Рік викликів без права на помилку та вагання Антона Пузиревського

logo


7 листопада 2015 року начальником Управління патрульної поліції міста Львова став Антон Пузиревський. Оскільки він очолив доволі молоде відомство, громада Львова ставила перед ним чимало вимог та покладала дуже великі сподівання. Відтак пройшов рік, і Львівський портал вирішив поспілкуватись з керівником патрульної поліції, щоб спробувати підсумувати  його річну роботу.

2

Розкажіть про початок Вашого шляху. Ким Ви працювали раніше і чому вирішили податись в патрульну поліцію?

Раніше я був підприємцем. Коли почався набір в Києві, я вирішив спробувати. На момент подачі заявки мені було повних 35 років, що в критеріях відбору було останнім терміном. Мені прийшов лист-підтвердження і запрошення на участь у першому етапі. Але на той момент я не мав можливості їхати в Київ, тому відмовився. Тоді я думав, що на цьому питання закрилось. Потім, через якийсь час, коли почався набір у Львові, мені зателефонували, запросили, адже я був в базі. Хоча мені вже було 36, мені сказали, що я можу приходити на відбір. І так почалися етапи відбору: тестування, ВЛК (військово-лікарська комісія – ред.). Після навчання за підсумками голосування майбутніх патрульних був призначений командиром другої роти в другому батальйоні.

Якими були перші дні Антона Пузиреського як патрульного поліцейського, адже це для Вас було чимось абсолютно новим.

Так, я ніколи не працював в силовій структурі. Єдине, що було схожим в плані дисципліни і субординації, – це строкова служба в Збройних Силах і потім перебування в АТО. Воно далось в знаки, оскільки вже було якесь розуміння в організації роботи. 80% людей прийшли просто з вулиці, для всіх це було чимось новим. І ми якось спільно вливались в цю систему.

Був якийсь острах спочатку?

Острах? Напевно, швидше нерозуміння того всього об’єму робіт… Львів – велике місто, скільки буде проблем, скільки всього буде, – ніхто не розумів. І вже поступово, коли почали втягуватись, включилася внутрішня диференціація, де дрібні, а де значні порушення. Але головне, що це все було спільно.

Як Ви за 2,5 місяці дослужились до начальника управління?

В Управління патрульної поліції в місті Львова (а тоді ще управління патрульної служби) було відряджено 4 працівників з Києва, які зайняли посади комбатів. Комбат третього батальйону Янішевська Оля в силу сімейних обставин була змушена покинути роботу. І коли постало питання, кого призначити на її місце, тодішній начальник патрульної служби Юрій Зозуля поставив мене перед фактом для того, щоб робота не зупинялась. А після того, як Юра переїхав в Київ, в нього була розмова з Хатією Деканоїдзе. І вони прийняли рішення поставити мене на його місце. В них було обговорення кандидатури, і Юра запропонував мене на цю посаду.

Були якісь настанови від попередника?

Ні, якихось особливих настанов не було. Звичайно, я теж не розумів всього об’єму роботи, яка ведеться. Якось з самого початку все було на загальному ентузіазмі, було менше паперової роботи, звітності. Багато чого було для мене нового, треба було вникати вже і зараз, часу на роздуми теж не було. Дякуючи тому колективу, який був підібраний зокрема Юрієм, мені по сьогодні легко працювати. Тому що всі люди ініціативні, всі працюють на своїх місцях.

Чи були у Вас вагання стосовно цієї посади?

Якось це питання не стояло, бо я розумію, що є люди, з якими навчався, які прийшли, і, в принципі, напрямок  та бажання в нас одні. Єдиний острах був, що я десь не впораюсь, не виправдаю надії і, можливо, в чомусь помилюсь настільки серйозно, що це дасть відбиток на всю патрульну поліцію у Львові. Та він, зрештою, залишається завжди. Є різні виклики, є ситуації, коли нема часу вагатись і доводиться приймати рішення.

6

Як до Вашої служби ставляться рідні?

Я завжди був активним. Коли почався Майдан, я не міг стояти осторонь. Анексія Криму та війна також не могли пройти повз мене, і я намагався зробити свій внесок. Так само з появою патрульної поліції. Це був як хороший вогник, що загорівся та приносив віру і сподівання на зміни. Я змушений був долучитись. Мої рідні, знаючи мене, сприйняли таке моє рішення цілком нормально. Тому зараз вони повністю мене підтримують, пишаються мною.

Які у Вас стосунки з патрульними? Ви спілкуєтесь з рядовими працівниками?

