Розмова режисерки та продюсерки про кіно у Львові

logo
139739_rozmova_rezhiserki_ta_prodjuserki_pro_kin.jpeg


11 жовтня у Львові стартує 10-й фестиваль короткометражного кіно Wiz-Art. У національному конкурсі бере участь фільм Жанни Озірної «Благодать».

Режисерка та продюсерка Ольга Райтер зустрілися для того, аби поговорити про своє кіно, спробувати розставити усі крапки над «і». Проте дуже швидко розмова про один фільм стала розмовою про кіно у Львові, про короткий метр у кіно, про середовище та ті страхи й надії, якими живуть кінематографісти у нашому, на разі, некінематографічному місті.

Ольга Райтер: Ну, от зробили ми «Благодать», показали команді результат спочатку на закритому перегляді, випили трохи вина, далі пережили українську прем’єру на Одеському фестивалі, скоро львівська публіка побачить фільм на Wiz-Art’і, а міжнародна прем’єра відбудеться у Чехії, хоча повноцінної рефлексії, здається, так і не відбулось.

Тому хочеться проговорити про той шлях, який ми пройшли, «зводячи» фільм в умовах поки ще некінематографічного міста.

Жанна Озірна: Мені важко уявити локальне короткометражне кіно без існування кінотусовки. А у Львові її, на жаль, немає. Вона не може довго існувати на ентузіазмі кількох людей. Це має бути щось сильніше і стабільніше: внутрішня конкуренція, бажання обговорювати ідеї, ще сильніше бажання їх втілювати.

Жанна Озірна: «Мені подобається, коли глядач включається в гру»

Складно зрозуміти, як правильно чинити, коли ти майже один у полі воїн. А як тобі здається? Яке майбутнє у львівського кіновиробництва? В сенсі коротких авторських незалежних фільмів.

О.Р.: Не можу абстрагуватись від ситуації, до якої належу. В голові виникають найсумніші сценарії, хоча якщо порівняти теперішню ситуацію із тим, що було років 5тому, то поступ спостерігаю. Щоправда, ми рухаємось надзвичайно повільно. Важливо, щоб кіновиробництво у Львові стало масовішою професією, про яку серйозно думають і якою займаються.

Кадр з фільму «Благодать»

Здається, режисер чи продюсер у Львові, навіть загалом поза межами Києва, то більше хобі, аніж бізнес. З іншого боку, бачу що є окремі люди, їм здається, що вони вже все знають і найчастіше не спілкуються між собою. Є люди, які ніколи і не хотіли робити фільми, працюючи у медіа і це ок. Є ті, які мріють, що колись зроблять велике талановите кіно й очікують натхнення до великого талановитого, є ті, що потопають у страху чи застрягають в рутині щоденного виживання.

У Львові є амбіційні люди й це добре, але авторського особливого погляду поки немає, тому амбіції необґрунтовані.

Також відчувається якесь таке нехтування жанром короткого метру, ніби це «недокіно». В українському кіносередовищі в основному короткометражки роблять з двох причин – завдання у кіношколі або як сходинка до створення «великого кіно» в майбутньому. Це чистий розрахунок, тому дуже мало щирого і трепетного, мені як глядачці дуже нудно таке дивитись і як селекторці також. Дуже мало коротких фільмів робляться як фільми, що задумувались за формою та змістом як короткометражні, щоб розказати конкретну історію. А от навіщо ти робила «Благодать»?

Мені подобається, коли глядач включається в гру, інтерпретує, помічає щось інше і є уважним. Хоча з іншого боку, ми всі трохи травмовані відсутністю простих і сильних історій в українському кіно, трохи розчаровані власним невмінням їх розповідати. Тому бажання прийти в кіно на український показ і побачити низку зрозумілих кіновисловлювань – цілком законне.

Чому назва «Благодать»? Було б, звісно, круто, якби умовна божа сила спустилася із небес і дала благо. Осяяла благословенням і все одразу стало добре. Але я собі думаю, що набагато крутіше, коли ти даєш це благо сам собі, виростаєш над собою. Це внутрішнє зусилля, яке може бути геть непомітним сторонньому оку.

На зйомках фільму «Благодать»

Але ж це кіно – і можна собі дозволити показати внутрішні перетворення, наприклад. Ця історія про ось цю пограничну мить – коли ти ще не простив, але тобі дуже хочеться це зробити, бо твоє нове життя вже сяє за дверима і чекає на тебе.

О.Р.: Для мене робота над «Благодаттю» є знаковим проектом і не лише тому, що це особиста історія. Це історія взаємодії з командою і її підбором, це проби, помилки і знов проби, це передовсім досвід творчої співпраці з тобою і переосмислення реальності. Це усвідомлення своїх сильних та слабких сторін.

«Це історія взаємодії з командою і її підбором»

Звичайно, було би круто мати бюджет під мільйон і сконцентруватись виключно на творчій складовій, не думати як за гривню зробити на тисячу гривень. Пам’ятаєш, у нас було кілька складних моментів, коли люди відмовлялись працювати над фільмом через певне упередження чи просто тому, що ми їм не подобались і для мене це означало, що вже тоді, на етапі сценарію, фільм мав своє обличчя.

