Священик штовхав мене на… вбивство

logo
34669_svjawenik_shtovhav_mene_na_vbivstvo.jpeg


Дуже хочу висповiдатися, бо важкий тягар лежить на серцi. Але пiти до церкви, розповiсти свою iсторiю священиковi не можу. Вiднедавна я дуже розчарувалась у людях, покликаних служити Боговi та зцiлювати нашi душi.

Важко вiрити духовним наставникам, котрi у церквi на проповiдi кажуть прохристиянськi цiнностi, а за її порогом штовхають людей до вбивства. Бо якiнакше можу розцiнити слова отця, котрий порадив менi зробити аборт? А явиношувала не лише свою дитинку — його внука!

Двi смужки зруйнували щастя

Усе починалось дуже гарно. Я працювала у великiй фiрмi, яка маєфiлiали в рiзних мiстах країни, i познайомилась з Володею.Спочатку спiлкувались по телефону, а потiм вiн приїхав iз БiлоїЦеркви до Львова. I мiж нами, як то кажуть, спалахнула iскра.

У такого хлопця не можна було не закохатись. Гарний, розумний,дотепний, душа компанiї — мрiя кожної дiвчини! Я буладуже щаслива з ним. Правда, вiн трохи ревнивий, але ж кажуть:ревнує — отже, любить. Це ще не найбiльша вада чоловiка. Алещастя наше тривало недовго — лише чотири мiсяцi. Доти, докитест на вагiтнiсть не показав двi блакитнi смужки.

Пригадую, як кинулась iз радiсною звiсткою до коханого, а вiн нiби трохирозгубився, але потiм сказав: “Я буду татом? Навiть не вiриться… Але цечудово, я дуже тiшусь!” Радiла i я, бо не сумнiвалася, що з нас вийде гарнеподружжя i що ми дуже любитимемо нашого малюка.

Але буквально за кiлька днiв Володю наче пiдмiнили. Я не могла до ньогодозвонитися. А коли вдавалося, вiн дратувався i казав, що нiчого не хочечути про дитину. Вона не повинна народитися, мушу зробити аборт. Я невiрила своїм вухам! Плакала, питала, що сталося? Мiй Володя, який так менелюбить, штовхає мене на грiх. Чому?! Може, вiн одумається?

Але коханий не змiнював свого рiшення. Вiн чiтко дав менi зрозумiти, що небажає цiєї дитини i навiть не впевнений, що вона — його. Кожна нашарозмова перетворювалась на скандал. I врештi я сказала: “Не хвилюйся,дитини не буде. Я вже зробила аборт”. Збрехала йому навмисне, бо хотiла натой час тiльки одного — спокiйно i без стресiв виносити дитину та народитиїї здоровим.

Страшний сон 

Кожна жiнка знає, як потрiбна їй пiд час вагiтностi пiдтримкачоловiка. У мене її не було. Я ходила до лiкаря i бачилащасливi пари, де чоловiк тримав дружину за руку, заспокоював.Бачила щасливих молодих татiв у крамницях, що розглядаливiзочки й дитячi лiжечка. I серце стискалось вiд усвiдомленнятого, що мене нiхто не заспокоїть, не пiдтримає…

Моїми помiчниками у той час стали мама i сестра. А татохвилювався, що його онук чи онука виросте безбатченком iпостiйно говорив менi про це. Важко було чути тi слова, але ж правдине сховаєш. I я наважилась на вiдчайдушний крок — вирiшилапоговорити з батьками Володi. Вони свого сина краще знають, можебодай пояснять менi, що вiдбувається.

Але мама Володi зi мною говорити не захотiла. Рiзко обiрваларозмову i наказала, аби бiльше не дзвонила у їхнiй дiм. Тодi умене лишалась остання надiя — на батька Володi, СтепанаПетровича. Я чула, що вiн — священик, митрофорний протоiєрей,настоятель церкви. Править десь у капличцi мiж Самбором та Стрiлковичами. Не може духовник так просто вiдцуратися вiд свогомайбутнього онука. Вiн точно дасть нам мудру пораду, розкаже, якжити далi та як вирiшити цю непросту ситуацiю.

Але те, що почула вiд нього, видалось страшним сном.

— Ти повинна зробити ЦЕ, — сказав менi священик.

— Що?! Що я повинна зробити? — не повiрила власним вухам.

— Ти сама знаєш — ЩО. Я розплакалась, тiльки й змогла вимовити:”Отче, як ви можете?!” I довго не могла отямитись вiд того, щолюдина, котра у проповiдях закликає цiнувати людське життя,штовхає мене на вбивство. Убивство не чужої для неї людини –онука!

Байстрюк Боговi не потрiбен?

Знаєте, що таке, коли ти бачиш бiля дверей пологового будинкусхвильованого i радiсного татуся з букетом у руках, який бере наруки загорнене в конверт немовля? Таких я бачила десятки, колимене з Максимчиком виписували додому. Але Володi серед них небуло, мене забирали мої рiднi. “Ходiмо звiдси мерщiй”, — просила я. Менi здавалося, що люди косо дивляться на маму-одиначку та їїнiкому не потрiбну дитину. Якщо щиро, так воно й було.

Що таке “солодке” життя одинокої мами i сина-байстрюка я дужескоро вiдчула ще раз. I не будь-де, а у церквi! Коли христилиМаксима, священик голосно у мiкрофон наголосив, що ця дитинанароджена не в законному шлюбi. I вiн ледь не грiх робить, що даєїй Боже благословення. Ось тут уже точно всi повернули голови умiй бiк i з осудом розглядали розпусну й непутящу жiнку.

