Таємниця Яворівського полігону: 170 сіл зрiвняно з землею, 125 тисяч селян вивезено, 20 храмiв сплюндровано

logo
155745_taemnicja_javorivskogo_poligonu_170_sil_z.jpeg


170 сіл зрiвняно з землею, 125 тисяч селян вивезено, 20 храмiв сплюндровано, один із них розстрiляно — така ціна одного з найбiльших у Європi вiйськових полiгонів — Яворівського, що на Львівщині. Депортованi мешканцi сiл, знищених у 40—50–х роках для будiвництва полiгону, вимагають компенсацiї за втрачене майно i просять надати їм статус репресованих, пише – «Львів місто натхнення».

Церква посеред полігону

Читайте також

Яворів – місто з королівською історією (Фото)

На територiї полiгону — руїни старенької церкви, нині відреставрованої. На стiнах — слiди вiд куль. По них можна вивчати iсторiю вiтчизняної зброї. 50 рокiв поспiль автоматні черги лунали тут замість церковних дзвонiв — церква святого Михайла служила мiшенню для стрiльби з танкiв.

Ранiше це був величний храм села Велика Вишенька. У 1940–му, коли розпочалося будiвництво вiйськового полiгону, мiшенню стала не лише церква святого Михайла. У всій околиці було знищено 20 храмів, депортовано 125 тисяч селян. Бабина Долина, Крем’янка, Чернече, хутори Юськiв, Кургани — це лише деякі зі 170 сіл та хуторів, які було знищено безслідно. Їх навіть стерли з радянських карт, назви цих населених пунктів можна відшукати хіба на старих польських картах (ці краї до 1939 року входили до складу Польщі. — Ред.), а ще, звісно, — у пам’ятi тих сільчан, кого товарняками вивозили у Бессарабiю та на Колиму…

Вигляд церкви св. Михаїла з північного боку, рік невідомий.

«Перевозимо разом із людьми 8 корів, 20 свиней, 50 овець…»

Заяви потерпiлих переселенцiв лягли на стiл Президента України ще в перші роки незалежності: «У Яворiвському районi Львiвської областi болючою проблемою є доля мешканцiв, котрі в 1940 роках були вiдселенi з територiї, яку займає вiйськовий полiгон. Просимо надати виселеним селянам статус депортованих та виплатити компенсацiю за конфiсковане та втрачене майно…» Президенти змінюються, а заяви селян так і залишаються без відповіді.

З погляду вже iсторiї, ситуацiя проста до банальностi: мiсце, де будували полiгон, було заселене селами та хуторами, вiдповiдно, територiю «розчищали». Ось лише якою цiною! Та архiвнi документи не горять. «Перевозимо разом із людьми (25 чоловiк у вагонi) 8 корiв, 20 свиней, 10 телят, 50 овець. У тому числi з Янiвського району — 1010 чоловiк, з Рава–Руського — 1349, з Магерiвського — 1500 осiб» — витяг із заявки на рухомий склад для переселення в Аккерманську область. 78 років цей документ пролежав у папцi з написом «Постанова СС–41 вiд 13.02.1940 року «Про вiдвод земель зенiтно–артполiгону Київського особливого округу».

Гриф «цiлком таємно» накладав вето не лише на розголошення таємниці депортацiї населення, а й на саме людське життя. Бюрократична система тодiшнiх часiв вiдрiзнялася вiд сьогоднiшньої хiба бiльшою пунктукальнiстю доповiдних записок: «Переселение жителей из населенних пунктов фактически происходит. Отселили жителей села Щежець, Вулиська, Воротни, Верещиця…» — iз доповiдної записки військових штабників, датованної 28 груднем 1950–го, генеральному секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову. У тих записках — долі українців. Та на селян нiхто не зважав i з їхньою думкою не рахувався. Перечитимеш системi — станеш iзгоєм у країнi, якої не маєш, а якщо залишишся живим — гнитимеш у Сибiру.

Бессарабський шлях

Запах свiжоспеченого хлiба стелиться над Верещицею. Старенькі сидять на ослiнчиках. Весняне сонце пестить натрудженi руки, вицiловує спогади, що дощем зрошують обвiтрені обличчя. «Досi, бува, не віриться, що спимо на лiжках, маємо, де пекти хлiб, i що нiхто в нас не забере хату й нiкуди не пожене», — каже Гнна Слобода. Пані Ганну разом iз родиною двічі виселяли з Верещицi, i двiчi вона поверталася до свого родинного гнiзда у зруйноване село.

Верещиця славилася в окрузi як куркульське село. Сьогоднi воно добряче пiдупало. Колгосп давно розпався, коня для обробiтку землi не кожен годен купити, тож село жене самогонку i шукає заробiтку по свiтах. «До вiйни в нас лайдакiв не було. Хто бiднiший, хто багатший був, але хазяйство глядiли. З Бессарабiї, як перший раз повернулися, землянки будували й хлiбом із сусiдами дiлилися, бо голод у наших селах панував. Не сіяно ж було, ані жато», — розказує мені дiдо Iлля, чоловік Ганни Слободи.