Це все – живий організм, який не відокремлений від мене. Нема такого, що я начальник управління, а все решта, що відбувається за межами мого кабінету, – мене не цікавить. Мене цікавить до самого низу, до кожного патрульного, чим хто живе, навіть яка в кожного ситуація в сім’ї. Такі настанови при наборі, при ввідному навчанні нам давали грузинські поліцейські. Вони нам говорили, що коли працює командир роти спільно з заступниками – це 200 відсотків віддачі, якщо хтось працює один – це 50%. В будь-якому випадку двері мого кабінету відкриті для всіх патрульних, і вони можуть прийти до мене зі своїми питаннями. Я присутній фактично на всіх брифінгах, які проводяться перед заступанням на денну та нічну зміни. Я орієнтуюсь, що і як відбувається.

Особливо хочеться відслідкувати питання травматизму. Це окреме питання, щоб людина не залишалась наодинці, чи якщо якась складна ситуація в сім’ї, хочеться посприяти, допомогти. Я намагаюсь тримати такі питання на контролі, щоб люди розуміли, що вони не самі.

Зрозуміло, що внутрішню політику в колективі будував саме Юрій Зозуля. Ви вносили якісь зміни?

Це не є якась стала політика, яка була визначена з самого початку і не потребує коректив в процесі. Та й крім того ніхто не знав, як все буде через рік, до чого все приведе. Корективи треба вносити постійно, на кожному кроці. Спочатку стояло питання в організації: приміщення, матеріальне забезпечення, налагодження роботи, знайомство з керівниками області, міста. За той період, коли тут був Зозуля, він встиг зробити дуже багато, але, напевно, не до кінця. Не можна було вибудувати все на рік, на два вперед. Структура молода і передбачити всі моменти також проблематично.

1

Опишіть найбільш стресові моменти у Вашій роботі?

Переживання власне за патрульних. Коли чергова або командир батальйону телефонує і починає розмову про те, що «ми попали в ДТП», виникає перший стрес – чи всі цілі. Це основне. Надзвичайно прикро і неприємно, коли пошкоджується службове авто чи майно, але все ж таки здоров’я і життя найважливіші. Особливо треба зважати на те, що ми працюємо в області, а там швидкості високі і майже кожне ДТП – це ДТП з потерпілими. Був у нас випадок, коли заїхали і в патрульний автомобіль, і в патрульних, які працювали по ДТП. Одному працівнику пошкодили ноги. От власне тоді були переживання, щоб все було нормально, щоб ці молоді хлопці, які постраждали, були здоровими і ніколи не згадували перебування на службі в патрульній поліції як якийсь негатив. Також переживання є під час застосування зброї, ножові поранення. І, звичайно, ситуації з дітьми. Їм найважче пережити і сприйняти.

За що Ви відчуваєте найвищу відповідальність?

Перш за все, напевно, відповідальність перед патрульними. Коли на загальному шикуванні вдивляєшся в очі і хочеш побачити там підтримку, але в жодному випадку не осуд чи опущені очі. Переживання, що я не виправдав їх надію чи сподівання. Питань, проблем дуже багато, але головне, щоб люди не втрачали довіру. Якщо я не буду переживати внутрішньо, то це буде давати негативний результат і на горі, у вищому керівництві. Я розумію, що все починається тут.

А які найприємніші моменти в роботі начальника управління патрульної поліції?

Досягнення патрульних. От наприклад, коли вони подають звітність за зміну, розповідають, отримують задоволення від виконаної роботи. Коли дуже багато вклався і маєш результат. От коли я бачу, що в них горять очі, коли діляться цим між собою, коли патрульні посміхаються, це дуже тішить. Дуже приємно, що навіть свої сімейні хороші справи (одруження чи народження дитини) вони приносять сюди, в колектив, або, як ми називаємо, в сім’ю.

Вам допомагає в роботі освіта психолога?

Я якось не розмежовую для себе, що я щось там вирішую завдяки освіті психолога. Але напевно, що так. Ті знання, ті навички, які були, є, вони допомагають. Навіть для себе внутрішньо я аналізую те, що відбувається всередині колективу. Мені цікаво, що відбувається, як відбувається. Разом зі штатним психологом робимо зрізи, тести на виявлення внутрішньої атмосфери в колективі. Також освіта впливає не лише в спілкуванні з підлеглими, а й на прийомі громадян чи просто на вулиці.

Звичайно, що є люди, які критично ставляться до реформи патрульної поліції. Як із цим незадоволенням справляєтесь особисто Ви?

