Роман Іваничук: Як стати письменником – інтерв’ю. Частина 1

Сьогодні у Львові поховали Романа Іваничука.

Як часто буває, фізична смерть звертає увагу на духовну спадщину людини.

Вона у письменника величезна.

Пропоную вашій увазі інтерв’ю з Романом Іваничуком про його творчу майстерню.

Розмова відбулася 24 роки тому. 3 жовтня 1992 року у Чернігові, на лаві біля чернігівського автовокзалу.

Інтерв’ю було опубліковане в першому номеру «Чернігів», далі –«Літературний Чернігів» у 1993 році.

На цьому інтерв’ю в журналі пан Роман восени 1993 року зробив жартівливий напис, що все написане він дійсно говорив.

Але про це  – після останньої публікації.

Роман Іваничук: Як стати письменником

Якщо ви ним , звичайно народилися. Бо на думку автора десяти ( на 1992 рік – В.С.) історичних романів, лауреата премії імені Т.Г.Шевченка 1985 року Романа Іваничука – письменниками саме народжуються.

МРІЯТИ І ВІДЧУТИ СЕБЕ ПИСЬМЕННИКОМ

-Поділіться секретом, пане Романе, коли ви вирішили стати письменником?

-То не я. За мене вирішив Бог. Письменником я уродився. Таким як є – невеличким і немаленьким. Змалку я знав, що ним стану. Коли навчився писати – писав твори, занотовував думки, робив книжечки. І під кожним зі своїх творів підписувався – Роман Іваничук. Мовляв, це не плагіат, не хтось написав, а я.

Батько був розумним чоловіком і бачив, що  у його дитини непоправне горе – син писатиме. Тому він спрямовував мене, щоб я ніколи не оступився, не заспівав оду тиранові, бо буду проклятим  батьком і людьми.

-А коли ви відчули себе письменником?

-Коли написав роман «Мальви». Він побачив світ у 1968-му, коли мені виповнилося 39 років. Тоді я відчув себе рівним між сильними молодими письменниками, бо написав чесний твір.

ПРОСТІ ТАЄМНИЦІ РОМАНУ

-А як ви починаєте роман?

-Письменник, який шанує себе і хоче мати читача, мусить кожний роман писати інакше. Стиль залишається тим же, але композиція та інтрига повинні мінятися. Якщо письменник не працює  над інтригою, щоб зацікавити читача, то хай краще відкладе еро, бо його твору не читатимуть.

Пишучи «Манускрипт з вулиці Руської», я всіх «здурив», що знайшов манускрипт. Хоча насправді нічого не знаходив. Але один видатний історик написав мені обуреного листа: «Пане Романе, якщо ви знайшли манускрипт, то його треба нести не додому, а тим людям, які знають, що з ним робити». Довелося їхати до цього поважного вченого і говорити, що ніякого манускрипта я не знаходив – це мій письменницький хід.

Так само у романі  «Шрами на скалі» я весь час розказую, як би я написав роман про Франка. Я люблю такі письменницькі штучки, бо хочу, щоб тримаючи книжечку, читав не заснув над нею.

А романи починаються із задуму, збирання матеріалу і складання картотеки.

-Як ви пишете? Чи, можливо, диктуєте?

-Пишу ручкою. На машинці передруковую ( нагадаю, це 1992 рік- В.С). Мені потрібно зробити мінімум дві чернетки ручкою. Першу завжди спалюю, бо вона написана ніяк – лише ловлю думку. У другій – стилізую зроблене. Третя уже чиста. Я даю її на машинку, перечитую, пропоную друзям. Дозволяю їм робити всілякі зауваження  на полях. Щось із того я прийму, а щось ні. Потім передруковую ще раз.  Отже, маю уже мінімум чотири варіанти. А потім – п’ятий. Це трудомістка робота.

Дехто пише відразу, але я цього не визнаю. Видно, що твір виходить розтягнутим. Слово необхідно сконденсувати, бо треба шанувати читача. Він не має часу сидіти над товстелезними романами, де розвалковуються банальні сцени, які можливо висловити в одній добрій деталі. Правда, для цього треба уміти мислити деталями.

ПРО НАСОЛОДУ І ПРОКЛЯТТЯ

-Чи дістаєте ви насолоду  від часу, присвяченого написанню і правці своїх рукописів?

-Взагалі-то я не мислю себе без тієї роботи. Це солодке письменницьке прокляття дуже міцне. Хто його вкусив, той від нього вже ніколи не відійде. Я не раз про це думав і написав у книзі спогадів: якщо це прокляття Бог відбере, і я не зможу вже писати, то і сенсу великого жити не залишиться.

Я люблю і роботу на городі, і політичну в парламенті, але все це поза основною, яка відбувається за робочим столом, за творенням тієї ререальної реальності. Читач сприймає її, вірить і уявляє що це  – справжнє. Якщо вдається і я чую, що вірять у створене, тобто написане, то більшої втіхи від цього нема.

НАЙТЯЖЧЕ РОБИТИ ЧЕРНЕТКУ

-Чи маєте ви якийсь розпорядок роботи?

-У мене час дуже організований. Коли твір уже проситься на світ, ніхто мене не зможе  збити з того робочого  курсу – ні приятелі, ні відпочинок.

Встаю я рано, приводжу себе до порядку і сідаю за стіл. Працюю до обіду – найактивніший час для роботи від восьмої до першої години. Це найтяжча праця, коли робиться чернетка. Шліфувати твір можна після обіду, ввечері – будь-коли.