А менi хотiлося кричати: “Як же так, отче! Ви ж нiчого не знаєте!Один священик радив менi вбити ту дитину, а тепер i ви ставитесьдо неї, мов до прокаженої. Чи теж вважаєте, що краще б ця дитинана свiт не з’явилася?! Ось це i є ваше християнське ставлення долюдей?!”

Я йшла з церкви i плакала. Найрадiснiший день мого життя — охрещування сина — став гiрким i безрадiсним. Чи так того хотiв би Бог?

Я все ще плекала надiю, що Володя одумається, побачить дитинку iзрозумiє, як погано повiвся. Готова була все забути, простити iвсе почати спочатку. Але до мене почали доходити чутки, що вiнкаже друзям, нiби то не його син. Мовляв, я хочу “повiсити”на нього немовля, яке народила вiд свого колишнього хлопця. Цебуло дуже образливо i для мене, i для сина. Я вирiшила дiяти.

“Йому вистачить!”

Ми зустрiлись у судi. Цiй зустрiчi передували тривалi перемовини,сварки. Я не подала б заяви на примусове втановлення батькiвства,якби Володя добровiльно погодився пройти ДНК-експертизу. Але вiнто обiцяв, то вiдкладав, то сварився, щоб дала йому спокiй.

Але менi було важливо, щоб i вiн, його батьки, а також усi, хтознав нас обох, довiдались правду. Що я — не аморальна жiнка,котра нагуляла цю дитину, ще й невiдомо вiд кого. Так, ми не були ушлюбi. Але я народила вiд хлопця, якого любила, якому вiрила. I не знала, що вихований на християнських цiнностях юнак такнечесно зi мною поведеться. Не хочете знатися зi сином й онуком,бо вважаєте його чужим? Це на вашiй совiстi, я виховаю його сама.Але правда така, що Максим — ваш!

Суд ухвалив рiшення на мою користь, експертизу призначили аж вОдесi, бо київська лабораторiя на той час була перезавантажена.Кiлька мiсяцiв ми чекали результатiв, i нарештi вони прийшли,батькiвство Володi пiдтвердили — 99,9999%, що мовою медикiвозначає повний збiг даних. I знаєте, що вiн сказав? Що япiдкупила експертiв — i документ сфабриковано! Я не вiдступала:”Гаразд, їдемо до Києва, будемо робити другу, третю, сотуекспертизи”. Вiн зверхньо посмiхнувся: “Я все одно знаю СВОЮправду, це — не мiй син, нiхто не переконає мене в iншому”.

Що ж, я не нав’язуватиму колишньому нi себе, нi Максима. Маємовiд нього мiзернi алiменти — 272 гривнi, 25% офiцiйногозаробiтку. “Йому вистачить!” — сказав на судовому засiданнi Володя. Не Максимовi, не синовi — йому… Хоча знаю, щонасправдi наш бiологiчний тато заробляє непоганi грошi, бо ж маєпостiйнi бонуси, доплати. Що поведе дiвчину до кав’ярнi й витратить за вечiр бiльше, нiж дасть синовi на мiсяць. Прикро це,але що вдiєш…

Як я можу їм довiряти?

Максимчиковi сповнився рочок. Мене вiтали не лише рiднi, а й друзi, колеги,з якими не бачилась досить давно. Люди намагаються мене пiдтримати, щобвiдчувала радiсть материнства.

Але вiд Володi та його родини — нi пiвслова. Мовчать. Чiтко iясно дають менi зрозумiти, що та дитина для них чужа.

Коли розiйшлись гостi, я вклала малого спати, перехрестила,прочитала “Отче наш”. Милувалась, як мирно посапує моє ангелятко, iраптом подумала… Мабуть, тiєї самої митi батько Володiвiдправляє вечiрню службу у своєму храмi. Молиться, аби цей свiтстав кращим i добрiшим. Закликає людей прощати, бути чуйними долюдського горя, творити добро.

Але чи має вiн моральне право казати такi речi? Наставниклюдських душ, який намовляв мене на найважчий грiх — убивстводитини. Священик, котрий цурається власного онука. Отець, що незумiв виховати спiвчуття i любов до ближнього в душi свого сина.

Чим є церковна служба для такого священика? Чи вiрить вiн у те,що проповiдує? Чи це для нього тiльки те, що вдячнi парафiяни кладутьйому на тацю гривнi?

Незабаром почнеться Великий пiст. “Пiди до сповiдi, ти жзавжди ходила”, — каже менi мама. А я хитаю головою: “Пробач, неможу. Я знаю, що служителi храму дуже рiзнi. Але боюсь, що зновнатраплю на вовка в овечiй шкурi, який повчатиме мене, як требажити, а сам не матиме Бога в серцi”.

Не можу я щиро простити нi Володиного батька, нi того отця, який хрестив Максимчика. Хочу, але не можу. А iти на сповiдь iзтягарем, знаючи наперед, що не вiдпустила той жаль iз серця, –це нечесно перед Господом. Це грiх. I як менi з цим жити?

I ще. Мене iнодi питають: навiщо тобi те все? ДНК-експертиза,суди. Невже ти таким чином намагаєшся повернути Володю?

Звiсно ж, нi. Я змирилася з тим, що Максим буде тiльки моїмсином. I навiть не хочу, аби його ростив батько, котрий колисьтак жорстоко з ним повiвся. Дитина повинна зростати у любовi. Аїї не отримаєш через суд, не пiдтвердиш лабораторними аналiзами.

Але менi принизливо, коли мене i мою дитину вважають брехливоюаферисткою, котра нагуляла дитину й намагається її “повiсити” нахлопця з “порядної родини християнського священика”. На жаль, невсiм служителям Церкви i членам їхнiх родин притаманна поряднiсть…

Олена, 28 рокiв, м.Львiв 

А поділитися?