Тарас Лисак, директор-розпорядник театру імені Заньковецької

logo


Веселий кавер-гурт “Роги” (“The Rohies”), створений акторами Національного театру ім. Марії Заньковецької, з’явився у Львові кілька років тому, ще в мирний час. Проте сьогодні навіть краще, ніж у рідному місті, його знають на Сході України, куди актори постійно їздять із концертами не тільки для бійців АТО, але й цивільного населення.

Торік “Роги” запровадили формат виступів із відомими львівськими виконавцями, колегами, друзями під назвою “The Rohies and friends”, який виявився цікавим експериментом. Хоч музичну основу виступів гурту складають кавер-версії відомих творів, проте вдалими в репертуарі стали й оригінальні композиції. Уже другу свою пісню для прем`єри довірив “Рогам” відомий львівський автор і виконавець Андрій Віхоть. А “Пісня про солдата”, яку в співпраці з Андрієм Сніцарчуком написала Олеся Галканова, стала відкриттям нового талановитого автора.

Про історію “Рогів”, про їх фронтові гастролі та нових друзів кореспондент Укрінформу розмовляла з директором-розпорядником театру  імені Марії Заньковецької Тарасом Лисаком.

ПРО “РОГИ” З НЕБИЛИЦЬ І КОНЦЕРТ В ОКОПАХ

– Тарасе, то звідкіля ж “Роги” ростуть?

– З вистави “Небилиці про Івана”, яку ми ставили ще у 2010 році. Тоді режисер-постановник Вадим Сікорський запропонував замінити класичний оркестровий музичний супровід грою на народних інструментах. При цьому освоїти їх мали самі актори.

– Співати також мали самі?

– Коли актори на сцені співають, це не дивина, а от щоб виконавці ролей створювали музичний супровід, не так часто можна побачити. Вистава сама по собі дуже колоритна. Автор її сценарію – Іван Миколайчук. Це Гуцульщина – Коломия, Снятин… Тож гра вимагала автентичних інструментів, за якими ми спеціально поїхали на Івано-Франківщину – у Верховину.

– Яких саме?

– Кобзобас, сопілка…

– Але ж треба ще вміти грати на них…

– Звичайно, але кожен із наших акторів добре володіє якимось музичним інструментом, а один – узагалі мультиінструменталіст, він і на сопілці, і на скрипці, і на гітарі, і на акордеоні грає. А хтось хотів виступити в іншій іпостасі, показати себе як естрадного чи класичного співака. Власне, з таких акторів і склався цей гурт. Хлопці не тільки грали “обов`язкову програму”, але й бавилися у перервах, імпровізували. І напевно, таке доповнення до акторського амплуа, призвело до того, що актори почали збиратися вже навмисне і проводити репетиції. А потім одного прекрасного дня презентували нам, заньківчанам, концерт, призначений тільки для своїх. І оте поєднання гумору, акторської майстерності, музичного виконання, вокалу виявилося настільки вдалим, що викликало захоплення і в колективу, і в гостей із шоу-бізнесу, великого класичного мистецтва. Тож, у такому форматі “Роги” існують уже кілька років.

– Чому саме “Роги”?

– Це питання виникає у всіх, і я мушу якось на нього відповідати, хоч не був безпосередньо при народженні гурту. Хлопці, взявши до рук інструменти, дуже скептично й іронічно ставились до себе і назвали себе саме так, не знаючи, що, можливо, цей проект існуватиме довше, ніж для постановки однієї вистави. У театрі слово, випущене на сцені, швидко приживається, особливо якщо то якесь прізвисько. Це іронічне і скептичне ставлення до самих себе збереглося в колективі й донині, тому, якщо вже зародився гурт як “Роги”, то так ми і йдемо вперед.

– Хто входить до складу гурту?

– Молоді актори театру Марії Заньковецької. Кілька років тому до чисто чоловічого колективу долучилась колега по сцені, вокалістка Марта Кулай – одна з учасників телеконкурсу “Х-фактор”.

– Як потрапив до вашого колективу оперний співак Олег Лихач?

– Ми працюємо по двох берегах тої самої річки (і оперний, і драматичний театри у Львові розміщені поряд по руслу закованої в колектор річки Полтви). А якщо серйозно, напевно, з того моменту, коли ми зробили перший концерт з друзями. І Олег, і ми часто беремо участь у благодійних проектах. Ми його запросили до себе в програму. Спершу разом заспівали “Чорногору”. З того часу й пішло… Проте ми до самої поїздки не вірили, що він рушить із нами в “гарячу точку”. Адже він – висококласний вокаліст, звик до хороших готелів, гастролей в Італії, Франції. А тут – повністю “переформатувався”  під польові умови.