Особисто я? Я розумію, що це невід’ємна частина, незадоволені будуть завжди. Тішить тільки одне, що їх меншість. Дуже приємно, коли люди усвідомлюють і навіть при порушенні визнають свою вину та дякують патрульним. Окрім того, я вважаю, що ця критика робить патрульних стійкішими, сильнішими. Хтось з патрульних сприймає це дуже критично, особливо на початку. Одним з таких питань є відпрацювання стихійної торгівлі, коли бабці клянуть так, що в житті такого не чув. І невідомо чи відмолишся J Але в процесі служби треба вміти це розмежовувати. Є ситуації, коли присутність патрульних в конкретному місці, в конкретний час може врятувати життя (Вчора патрульні врятували дівчинку, як вдавилась цукеркою). От такі ситуації нівелюють всі ті негаразди, непорозуміння і негатив зі сторони.

5

А як Ви ставитесь до похвали громадян?

Я вважаю, що надмірна похвала розслабляє, а це ще більша проблема, ніж критика. Тому я прихильно ставлюся і продовжую спілкуватись/працювати з людьми, які вказують на проблему і пропонують можливі шляхи вирішення. Хвалити можна багато, але результату від цього немає. Є багато волонтерів, які сприяють, допомагають. Безпосередньо голова благодійного фонду «Нова країна» Ростислав Макух після подій в Києві започаткував тренінги, які провели для львівських поліцейських. Відтак 200 патрульних здобули знання, навички, і це дуже важливо. Зараз підівчити наших копів приїде людина, яка має стаж роботи в правоохоронних органах Голландії більше 25 років. І цей процес постійно працює, ми рухаємось в 3-5 напрямках. От це є підтримка. Навіть громадяни, які на громадських слуханнях висловлюють свої претензії, але конструктивні, я розумію, що до них треба прислухатись.

 А як Ви працюєте з патрульними, якщо вони щось роблять не так? Які в Вас методи?

Якщо в мене з’являється якась вільна хвилинка, я перш за все їду на лінію і дивлюсь, що там відбувається. Але не для того, щоб сказати патрульним, що вони щось неправильно роблять. А для того, щоб побачити проблеми, які є, звернути на них увагу патрульних, підвести їх до того, щоб вони побачили цю проблему і захотіли її вирішити. Якщо по 10 раз наголошувати, що от там є, а ви того не робите, це не дасть результату. В якісь мірі, намагаюсь на прикладі показати.

Як Ви можете самі підсумувати свій рік начальника патрульної поліції Львова?

На початку роботи все, що одразу попало в поле зору, що я встиг опрацювати в перші тижні, вважалося дуже великою глибою. Зараз я розумію, що це було десь 10% від загальних проблем, які є. І я розумію, що через рік їх буде ще більше. Це – безперервний процес, і досягнути якихось вершин тут неможливо. Львів – це живий організм, який постійно потребує втручання власне патрульної поліції для того, щоб відсікати всі негативні елементи.

Ну і, звичайно, допомога людям. Оскільки патрульна першою приїздить на місце подій, вона може бачили реальну ситуацію. Патрульні мають вміти правильно спілкуватись з людьми в стані шоку, які потрапили в ДТП, розібратись в ситуації, і цей набір інструментів має завжди збільшуватись. Потрібно вникати в проблеми, а не бути шаблонними. І я бачу, що за цей час більшість патрульних в професійному плані дуже виросли. Для прикладу, раніше оформлення ДТП займало 40 хв і більше, зараз це питання 5-10 хв.

4

Ви задоволені свою роботою? Отримуєте від неї задоволення?

Я не з тих людей, які жаліють за тим, що зробив. Там, де я приймав рішення, і там, де я був присутній, я не змінюю своє рішення. Поки цей етап не є завершеним, я не вважаю своє рішення помилкою. Я впевнений, що я ніколи не буду жаліти, що я зробив такий вибір.

Ви відчуваєте в собі зміни впродовж цього року?

Напевно я змінився. Велика кількість людей, які покладають надії, а з іншого боку, є люди, за яких несеш відповідальність. Змінилось поняття відповідальності і прийняття рішень. В побуті, в сім’ї, я все ж таки залишаюсь таким, як був.

Чого Ви хочете, як керівник патрульної поліції, досягти? Чи маєте якесь амбітне бажання?

Як би це банально не звучало, але я мрію про безпечне місто. Щоб можна було в будь-який час  безпечно пройтися вулицею, не переживаючи, що хтось на тебе нападе, відбере чи облає. Це в ідеалі. Навряд чи вдасться вийти на нуль, але дуже хотілося б, щоб патрульна поліція виправдала сподівання. Якщо ми зуміємо свої прикладом, хоча б якомусь відсотку громадян довести, що ми прийшли для змін, то це вже дуже важливо. Бачачи зараз дітей, які бавляться в поліцейських і кажуть, що хочуть стати поліцейськими, це дуже приємно. Розумієш, що ми рухаємось в правильному напрямку.