Спортивний інтерес. Чому львів’яни неохоче займаються спортом

logo
189669_sportivnij_interes_chomu_lviv_jani_neohoc.jpeg


Виділення коштів на проведення спортивних змагань не впливає на розвиток фізичної культури, стверджують тренери.

Ще у березні Львів назвали «найспортивнішим містом України» – до такого висновку дійшла Асоціація спортивних журналістів. Водночас, за даними соціологічних досіджень, спортом займається трохи менше третини львів’ян. У пошуках відповідей на питання: «Як збільшити кількість львів’ян, які займаються спортом», платформа «Твоє місто» влаштувало дискусію – на якій з’ясувалось, що починати треба не з мотивації до спорту, а з пошуку визначення, що таке взагалі – спорт.

Спорт vs. фізкультура

На думку засновника та президента турклубу «Манівці» Тараса Білошицького, помилкове тлумачення «спорту» як раз і породжує непорозуміння, що саме треба підтримувати в першу чергу.

«Коли ви говорите про «спорт» – ви маєте на увазі «фізичну культуру». Спорт – це змагальна регламентована діяльність, ми його аналізуємо за змаганнями, за кількістю спортсменів. Якщо ж говорити про фізичну культуру, то тут мова про масовість. І тут я, як майстер спорту, зіштовхнувся з парадоксом. У міській раді є управління фізичної культури та спорту. Але якщо ми подивимось на що виділяються кошти – на змагання», – каже Тарас Білошицький.

У чому ж проблема змагань? Як пояснюють представники спортивного середовища, виділення коштів на проведення змагань практично ніяк не впливають на розвиток фізичної культури. Натомість за змагання легше звітуватись – адже є фотографії, є нагороди. Проте реальний результат такої фінансової підтримки може відрізнятись від задокументованого. В якості прикладу Тарас Білошицький наводить будівництво футбольних стадіонів у селах – на які, за його словами, подекуди неможливо потрапити, зате «кошти реалізовані».

Із тим, що оцінювати спорт лише за змаганнями – хибно, погоджується і директор школи східних мов та бойових мистецтв «Будокан» Олександр Козловський. За його словами, половина традиційних шкіл карате не мають змагань взагалі – бо їхні засновники вважають, що змагання просто не ведуть до прогресу карате: «Що, не підтримувати ті школи чи види спорту, які не беруть участь в змаганнях? У змаганнях може брати участь п’ятеро, а масово займатись 500 людей».

«Без фізичної культури немає розвитку спорту, це правило для будь-якої держави. Бо там де є масовий спорт, там є і спорт вищих спортивних досягнень. А там, де є папірчики, там все, як правило, котиться вниз», – каже Олександр Козловський.

Ту ж думку поділяє і Тарас Білошицький: «Нам потрібна в першу чергу фізична культура. Бо спорт – це піраміда».

Наскільки Львів – спортивний?

Станом на 2017 рік лише 27,7% львів’ян займались спортом. Такі цифри наводить директорка львівської соціологічної агенції «Фама» Мар’яна Малачівська-Данчак. При цьому варто зважати на те, що ці дані отримані не з комплексного дослідження, присвяченого спорту, а інших опитувань, що стосувались життя львів’ян.

Для порівняння: у США 51% дорослого населення хоча би 2,5 години на тиждень займається спортом.

Порівняно з 2013 роком захоплення мешканців Львова спортом зросла: тоді частка львів’ян, які зазначали, що займаються спортом становила лише 19%, тобто, приблизно, кожен п’ятий. У 2013 році мешканці міста казали, що займаються фітнесом (17%), плаванням (22%), футболом (29%), бігом (22%), волейболом (11%), настільним тенісом (11%), легкою атлетикою (6,7%), єдиноборствами (9,5%), великим тенісом (2,8%), баскетболом (7%).  

У 2016 році збільшилась кількість активностей на одну людину: тобто, той, хто бігав, почав додатково ще й плавати, наприклад.

У 2017 році найпопулярнішим спортом стало плавання (33%), за ним йшли фітнес (27,5%), футбол (23,5%), біг (27,5%), ранкова гімнастика (7%), йога (9%). Згадані тут дослідження проводились влітку, тож, за словами соціологині, це могло вплинути на результати.

Мар’яна Малачківська-Данчак пояснює, що для того, щоби дізнатись більше про спортивне життя Львова, необхідні спеціальні комплексні дослідження. Проте вже зараз можна стверджувати, що протягом останніх кількох років львів’яни стали більше часу гуляти на свіжому повітрі, частіше робити ранкову гімнастику – і взагалі, цікавитись своєю фізичною формою.

Як відкрити спортивну секцію без залу і тренера

В управлінні молоді та спорту Львівської міської ради визнають, що одна з найбільших перепон для інтенсивного розвитку спортивної та фізичної культури – брак інфраструктури.