Люблю сидіти  за машинкою і робити з  кострубатої чернетки певну філігранність. То вже приємна праця, коли вже і внуки можуть поруч казитися. Але коли робиться чернетка, ніхто не повинен заважати у цей виснажуючий час.

-Коли ви не пишете, якась композиція чи сюжет «варяться»?

-Довженківська баба Марусина, посилаючи прокльони, не додала одного: «Щоб ти мав таку роботу аби працював вічно, не знав від неї спочинку ні вдень, ні вночі і ніде». Я часто ловлю себе на тому, що  я – нещасний чоловік.  Розмовляю з людиною і з неї пишу образ. Або чую її мову і знаю, що використаю. Можу прокинутися вночі: «Є!». Тяжко підніматися і записувати те. Часом подумаю: «Вранці запишу». Але вранці того вже нема – забуто.

Бувають часи, коли думок нема. Прожнеча. Неприємний вакуум. Ходжу, як якась непотрібна особина. Але безсумнівно одне – кожен твір виношується, як дитя в утробі матері. Воно мусить дозріти, а тоді вже проситься на світ і має свої права та голос…

НАЙВАЖЧЕ БУЛО ПИСАТИ ПРО ФРАНКА

-Що для вас найважче  у написанні роману?

-Знайти у творі лінію чи момент, де ти є більший від самого себе. Всі люди звичайні. Але  колия акумулюю всю свою інтелектуальну енергію на якійсь проблемі і мушу її розкрити так, щоб потім сам здивувався перечитуючи: «О, який я мудрий, що так написав». Адже у побуті, розмові, суперечці такі думки ніколи не приходять, а за роботою прийшли. Значить вони десь є, але треба з себе викресати цей вогник. Це і є найтяжчий момент.

Особливо відчув це у «Четвертому вимірі», коли  розмовляють два великі мужі – Костомаров і  Микола Іванович Гулак. Я їм не рівня, але мусив створити їх такими, як вони були. Тому наважився сісти поруч з ними за стіл, слухати, коментувати. Але це страшенно виснажує. Працюючи над «Четвертим виміром», я відкладав перо, бо так втомлювався, що думав аби не трапилося психічного зрушення. Та коли досягаєш зображуваного рероя, то потім він уже сам говорить і живе своїм життям.

-У романі «Шрами на скалі» ви підступаєте до постаті Івана Франка…

-І обминав його, а не писав. Франко великий, я не міг за нього говорити. Це неможливо. Франко мав надзвичайно високий інтелект. То йому дав Бог і титанічна праця. Його ніхто не може осягнути, і тому я взяв лише одну його грань – Франко як учитель нації. І довкола неї ходив: а як дивиться на нього, наприклад,  Леся Українка. Я не міг плескати Франка по плечу. Так і з Шевченком… Тому я вибрав форму роману, аби дивитися збоку на Франка і нічого не казати від його імені.

ДЕЩО ПРО НАТХЕННЯ

-Натхнення. Що воно для вас?

-Це робота. Я не чекаю натхнення. Воно з’явиться тоді, коли я спіймав тему. Коли я задумав твір, то знаю що робити, але не знаю як. А коли вже знаю як – то і є момент натхнення. Тоді чекати нічого і я сідаю за стіл. І не біда, коли доводиться розірвати кілька сторінок початку, від того я не впадаю в розпач. Починаю по-іншому. Тяжко, але потім піде.

Справжнє натхнення ,  це коли ти відчуваєш наближення до Бога і розумієш, що ти можеш. Але воно довго не триває. Писати себе треба примушувати. Хоча коли бачиш, що коні не тягнуть – не треба їх поганяти. Слід відкласти твір, якщо втомлений, або не знаєш наступного ходу, бо тоді виходять погані сторінки. Але роман пишеться роками, і якби я чекав, поки прийде натхнення, то жодного б не написав.

ХАТИНКА НАД ОЗЕРОМ

-Де і коли вам найкраще працювалося?

-Маю дома всі умови для  праці. Але дім є дім – він має свій побут, який відволікає. Ти сидиш за робочим столом і думаєш: «Зачекай, а на кухні газ виключений?» А там  – телефонний дзвінок. Це страшенно заважає.

Коли зібрано матеріал, з хати треба кудись тікати. Я намагався  -в Коктебель, у будинок творчості, або в Ірпінь. Але там – письменники, кожен зайде: «Як ся маєш, Романе?» Це теж заважає. Два рази тікав у Іслоч в Білорусії, де маю приятелів-письменників. Отам писалося дуже добре. Пуща, замок у її глибині – гарно, і комарів нема.

Але найкраще працюється в моєму будиночку над озером неподалік Львова. Будиночок маденький – дві кімнатки і кухонька. Син раз на тиждень привозить харчі і газети. І найголовніше – нема там телевізора і телефону. Маю лише маленький радіоприймач, щоб увечері слухати «Свободу» і того досить. Є сусіди, але вони знають, що Іваничук працює і йти до нього не треба. Навіть найближчі друзі не заважають. Вони можуть зателефонувати додому і приїздять, коли я передаю свою згоду.

Там я можу працювати 10 годин на добу без перерви.  В інших місцях мені це не вдається… Я страшенно радий, що кошти, які мав – віддав на той город, бо то  моя друга домівка – і  всі умови для творчої роботи.

(ДАЛІ БУДЕ)

Фото Ольги Швед видання zaxid.net/ та автора інтерв’ю