Коли почалася війна, самі для себе постановили: якщо не на фронті, то хоча б з інструментами в руках треба допомогти нашим хлопцям

– Через який час ви вийшли на люди?

– Коли ми наважилися дати перший відкритий концерт у 2014 році.

– Час буремний…

– Ми виступили з благодійними концертами у клубі “Пікассо” і “Віденській кав’ярні”. Там уже з нами виступали титуловані співаки – соліст “Піккардійської терції” Ярослав Нудик, Оксана Муха, Олександр Божик, Богдан Либа, Андрій Віхоть, Тамара Кардішелі, молоді актриси і студенти театрів Лесі Українки та Марії Заньковецької, а також  народний артист України, соліст Львівської національної опери Олег Лихач. Ми збирали гроші на порятунок важкохворих.

Але коли почалася війна, самі для себе постановили: якщо не на фронті, то хоча б з інструментами в руках треба якось допомогти нашим хлопцям. Ми виступали і у військовому госпіталі, і перед мобілізованими, які через кілька днів мали відбути в зону АТО з Яворівського полігону. А вже за кілька місяців ми самі вирушили туди. Ідея народилася у нас спільно з директором Львівського будинку офіцерів Віталієм Провозіним.

– Поїздка відрізнялася від звичних гастролей?

Потрапили не лише у життя військових, а на справжню війну. Співали прямо в окопах…

– Для більшості з нас вона була відкриттям. З нами була відомий у Львові волонтер Ірина Дзьоба. Багато чого ми побачили і зрозуміли вперше. Ми, які навіть не служили в армії, потрапили не лише у життя військових, а на справжню війну. І я бачив в очах друзів не просто хвилювання, а й певний острах, хоча ніхто собі не дозволив навіть засумніватися, що треба їхати і виступати.

– Як розпочалися гастролі?

– Ми приїжджаємо у Слов’янськ, у пансіонат “Звездний”, де раніше був штаб бойовиків, а тоді стояли десантники з 81-ї бригади, і відразу з коліс – на сцену.

– Сприйняли?

– Звичайно, тим більше, що наша програма бадьорить. Це кавер-версії пісень відомих виконавців, такі, що додають патріотизму і драйву. Звичайно, були і балади, які примушували мислити, можливо, десь викликали і сльозу, і неспокій. Потім, торік восени, ми знову поїхали туди і дали сім концертів у 80-й, а також у 81-ій, 24-ій бригадах, були на передовій у Попасній, де співали прямо в окопах. Там, напевно, було найлячніше.

– Не обстрілювали?

– На щастя, не обстрілювали. Ми були заховані за брустверами, виступали прямо в полі, слухачів було небагато, чоловік 30, але більшість із них тримали увімкнуті рації, концерт передавався тим, хто там далі стояв на інших позиціях, але не міг прийти до нас. Це був, напевне, найсильніший концерт, тому що нам хотілося бути такими ж відважними і сильними, як хлопці, які слухали нас.

ЧОГО СЮДИ ПРИЇХАЛИ, ВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ…

– Такі виступи змінюють членів гурту, акторів?

– Так. Ми почали більше дорожити один одним, менше проявляти егоїзм, розуміти, що треба допомогти ближньому. Хоч ми це знали і раніше, але там зрозуміли, наскільки це важливо.

– Перед цивільними на Сході не виступали?

– У вересні минулого року нам запропонували виступити в місті Сватове. Наш театр уже під час бойових дій гастролював там із виставою “Наталка-Полтавка”. Ми вирішили повторити маршрут колег, тим більше, що вони багато розповідали про це місто, про те, що коли прийшли сепаратисти, народ піднявся і їх не пустив. Ну от, приїжджаємо туди після тяжкої дороги, нам ще трошки Марта (солістка, – ред.) прихворіла, концерт затримався, але відбувся. І було море квітів та емоцій. Виступали перед цивільними, а це зовсім інший формат. Для аудиторії ми – артисти зі Львова, і це неабияка відповідальність. Як потім дізналися, місцеві власті рекомендували керівниками закладів культури, музичних шкіл прийти подивитися на львівських артистів.

– Виконали розпорядження?

– З повним аншлагом. На третій чи четвертій пісні зал “зірвався”. Це був концерт із гумором, імпровізацією, з відчуттям, що є контакт із залом, потім вже якісь танцювальні групи виходили на сцену. З`явився український прапор. У залі сидить голова “Просвіти” Сватівського району чи навіть усієї Слобожанщини, як він себе називає, з червоно-чорним прапором. І цей червоно-чорний прапор у Сватові, за 1300 кілометрів від “бандерівського” Львова, розвівається перед сценою. А коли концерт закінчився, Марта стояла з величезним оберемком квітів, а потім нам зізналась, що відчувала себе крутішою за Аллу Пугачову. А ми жартували, що вона крутіша за Мадонну. Ось такі емоції були після того першого концерту.