«Позиція міста: першочергово має розвиватись масовий спорт, бо професійний спорт – прерогатива міністерства. В першу чергу ми маємо підтримувати львівських спортсменів, і ми стараємось це робити. Але ми працюємо над тим, щоби робити спортивну інфраструктуру доступною, розбудовувати майданчики», – заявила Ксенія Пилипів з управління молоді та спорту Львівської міської ради.

Із цим погоджуються організатори: мовляв, навіть якщо мати бажання для заходів, їхніх учасників чи учнів спортивних секцій – їх просто нема куди привести.

«Проблема полягає в інфраструктурі. Бо коли ми отримуємо підтримку від міста для проведення заходів, ми стикаємось з тим, що не можемо провести їх, бо немає де», – вважає Нестор Слюсаренко, власник магазину спортобладнання та бадмінтонних кортів «Команчеро».

До 2020 року у Львові має з’явитись великий комунальний спортивний об’єкт – спорткомплекс на Сихові, що можна буде використовувати для заняття регбі, гандболом, баскетболом, волейболом та водним поло. Також у планах міста провести реконструкцію палацу спорту «Україна», де до того ж зведуть додатково шість тенісних кортів. У міській раді сподіваються, що ці кроки полегшать життя спортсменам, а громадським організаціям більше не доведеться домовлятись зі школами чи університетами про оренду їхніх спортзалів.

Додатково, як згадав голова депутатської комісії з питань спорту Віталій Свіщов, міська рада працює над поверненням до комунальної власності приміщень, що були незаконно привласнені.

Але що робити зі спортзалами, у яких не буде кому займатись? На думку Нестора Слюсаренка, вирішивши одну проблему, Львів може стикнутись із іншою.

«Ми стикнемось з великою проблемою, про яку зараз думають не всі: розбудовуючи інфраструктуру, ми втрачаємо кадри. Ми вже стикнулись з цим в гірськолижному спорті, в бадмінтоні. Люди, які присвятили себе великому спорту і готові були стати тренерами – вони не хочуть цього, бо не можуть заробити цим на життя. Навіть при комерціалізації спорту ми не можемо їх утримати. І тому ми будемо їх втрачати», – каже Нестор Слюсаренко.

Щоби люди прийшли на паркур, не треба багато грошей. Достатньо фільму «Ямакасі»

На думку чиновників, проблема непопулярності спорту полягає в його поганій промоції. На думку тренерів – у браку ресурсів. При цьому усі погоджуються, що працювати, в першу чергу, необхідно з дітьми та молоддю.

«Для того, щоби прийшло багато людей на паркур, не треба багато грошей. Достатньо фільму «Ямакасі» чи «13 район». Але ви не можете зняти фільм чи поміняти закони в державі», – іронічно зауважує Тарас Білошицький.

І одразу пропонує чиновникам рішення (з яким вони не зовсім погодяться): «Масовий спорт треба оцінювати не за кількістю учасників. Ви оцінюєте його через організатора. Ми потребуємо від вас майже неможливого: ми потребуємо від вас «кришу». Бо кожен закон крутиться як завгодно. Якщо КРУ відчувають, що за нами є підтримка міста та області, то вони кажуть, що загалом все нормально. Але якщо відчувають, що нас можна «доїти» – вони знайдуть, до чого причепитись. Підтримуйте не лише грошима. Інколи папери про сприяння важать більше».

Допомогти спорту не грошима, а впливом, просить міську та обласну ради й Олександр Козловський: «Ви колись пробували домовитись зі школою про фізичний захід? За пляшку – без питань. Тільки зі сторожем, а не з директором. Приміщень є багато. Немає можливості змусити ці приміщення використовувати за призначенням. Зрозуміло, що на ЛНУ ім. Франка місто впливу немає, але на школи – однозначно має».

Найбільш зважено до питання «як збільшити кількість львів’ян, що займаються спортом» підійшла Мар’яна Малачівська-Данчак. Як науковиця, вона розумно зауважила: «Перш, ніж приймати рішення, треба провести дослідження і вивчити мотивацію мешканців».

За її словами, те, що займатись спортом львів’янам заважає брак коштів на нові кросівки – не більш, як гіпотеза. Адже тренуватись можна вдома або ж на вуличних тренажерах. У якості прикладу дослідниця наводить ІТ-спеціалістів. При середній заробітній платі у 1700 доларів лише 53% працівників ІТ-компаній займаються спортом – що, звісно, вдвічі вищий показник, ніж загалом по Львову, проте не настільки, як міг би. Хоча ця група мешканців точно має для цього всі ресурси.

Під кінець майже двогодинної розмови депутат (за сумісництвом – майстер спорту з водного поло) Віталій Свіщов лаконічно зауважує: «Якщо людина хоче займатись спортом – вона буде, не хоче – не буде».

Ольга Перехрест


Реклама

А поділитися?



Вам має сподобатись...