовому забезпеченні міста аж до 1874 р., коли стала державною. Першим директором гімназії був Броніслав Трасковський. У 1894 р. між будинком магістрату та гімназією встановлено пам’ятник польському пое-тові Адамові Міцкевичу, тому невдовзі вул. Панську перейменували на А. Міцкевича. У 1990 р. її переназвали на вулицю Т. Шевченка, хоч від неї уже відходила вулиця його імені, що одержала цю назву ще за австрійського панування, коли українська громадськість відзначала 85-ті роковини народження великого Кобзаря. Назви вулиць Шевченка та Міцкевича просто поміняли місцями.У різний час з гімназії у світ широкий пішло багато відомих людей. Навчалися тут Іван Франко, Василь Стефаник, Лесь Мартинович, Микола Колеса, Леон Стенбах (професор Львівського університету), учень Я. Матейка – відомий художник Маврицій Ґотліб та багато инших людей.Після перенесення гімназії в 1896 р. у спеціально збудоване приміщення, в будинку працювала загальна 8-класова жіноча школа ім. королеви Ядвіги. Після Першої світової війни тут діяла приватна жіноча гімназія і приватна жіноча вчительська семінарія. Студенти навчалися по полудні. Згодом тут розмістилася також жіноча торговельна та промислова школи, хоч вони мали власне невеличке приміщення на вул. Фельнерівка (тепер Г. Коссака).З північного боку будинку для гімназистів побудували плавальний басейн. Це було велике досягнення міста як у тіловиховному, так і в гігієнічному та культурному відношенні. У центрі міста, привселюдно, напівроздягнуті, купалися гімназисти. Для селян, що відвідували місто, таке видовище виходило поза межі їхньої уяви: одні плювались, инші хрестилися, треті ледь не кидалися на студентів. Колив будинку розмістилася жіноча школа, для неї також відвели день для купання. Перша дівчина, яка пірнула в той басейн, була Кароліна Яців із Завіжної вулиці. Ця визначна для Дрогобича пам’ятка збереглася донині, хоч неофіційно використовується для сміття.Як виглядав будинок магістрату? Це була стара одноповерхова будівля, крита гонтою. За час свого існування вона багато разів ремонтувалася і добудовувалася. З боку вул. Панської посередині будинку були парадні вхідні двері, зачинені наглухо – заходили з тильного боку. По обидва боки дверей зробили по троє вікон. Дах був чотирисхилий, ліва сторона його трохи вища. Ззаду будинку примурували одну кімнату – «цюпу», де затримували заарештованих пияків та забіяк. У ній сидів ув’язнений Іван Франко, якого 11-13 червня 1880 р. «цюпасом» (під вартою) провадили з Коломиї до Нагуєвич австрійські «шандари» (жандарми). Діяв також громадський виходок (туалет).У міжвоєнний час праву половину будинку поляки розібрали, бо вона вже розвалювалася, а ліву відремонтували. На будинку, від вулиці, встановлено таблицю Ю. Пілсудському. У 1913р. на цій вулиці Юзеф Пілсудський оглядав польські стрілецькі дружини. Таблиця, але без барельєфа маршала, збереглась. Її прикриває нова з написом «Міністерство культури України. Заслужений Прикарпатський ансамбль пісні та танцю «Верховина». За совєтської влади у будинку містилася обласна філармонія. На початку 1970 років ліву половину будинку розібрали і добудували для ансамблю «Верховина».На вулиці Лесі Українки, на захід від колись відомого жидівського передмістя Лан, виділяється гарний з червоної цегли будинок. Колись ця вулиця мала ім’я польського короля Яна Собєського, а за совєтської влади – пролетарського письменника Максима Горького. Збудований він як жидівський сиротинець. Ініціатором будівництва закладу став відомий багач Ильо Фаєрштейн. Проте за втілення ідеї взявся його син Якуб. Кам’яниця вибудувана за проектом і під керівництвом архітектора Францішка Єльонки, інженера Дрогобицького магістрату. Будівництво розпочалося 1913 р., але його перервала Перша світова війна. Відкриття відбулося в 1928 р. Тоді в сиротинці виховувалось 60 хлопців і дівчат. На спорудженні сиротинця працювали місцеві землекопи, муляри, ковалі, столяри. Гроші, витрачені на будівництво, також випомпувані з дрогобицької землі. Опікувався цим притулком директор нафтопереробного заводу «Галіція» Меціс. Знаний старий парубок, він ледь не щодня відвідував його, цікавився побутом, навчанням, виділяв чималі кошти. А через дорогу стояла величезна калабаня, де купалися гуси та качки. Тільки в 1932 р. її частково засипали, і тут постав дерев’яний будинок.Після 1945 р. у колишньому сиротинці розмістили сільськогосподарський технікум. Потім тут відкрили школу-інтернат для дітей з вадами зору. В 1995 р. у цей будинок, на вул. Лесі Українки, 46, переїхав історичний факультет Дрогобицького державного педуніверситету ім. І. Франка. Відновлення підготовки істориків у Дрогобичі відбулося з проголошенням Незалежності України.На паралельній вулиці перед типовим совєтської Будинком культури – в СССР таких будівель були десятки – стоїть пам’ятник Великому Каменяреві неподалік вражає своєю архітектурною простотою триповерховий будинок колишньої державної гімназії, збудованої за проектом того ж міського архітектора Ф.Єльонки. Навколишня територія колись входила до Лішнянського передмістя, а вулиця називалась Зелена, за совітів – М. Гоголя. Мабуть, не личило пам’ятникові І. Франка стояти на вул. М Гоголя, тому вулицю І. Франка продовжили, приєднавши до неї колишню Зелену (М. Гоголя).Будинок, про який йде мова, зведено в 1896 р., що засвідчують латинські цифри MDCCCXCVI на його фронті над головним входом. У гімназії працювала велика бібліотека, кілька тисяч томів друкованих видань, почавши з XVI ст. У коридорах висіли портрети відомих та знаменитих людей краю. Переважно це були роботи викладачів малювання С. Ступницького, Б. Шульца та здібних студентів.На фронті будинку збереглися чотири порожні ніші. До 1945р. в них стояли гіпсові бюсти діячів польської культури. Оповідають, деякі з них ще лежать на горищі того ж будинку. Найцікавіше, що у центральній ніші мало бути погруддя Т. Шевченка. Щирий українець, бурмістр Ксенофонт Охримович переконав інтелігенцію міста, що там має бути саме Шевченко. Бюст навіть виготовили, та українці програли полякам, і його місце зайняв хтось инший.Тепер кілька слів про Будинок культури (тепер Народний дім ім. І. Франка). Збудований у 1956 р. у стилі сталінського соціалістичного реалізму. Спорудили його на місці колишнього одноповерхового помешкання о. Поліевкта Кміта. Коли у 1922 р. він помер, у будинку не-довго перебували «законниці» (черниці). Згодом оселю розі-брали, щоб на тому місці вибудувати школу. Місто провадило робо-ти дуже повільно, бо до 1939 р. закладено тільки фундамент. Простояв він до кінця 1940-х рр. і ділянку віддали під Будинок культури. 9 жовтня 1966 р. біля нього спорудили пам’ятник Іванові Франкові роботи Якова Чайки, Василя Одрехівського і Еммануїла Миська.

автор: Петро Сов’як