Роки закарпатського львів’янина — його багатство!

Місяць березень для Володимира Степановича Табаки знаковий – цими днями мужіївчанину виповнилося сімдесять п’ять років.

Кілька журналістських думок з приводу такої гарної та пам’ятної дати людини цікавої, поважної, уважної та гостинної.

Писати про людину важко, коли її добре не знаєш. Тоді кожна деталь на вагу золота, кожна дрібничка з біографії – безцінна. Але складно витворити яскравий і повний портрет, коли з нею контактуєш давно та зустрічаєшся мало не щотижня. Бо хочеться розказати про таку особу найцікавіше, до того ж такими словами, аби гарно читалося, добре сприймалося та щоби видно було хоча б основні риси цього чоловіка. Друга частина абзацу якраз і стосується мого співбесідника: спокійного, несуєтного, нешумливого, в характері якогось аж сократичного Володимира Степановича Табаку. Запри­мітив: ювіляр будь-яке питання, навіть проблему сприймає через призму філософського осмислення, помірковано, що допомагало йому здобувати висоти як у кар’єрі, так і життєві торувати шляхи.

Каже, що з повагою ставиться до тих, хто не лукавить, хто чесний як у словах, так і у справах. Кого хоча б раз запідозрив у нещирості, фальші, а таке бувало, до того ж нерідко, поваги у нього та особа вже не матиме. Через те кожне мовлене слово, кожна фраза культурні, обдумані, навіть сказав би, що якісь аж філігранно січені. Таке правило, тон спілкування, риторику в собі виробив з малолітства. Бо саме так старався жити його батько із с. Журавне, що на Львівщині, цих неписаних правил учив двох синів і доньку (колись цей регіон територіально входив до Дрогобицької області). Саме з хатнього порога повіз із собою усе найкраще, що надбав біля мами й тата, про яких мовить найкращі слова. І хоча їх на цьому світі уже давно немає, однак там, де народився, де виріс, де ходив до школи, буває часто. Чи то сам, чи то з сім’єю, але не обминає землю, де босоногим топтав спориш, де ловив рибу, де збирав гриби. Подвоює відчуття малої батьківщини і той факт, що звідтіля родом і його дружина Мирослава Михайлівна.

     Ось іще один зі штрихів життєпису пана Табаки: їхнє велике та палке кохання зародилося ще у школі, а потім було навчання у вишах Львова – він здобував фах інженера-аграрника у сільгоспінституті в Дублянах. Таку принципову настанову дав батько – ветеран Другої світової війни, який форму вояки зняв у сорок сьомому році. До речі, дослужував навіть у Чопі, де займався відновленням мостів і залізниць. А мила душі та серцю дівчина вирішила освоїти професію фармацевта у медичному інституті. Непроста, нелегка, проте цікава, багатогранна, на той час найшанованіша та найпрестижніша професія для жінки. Із дипломами про вищу освіту та зі строковою за плечима (чоловік служив на Закавказзі) подружжя Табаків, яке небавом святкуватиме ще одну життєву позначку – півстоліття спільного життя, взяло курс на Хуст – на той час невеличке містечко, такий звичайний райцентр, де тоді керували Рудик і Бубряк, голова райвиконкому та персек райкому.

Отримавши посаду завмайстернею, відтак головного інженера у райсільгосптехніці, молодий, енергійний, кмітливий і сумлінний пан Володимир швидко почав освоювати тонкощі інженерного (і не тільки) ремесла. Кілька років у місті над Тисою промайнули швидко: тут народилися сини Олег і Юрко, які зараз уже своїх дітей виховують (Владислава, Каріну, Давида). Забігаючи наперед, скажемо, що обидва мають вищу освіту – фахи хоча й популярні, але зовсім несхожі або ж полярні. Олег – військовий технік-авіатор, після міської школи номер 5, яку закінчив із золотою медаллю, учився в латвійському Даугавпілсі у вищому військовому авіаційному інженерному училищі, далі – академія у Києві, служба у Стрию, де став полковником, а молодший – механік-аграрій, як і батько. Та на одному етапі змінив заняття і працював на митниці.