Факт відмови, невиконання обіцяного за умови відсутності бюджету також промовистий. Для мене безцінно, що у нас по суті всі дебютували у кіно і побачили спільний гідний результат. Перша робота в кіно для акторок, для оператора, для композитора, для звукорежа. І для тебе повністю твоя авторська робота. В мене було кілька моментів, коли я вже була готова опускати руки і, знаю, в тебе були такі моменти…

Ж.О.: Так, це правда. Люди йшли, приходили, знов ішли. Через відсутність достойного гонорару або сценарій не подобався. Це нормальний процес. Мені подобається те, що дає низькобюджетний короткий метр: це свобода бути яким завгодно диваком, сміливо шукати своє.

Я колись перекладала лекцію Чарлі Кауфманна для свого блогу, й він сказав таке: «Можливо, я й справді нікому не цікавий, але я сам – це єдине, що я можу запропонувати світові, а мені таки хочеться щось запропонувати».

«Бракує авторів, які принесуть свій погляд і розумітимуть свою маленьку місію в кіно»

Період з «Благодаттю» для мене схожий на те, коли літак відривається зі злітної смуги, потрапляє в хмари, і починається турбулентність. Він ще не став на курс і з вікна ще нічого не видно. Але вже скоро він вилетить над хмарами, вирівняє корпус. Якось так я себе почуваю зараз.

О.Р.: Певно, всі режисери мають бути трохи зацикленими, щоб робити те, що вони роблять і заводити тим ще всю команду, утримувати напругу і керувати магією. Результат може бути сприйнятим, засудженим, когось може обурити фільм, а яку реакцію ти спостерігаєш після прем’єри?

Ж.О.: Мене дивує відсутність критики на короткометражний конкурс. Для мене фільм відбувся – якщо він був проговорений. Якщо ж фільм не спричинив хвиль на поверхні, це ніби енергетичний злив. Люди кіно живляться словами, зверненими до них. Немає не амбітних режисерів. Всі хочуть почути про свою роботу хоч добрі, хоч погані слова. Це єдина можливість виміряти себе хоч якимось мірилом, випірнути на поверхню і подивитися на свій фільм зі сторони, після того як був занурений у нього з головою.

О.Р.: Даша Бадьор з lb.ua пише, що цей фільм не міг би статись в іншому місці, а ти як думаєш – міг би статись?

Ж.О.: Звісно, це дуже львівська історія, місто тут однозначно є невіддільною частиною фільму.

«У Львові є амбіційні люди й це добре, але авторського особливого погляду поки немає»

О.Р.: Для мене «Благодать» – це і фільм-провокація, мені буде страшнувато показувати його на фестивалі власне через те, як ти недавно мені сказала, що міська рада більше не даватиме гроші на кіно. І ти знаєш чому може виникнути проблема у місті, де праворадикали розігнали квір-конференцію, а поліція не змогла забезпечити правопорядок… Дві з твоїх п’ятьох робіт зачіпають тему ЛГБТ, чи вважаєш себе ЛГБТ-режисеркою і чому в «Благодаті» ця тема присутня?

Ж.О.: Присутня, бо це було реальністю мого життя останні 4 роки. Це те, про що я знаю і те, про що мені було цікаво говорити. На жаль, фільми на цю тему у нас мало хто знімає, а бачити на екрані такі історії мені дуже хочеться. Тому я їх і знімаю. Хоча мені не подобається автоматично визначати фільм як ЛГБТ просто тому що там є пара дівчат.

Це фільм про стосунки між закоханими людьми й про стосунки людини, й божественного. Як кожна з моїх героїнь це розуміє і відповідно як діє. Саме тому питання віри й справжності мене хвилює у «Благодаті» значно більше ніж те, що там цілуються двоє дівчат, а не дівчина і хлопець. А ти про що б хотіла бачити львівське короткометражне кіно? Яких тем тобі бракує?

На зйомках фільму «Благодать»

О.Р.: Бракує того, що виведе мене з зони комфорту і я подумаю – ого, оце було зроблено тут? В цьому заспаному Львові? Хочеться відкрити широко очі й дивитись по-іншому, віднайти щось у ньому нове.

Бракує авторів, які принесуть свій погляд і розумітимуть свою маленьку місію в кіно, знайдуть свої теми, своїх героїв, свій світ. То не тільки у львівському, а загалом в українському кіно. Дуже бракує іронії і самоіронії… нахабних таких зубатих команд, яким все одно, що скажуть критики чи фестивалі. І які не роблять щось спеціально під фестивалі чи пітчинги, а роблять для себе і для глядачів, бо мають що сказати.

А і ше зовсім дурне питання, але хочеться тебе спитати. Якби ти могла повернути час назад, то що би ти змінила?

Ж.О.: Немає сенсу про це думати, бо кіно вже відбулось. Все, що в ньому вдалось і все, що не вдалось, я осмислюю, плюсую до досвіду і рухаюсь далі.

О.Р.: Зараз в українському кіно є така типу негласна боротьба: кіно треба робити для фестивалів чи для глядачів? Твоє кіно воно для кого?

А поділитися?