Сон Ігоря Калинця в літній день. Як «обирали» директора органного залу
Як Юліан Винницький залишився в кріслі, в якому сидить із 1988 року, а Львів утратив шанс на розвиток і зміни в Будинку органної музики.
фото: YouTube
Я досить далека від класичної музики людина. І піти на засідання комісії, яка обирала нового керівника органного залу, мене змусив обов’язок, а не персональне зацікавлення. Проте результати голосування образили мене особисто.
Кандидатів на посаду директора Будинку органної музики було всього два – чинний (з 1988 року) керівник Юліан Винницький та співзасновник музичної агенції Collegium Musicum Іван Остапович. Ще раніше у Facebook у друзів я бачила клич про допомогу від команди Остаповича – мовляв, необхідна підтримка громадськості, аби вибір комісії був справедливим. Для справедливої оцінки потенціалу претендентів переглянула їхні документи, подані на відбір, та пішла послухати програми особисто – на громадські презентації 22 серпня.
Прикметним вже було те, що Юліан Винницький цей захід проігнорував. У новині написала, що не прийшов через сімейні обставини, проте хотілося вжити саме емоційно забарвлене «проігнорував», адже він повідомив про свою відсутність лише через 10 хвилин після призначеного часу початку презентації. І нехай у залі було не більше 20 осіб, але вони прийшли. На відміну від Винницького.
Та найбільший театр абсурду розігрався наступного дня – під час самого засідання конкурсної комісії. На щастя чи на жаль, пан Юліан з’явився. Під час його презентації хотілося сміятися або битися головою об стінку. Важко описати його виступ – це варто почути і побачити:
Наведу кілька цитат (більше можна почитати в очільника музею Франка Богдана Тихолоза, якого теж «вразив» Винницький):
«Я дістав дуб на лави… Я зберіг мідні дзвони… Вони чекають на свій час у належному місці»
«Мою діяльність підтримують такі видатні люди: *довгий перелік… Колектив каже: “Нам комфортно працювати з Юліаном Винницьким”»
«Директор залу – це господарник»
[під час перегляду «відеоряду», який насправді був просто слайд-шоу]:
«Ось концертні лави – на них приємно дивитися»
«Так виглядає наш конертний зал – він гарно виглядає»
«Це я на фотографії»
«Це диригент диригує»
«Ось органіст. Він грає на органі»
«Ось ця солістка – гарна дівчинка»
«Ось ми бачимо відому нам особу. Це пан, відомий нам, член комісії… і пан – другий, відомий нам. Забув прізвище… А? Андрій Содомора!»
[під час відповідей на запитання]:
«Слово вибивання – то давнє слово. Воно… Діставання грошей – це є трошки таке болюче ходіння по муках, ходіння по кабінетах… Часом приходиться, коли, наприклад, їдеш до Києва, то беру коробку цукорків і приношу, і просто дарую. Це не є взятка, люди цього не бояться, дякують. І не виключено, що це мені допомагає вибивати гроші».
Як зауважила одна з членів конкурсної комісії, депутатка міської ради Юлія Хомчин, про стратегію розвитку органного залу ні на рік, ні на п’ять від Юліана Винницького присутні так і не почули. Інший член конкурсної комісії, письменник Ігор Калинець, під час презентації пана Юліана заснув.
Судячи з відповідей Винницького на запитання, проблем у Будинку органної музики немає. А якщо і є, то це просто міська рада не дає грошей, щоб усе виправити. Після запитань про те, чому орган (один з найбільших в Україні, на хвилиночку) так досі і не відреставрували, а також де ділися кошти, які були закладені на ремонт інструменту, можна було б навіть не слухати Остаповича – усе і так очевидно. Мені було очевидно. Хто б не був опонентом Винницького, гіршим «господарником» він би не став.
Та все ж згідно з регламентом Іван Остапович представив свою програму. Чітко, точно, з конкретними пропозиціями щодо розвитку Будинку органної музики, у тому числі залучення інвесторів та меценатів. Він відповів на всі запитання, які спочатку були адекватними. Він вислухав поради від доброзичливців «не лізти в це болото», а займатися надалі своєю музикою. Він витримав звинувачення в тому, що досі не мав постійної роботи на довгий термін, хоча тут тягатися з майже 30-річним стажем чинного директора органного залу вкрай складно будь-кому. І претензії стосовно досвіду: «З 15 пунктів вашої біографії ви в 5-ти – учасник. Як собі учасник може уявити адміністративну роботу?». Здається, дехто з присутніх на засіданні проспав презентацію Остаповича, як Калинець – Винницького.
Після цього феєричного дійства комісія усамітнилася для прийняття рішення – майже на годину. Тут варто зауважити, що з 9 членів комісії на засідання прийшли восьмеро. І вони проголосували на початку за те, що будуть працювати в такому складі. Тим часом хвилин за 40 після початку закритого обговорення до великої сесійної зали забігла пані з трояндою в руках. На зауваження, що там триває голосування, вона відповіла «я знаю» і зайшла всередину. Голос цієї пані – Ольги Пастушенко з ГО «Львівський відділ Союзу українок» – вирішив долю органного залу.
Якщо забути про порушення в голосуванні, яке допустив голова комісії, представник профспілки Михайло Підгурський, який сам голосував за Винницького. Якщо забути про конфлікт інтересів –Винницький надає в безоплатну оренду приміщення залу іншому члену комісії, Михайлові Зарічному. Якщо забути про упередженість Ігоря Калинця, який ще до засідання сказав Остаповичу, що голосуватиме проти нього (то й не дивно, що поважний письменник заснув – навіщо дарма втрачати час, якщо він усе для себе вирішив?).
Було очевидним, що перемогу має отримати Іван Остапович. За правилами вселенської справедливості, конкурсу, совісті, здорового глузду. Задля розвитку, прогресу, популяризації органної та класичної музики загалом. Заради використання потенціалу, який має органний зал. Але конкурсна комісія вирішила, що достатньо відремонтувати тріщини на фасаді, хоча мене беруть сумніви, що Юліан Винницький «виб’є» на це в когось гроші – навіть коробкою дорогих цукорків.
Перед засіданням я зустрілася з другом. Як виявилося, він, провчившись чотири роки у Львівській політехніці, не знав про існування органного залу. Натомість, він знав про Івана Остаповича і його роботу.
Ситуація з Будинком органної та камерної музики – це питання не лише долі самого Будинку. Це показник більш глибоких проблем, які існують у культурному середовищі Львова, «відкритого для світу». Ба, навіть більше – взагалі в місті. Як можна тоді говорити про якісь інновації, називати себе культурною столицею, якщо культурою тут так нехтують? Нехтують людьми та їхніми ідеями, стараннями та зусиллями.
Якби претендентів на посаду було більше, конкурс був би не настільки показовим. Тут зійшлося минуле і сучасне, непевна стабільність і прогрес, умовні традиції та розвиток, зло і добро, зрештою. І законсервовані голови частини конкурсної комісії не дали перемогти світлу. І, вочевидь, продовжуватимуть так робити. Навіщо давати дорогу і шанс молоді? Як сказав один з членів команди підтримки Винницького після засідання: «Ви спочатку доживіть до наших років – а тоді вже зможете щось казати». Що ж, я дуже сподіваюся, що не стану такою ж через 50 років. Не буду бурчати в маршрутках, триматися за стандарти своєї молодості, сліпо купатися у власній (умовній) величі та поважності. І переконана, що Іван Остапович точно таким не стане.