     Та продовжимо далі розповідь про нашого головного героя, якому березень подарував таке чудове родинне свято – 75 прекрасних літ. Отже, так склалися обставини, що у Хусті йому запропонували посаду начальника місцевого автопарку, а ужгородське керівництво приїхало з пропозицією “повезти” його до Берегова та призначити керуючим тутешньою райсільгосптехнікою. Здібному, освіченому, спостережливому інженеру, який мав жилку непоганого організатора, побажання з наміром змінити роботу надійшли одночасно. Звісно, сільськогосподарські діла знав краще, тож пропозиція обласного керівника Носи взяла гору. Ось так і розпрощалися з містом, яке частенько згадують і тепер, залишивши чотирикімнатну квартиру в майже-майже збудованому власними силами багатопо­верховому будинку. Важко сказати, яка доля очікувала б його у Хусті, але на берегівський період особливих скарг немає. Радіє, що не тільки він збагатив його, але цей відрізок життя йому подарував чимало гарних миттєвостей.

Отже, у Берегові розпочався новий етап для молодого начальника великої організації, де нараховувалося понад 500 робітників й інженерно-технічних працівників та яка перед тим була МТС, а тепер набирала розмаху в новій своїй формі. На території сільгосптехніки будувалося, формувалося, проекту­валося багато об’єктів, нова техніка для колгоспно-радгоспних полів, садів, ферм поповнювала гаражі ледь не щодня. Механізація входила у плоть і кров кожного сільського трударя. Слід сказати, що призначення в Берегово нинішній ювіляр отримав у переддень проведення всесоюзного семінару, на який зійшлися перші особи цієї структури з Москви, Києва та ще кількох столиць тодішньої країни. Керівництво області та Берегівщини уважно придивлялося до стилю та методів роботи В. Табаки. Багатьом імпонувало, що він не мурує “казкові замки”, а робить конкретні справи. У його руках не згасала жодна ініціатива, будь-який задум доводився до логічного завершення. Він не тільки вправно вирішував чужі проблеми, але й заряджав позитивною енергією усіх, хто з ним спілкувався.

     Зараз так само – особисто я отримую неабияку насолоду, коли спілкуємося за чашкою кави. Говоримо та згадуємо про те, як працювалося у 70-90-х роках минулого століття, якими були люди, яким чином вирішувалися найскладніші завдання у економічній та соціальній сферах, яким затямилося духовне життя, особливо у нашому багатонаціональному районі, де поруч живуть угорці, українці, словаки, русини, цигани, росіяни, румуни тощо. Дружбу наших народів у місті та селах активно мурував і Володимир Степанович, адже він виявився найбільш готовим до нового кар’єрного підвищення – спершу йому запропонували “крісло” секретаря райкому партії, а потім посунувся ще на одну позицію вище – став другим очільником у “білому домі”. Доручення мав надто відповідальне – аби щедрий і багатий був наш загальний стіл. Таке завдання називалося державницьким.

Докладав максимум зусиль і знань, аби Берегівський район “ступав” у авангарді конкретних справ. Тож патріотом уже був тоді, тим паче, що є уродженцем тих країв, де завжди першими народжувалися такі поняття, як самостійність, свобода, вільна думка, де започаткову­валася наша багатостраждальна незалежність. Словом, зібравши волю в кулак, він настирливо працював над собою, багато читав, дбав про розширення кругозору (зараз також його часто можна зустріти з газетами під пахвою), здобув у Києві ще одну вищу освіту, внаслідок чого додалося друзів і знайомих. Взаємодія з ними багато вчила нового, дарувала цікаві ідеї, що служили людям. Аби зміна місця роботи не проходила так болісно, важко, прагнув створити такі умови, атмосферу, аби всім працювалося творчо, захоплено та із вогником.

     Частенько каже: де б не працював, завжди прагнув, аби серйозні чи навіть менші питання розв’язувалися без конфліктів і сліз, але для цього змушений був чудово вловлювати та відчувати настрій оточуючих. Намагався не змінювати свою точку зору, спершу думав, а потім казав. Чому завжди добивався успіхів? Бо не боявся до них іти, працював не упівсили, а з розмахом. Нічого не приховував, коли треба було – висловлювався різко, але без істерики та ненормативної лексики. Поспішні рішення – не його стиль. Так учили працювати старші колеги. Час стрімко плинув до мілленіуму, тож змінювалися суспільно-політичні обставини, які торкнулися і біографії мого співбесідника. Ситуація складалася таким чином, що довелося переоцінити стосунки з оточуючими, навіть із тими, з ким колись сидів за одним столом. Оминувши непорозуміння, він вийшов із “глухого кута”, готовий був до нової роботи в Ужгороді чи в іншому районі, однак, подолавши сумніви та ризикнувши, Володимир Степанович дав згоду на призначення директором радгосп-заводу “Мужіїївський”.