– Тарасе, а не було протилежних ефектів? Ви говорите про таку ейфорію, але це Донеччина, Луганщина, де Західну Україну і її представників не завжди добре сприймають?

– Ми мало бачили в першій поїздці. Бачили розбитий Слов`янськ, інші міста: Лисичанськ, Сєверодонецьк, Костянтинівку. Заходили, звичайно, в якісь магазини, де ловили, як іноді нам здавалось, на собі не дуже доброзичливі погляди. Але у нас не було конфліктів. Ми були на визволеній уже тоді території, з українською владою.

Більш тісний контакт із місцевим населенням відбувся у самому Сватовому, де нам відвели під нічліг колишній піонерський табір. Там ми вже спілкувалися з конкретними людьми, які могли розповісти свою історію, про те, що робилося в місті. Вони й розповіли, що на початку буремних подій піднялися місцеві хлопці, які порозкидали блок-пости сепаратистів і поставили наші.

– Чим пояснюється така різниця між Сватовим та іншими територіями цього регіону?

– Це північний захід Луганщини, не промислова зона, а більше Слобожанщина, сільськогосподарський регіон. Там уже козаччина, дядьки з вусами, білі хати, вишиванки, короваї, калачі. Величезна різниця з іншими промисловими районами і містами. Усі поля там – у соняшниках. Соняшники, як цвяшки стоять, красиві такі, налиті. А от потрапили на одне поле, де соняшник не був торік зібраний, почорнілий, і відразу видно – тут ішла війна.

– Промовисто.

– Промовисто. Там відчувається подих смерті…

– Якісь курйози траплялися?

– Було. Коли ми заїжджали у Слов`янськ – першу точку зони АТО, перший блок-пост – підходять до нас військові: хто такі, звідки, документи…

Кажемо, що зі Львова, артисти театру Заньковецької.

– Чого ви сюди приїхали, вертайтесь додому, в театрі ремонт робіть (про потребу в капітальному ремонті будівлі театру знає кожен львів’янин).

– А ви хто такі?

– А ми батальйон “Львів”… І лунає сміх.

Такою була наша перша зустріч із блок-постами. Відразу якось напруженість спала. Це наші, львівські хлопці. Взагалі, коли ми зустрічали військових зі Львова, це було шалене братання.

Вони попереджали: будьте обережні. Заїдьте, отут, станьте під тими деревцями, поки за вами виїдуть. Бо тут, кажуть, іноді пострілюють.

Ще був цікавий момент, коли в Попасній зустріли військовика, старшого вже чоловіка на прізвисько Сепар. Він у Дебальцевому переховував наших поранених хлопців, потім їх вивів, коли відступали, і врятував їм життя.

– А чому Сепар?

– Ну, бо він із Дебальцевого. Сепар, значить, і все. Жінка його виїхала у Росію з дітьми. Його ж на тій стороні оголосили персоною нон-грата. Майно забрали. Наша зустріч тривала 40 хвилин, і за цей час вся доля людини – як на долоні. Каже, у мене залишилось одне – своя земля, і я мушу її визволити. Виступаємо, і той же Сепар пішов десь за горбочок і приніс такий пучечок польових квітів нашій Марті. Де він знайшов ті квіти серед випаленого степу? Марта зізналась, що це, певно, найдорожчі квіти, які вона отримувала у своєму житті.

Зауважили ще таке: багато хто не показує свої справжні почуття на людях, можливо, страх чи ще щось. А в Сватовому побачив упевненість і абсолютну відсутність всякого страху.

– Знаю, що ви побували у цьому місті й удруге – після того, як там сталася біда: вибухнули військові склади зі зброєю.

– Ми приїхали туди через три тижні після цього лиха. До того я телефонував до голови району Ганни Лемішко, питав чи на часі наш приїзд. Каже, якраз зараз ви нам дуже потрібні. І ми приїхали, дали дві вистави, одну цивільним, другу військовим у Сватовому.

– Поїхали “Роги” чи театр?

– Театр із виставою “Сватання на Гончарівці” Федора Стригуна. Буквально при нас міняли вікна в Народному домі, де ми мали виступати. Нам потім показали місто після катастрофи.

У цій поїздці брало участь багато людей, котрі дуже хвилювалися спочатку. А під кінець вони вже обмінювалися з місцевими телефонами, налагодились контакти наших монтувальників сцени з їхніми. Потім на Великдень уже хтось комусь щось передавав. Ніхто собі не міг подумати, що війна, біда виявить найкращі людські риси.