— Як почали полiгон будувати, селом чутки пішли: виселятимуть. Але люди не хотіли в це вірити. Та в сороковiм прийшли вiйськовi й наказали збиратися. У селi тоді стояв такий плач, наче в кожнiй хатi покiйник лежав. Менi було 12 рокiв тоді, а окрiм мене, у родині ще семеро дрібноти. Мама, що могли, в клунки позв’язували. Худобу зi стаєнь військові виганяють, а та не йде, стогне, неначе людина. Корови ремигають, собаки заходяться гавкотом, діти плачуть… Кажуть нам: везуть у Бессарабiю. Де вона, що то за край, якi там люди, ми й не знали, — баба Ганна зойкує, бiжить до печi — хлiб ще «сидить».

— Чуєш, як хлiб пахне? — запитують старенькі. — А ми ж, як з тієї Бессарабiї пiшки додому йшли — черствого куска жаднi були, в чужих людей просили. У Молдовi прожили шiсть рокiв. Там нас, українцiв, не любили. Тiльки поселимося в яку покинуту єврейську чи нiмецьку хату, обживемо, аж мiсцевi приходять i кажуть: «Шукай собi iнше житло». Працювали там чорно. Якось зiбралися нашi, верещанськi, люди і постановили: повертатися додому.

Майже мiсяць були в дорозi. Стирали до крові босі ноги. Йшли з Бессарабії в Галичину. Спали пiд тинами, їли що доведеться. Дорослi i сильнiшi йшли пiшки. Старих, немiчних i малечу везли на підводах. Охлялі коні заледве ті вози з напівживим людом тягли. За пiдводами йшли прив’язанi корови. Свиней, кiз та овець гнали поперед себе. Йшли галичани додому «партизанськими стежками». Вночі. Вдень у лісах переховувалися.

«Приїхали до села — а його нема»

«Приїхали до села, а села немає. Хати з землею зрiвнянi. Лише на подвiр’ї Слобід погрiб вцiлiв, то вони в ньому й жили, а решту — землянки викопували», — згадують «полiгонiвську» депортацiю.

Усупереч енкаведистам, а потім уже кадебістам, зруйнована Верещиця знову ожила. З Бессарабiї, Запорiжжя, Сибiру поверталися люди до своєї землі. Та тiшилися рiднiй сторонці недовго. В 1950–му Ганну, на той час молоденьку й вагiтну дружину Iллi Слободи, та багатьох інших селян знову депортували.

«Завезли на Днiпропетров­щину. Рай нам обіцяли. Казали, буде на чужині i хата, i земля. А насправдi ми знову в пекло потрапили. Жили у людських сараях, просилися до осель, аби тіло грішне змити i дiтям таку–сяку їжу зварити. У багатьох верещанських людей дерево на будову хат при виселенні забрали. Казали: на новому мiсцi вiддадуть. Вiддали. Бачили ми те дерево, як власні вуха. Я й сина там, у чужому сараї, народила. Вiн ще й пiвроку не мав, як ми знову до Верещицi повернулися. Як i першого разу, хата наша вже з землею зрівняна була, тож у рiднi тулилися…»

Через якийсь час непокiрних мешканцiв Верещицi вкотре намагалися вiдселити. Але навченi гiрким досвiдом поневiрянь на чужинi селяни стали хитрувати. Як ішли комiсiї вiдселяти — залишали свої обiйстя і… переховувалися у лiсах.

Від Вантуха до Біди

«Я, Гнатишин Онуфрiй, народився у 1931 роцi в селi Курники Яворiвського району. В 1940 роцi, в марцю мiсяцi, нас вивезли на Бессарабiю, в Iзмаїлiвську область, село Курiдзiки. В 46 роцi ми пiшки добиралися на свою землю, в село Курники. Звернулися до областi: як далi жити? Нам сказали: «Як би ви не хотiли жити в своїм селі, з того нiчого не вийде. Совітський Союз вирiшив, що там, де ваше село, буде вiйськовий полiгон, а ви собi живiть, де хто може…» «У 1942 роцi ми змушенi були залишити своє село Курники i поселитися в селi Старичi тому, що в нашiм селi розмiстився вiйськовий полiгон. Мати залишилася з нами, п’ятьма дiтьми, сама, без житла. До 43–го ми жили в будинку, який ранiше належав нiмцям. Мати померла. Найстаршому з нас було 14, а найменшенькiй — два рочки. Як матерi не стало — нас із хати вигнали. Ми пiшли до будинку Вантуха. Через три роки Вантух нас вигнав, ми пiшли жити до Бiди Харитона. Але у 1951 роцi прийшов судвиконавець i нас виселили і від Біди». Це — зі спогадів Клавдiї Чiкель–Висоцької. Ось така вона, правда про будiвництво Яворівського полiгону.

Час — добрий жнивар. 125–тисячна армiя депортованих із Яворівщини мешканців уже давно поріділа. Одні осiли на нових мiсцях, інші побудували собi невибагливi помешкання на цвинтарях. І не питали на ті оселі дозволу. Звідти їх уже ніхто не виселить.

…Стелиться над Яворівсь­ким полігоном церковний дзвін. Молоденькі воїни зняли кашкети зі стрижених голів. Віддають почесті тим, хто не повернувся на землю, стоптану кованими черевиками. І тій старенькій, що припала до стін розстріляного храму в одвічній молитві всіх матерів: «Прости їм, Господи…»

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ для Україна Молода

А поділитися?