     Чогось грандіозного не виграв, але і не програв фактично нічого, бо у той час чимало персон мріяли працювати у цьому гарному селі, де сонця й тепла з неба ллється значно більше, аніж у інших куточках краю. Уже з перших днів на новій посаді подбав про сучасні та прогресивні форми праці, у виноградарстві в тому числі. Лоза любить, коли трудівники нею опікуються, тож на це звернув увагу насамперед. Знайшов друзів і прихильників, щоправда, декому не сподобалося, що саме він очолив це господарство. Не будемо вдаватися у деталі, однак скажемо, що працював тут понад 15 років. Коли ретельно порахувати, то затримався найдовше з усіх директорів. Базюк, Роман удвох стільки років не працювали, як він один. Слава Богу, що лоза у епоху його директорування якщо й плакала, то тільки за працьовитими руками.

     Потім був бізнес, який, кажучи образно, розширив повноваження як приватника. Цілими годинами готовий спілкуватися на таку тему, що й логічно, адже у цю сферу вкладено не тільки матеріально-фінансові ресурси, але й інтелект. Можливо, що трохи змінився його імідж, але так буває завжди, коли ламаються стереотипи і народжується щось нове. Хтось сприймає це із бентегою, дехто нормально, а є люди, які знаходять у самостійному поступі сенс свого життя. Завершуючи словесний портрет ювіляра, я запитав його, що змінив би у своєму житті, якби все довелося розпочинати “з нуля”? Відповіддю не був здивований, адже життя, як він сказав, минає так, як десь того й очікував. За п’ятибальною системою сімдесятип’ятилітній чоловік виводить жирну четвірку з плюсом. Молодець – реаліст!

Хвалю його за це та кажу, чи є справи, які на сьогодні ще не зроблено. “Хата є, дерева посаджено, діти, онуки, їхні успіхи тішать. Що іще треба? Побільше б здоров’я, та якось дотягнути до сто літ”, – мовив співмовник. Розумію, що це жарт. Однак, умить змірявши його з голови до ніг, переконався: славно, по-молодечому на свій вік виглядає цей життєрадісний, комунікативний, енергійний чоловік. Так і вирвалося з язика, мовляв, бажаємо вам, пане Володимире, здоров’я міцного, радості багато та щастя земного. Келишок доброго та сонцесяйного вина – за ваші прожиті літа! А заодно – і за пережите! Натомість фото, що друкуємо в газеті, нехай доповнюють цю розповідь, тим паче, що вони не тільки із власного архіву іменинника (вдома має кілька фотоальбомів, які розповідають про батьків і армійсько-студентські будні, хустський період життя, формують берегівський життєпис, нагадують про друзів і колег, з якими пройшов і Крим, і Рим, і воду й мідні труби, але не загубився у їхніх нетрях), але й зроблені автором цього матеріалу.

Можливо, їх менше, вони не такі колоритні, однак теж збагачують, доповнюють розуміння часу – другої половини минулого та початок нинішнього століття, в якому невпинно просуваємося до вершин. Потиснув­ши руку пану Табаці, занотовую ще одну його приказку: “Мої роки – моє багатство”. Перефра­зувавши, виніс його у заголовок.

Михайло ПАПІШ

На ФОТО: В. С. Табака (2017 рік); іменинник з Л. Г. Сорокіною розглядають раритетний знімок; ювіляр (другий зліва направо) з екс-головою Іршавської РДА

І. Климом, колишнім берегівським прокуроромІ. Івашковичем, начальником територіального центруМ. Алечком і автором цих рядків (2016 р.); на останніх двох світлинах – Володимир Степанович з колегами(І. Іванчом, М. Семенюком, В. Шепою, І. Геревичем,  Т. Антоником, п. Триньком – ректором зі Львова, іншими приятелями, 1982 рік).

31 березня 2017р.

Соціальні мережі Поширити новину