– І найгірші виявляє, і найкращі…

Це те, чого 25 років держава не робила: не займалася культурною інтеграцією Сходу в Україну, не формувала єдиного ідеологічного стрижня

– Приємно, що ти перебуваєш у товаристві тих людей, які відкривають найкращі риси. Повернувшись зі Сватового, наш гендиректор Андрій Мацяк доповідав Міністерству культури, що треба туди їхати і їхати. Це те, що 25 років держава робила недостатньо, не формувала єдиного ідеологічного стрижня, довкола якого можна було б об`єднувати людей. Я це знаю не з преси чи висновків якихось аналітиків, а з розповідей людей про їхнє життя. На щастя 30 грудня минулого року Міністерство культури України прийняло програму “Український Донбас”. Виділяє на це певні кошти. Ми зразу ж написали заявку на участь у цій програмі.

І от ми “сідаємо на телефон” і обдзвонюємо міста Донеччини і Луганщини. Беремо рекомендації у Сватівській райадміністрації. Хотіли показати там виставу “Блазні мимоволі” Ореста Огородника. На жаль, через велику кількість зайнятих у ній акторів і брак достатнього фінансування ця вистава не змогла поїхати. Але паралельно ми готували і поїздку “Рогів”. У результаті довелося поміняти весь план, не відмовляючись від жодної площадки. “Роги” тоді мали по два виступи на день – один перед військовими, другий – перед цивільними. Це теж були переїзди до 100 км щодня.

УКРАЇНСЬКИЙ ДОНБАС. ЯКЩО МИ ЩЕ НЕ РІДНІ, ТО ВЖЕ І НЕ ЧУЖІ

– У яких містах ви були?

– В останній поїздці – у Сєверодонецьку, Сватовому, Кремінній і Краматорську. Тобто, охопили дві нові столиці Луганської і Донецької області, а також Кремінну, яка вже стала нам близькою, бо ми там жили у пансіонаті, там витягували свій величезний автобус, який застряг на лісовій дорозі, ну, і Сватове, без якого вже не можемо жити, бо зріднилися, побраталися.

– Ну, зі Сватовим і Кремінною зрозуміло, а як вас зустріли у Сєверодонецьку?

Скептицизм, прихована іронія жителів Донбасу до кінця концерту зникали. Тепер у нас на Сході – «рогоманія» серед цивільних

– Ми проїжджаємо біля палацу, де відбувся “славнозвісний” з`їзд. Раніше його нам пропонували під виставу. Але для одних “Рогів” виділили концертну залу музичної школи. Ми розуміємо, що площадки не рівнозначні. Проте зустріла нас дуже мила жіночка – представник міського відділу культури пані Наталя. У школі до нас гарно поставились. Трьохсотмісний зал був заповнений на 80 %. А перед тим ми дали вже два концерти військовим. 81-й і 80-й бригадам десантників. Відповідальність шалена. Бо розуміємо, що викладачі, учні, студенти, люди котрі причетні до мистецтва, прийшли сюди у театр, на виступ соліста львівської опери, народного артиста Олега Лихача. А тут – “Роги”, які зі своїм рок-, поп-концертом не дуже навіть вписуються у формат приміщення, розрахованого на класичні концерти.

На щастя, за нашими відчуттями, ми не розчарували людей. Це було видно з того, як вони підспівують, як аплодують навіть ті, хто прийшов сюди з певним скептицизмом. І той скептицизм, прихована іронія до кінця концерту зникли. Були квіти і спілкування. А коли прийшла молодь і почала просити автографи, стало зрозуміло, що нас сприйняли. Тепер жартуємо: на Сході почалася “рогоманія”.

І от наступного дня – найбільше випробування, бо ми їдемо в Краматорськ у величезний палац культури. Перед нами там театри з інших міст гастролювали, потім – відомі київські виконавці… Ще раз віддам належне тим людям, які нас приймали, вони одразу втягнули акторів у атмосферу спокою, доброзичливості, навіть якщо це було за вказівкою, по команді, а там, зауважу, вертикаль командних розпоряджень працює дуже чітко. Якщо сказали помагати артистам – значить помагати.

Надзвичайно гарно облаштований зал, десь на тисячу місць, сучасний, красивий, афіші наші по місту. Все хлопці, кажу, момент істини, Журналісти приходять, беруть інтерв’ю. Олега Лихача розривають, бо народний артист зі Львова приїхав.

– Що цікавило журналістів?

– Як ми ставимося до них, як нам Краматорськ, що відчуваємо від спілкування з людьми, чи помічаємо якусь різницю?

А ми їм кажемо, що ні, навіть якщо ми зараз іншою мовою говоримо, якщо ми зараз ще не рідні, то і не чужі, бо ми одної крові, тільки ще просто, можливо, не завжди це розуміли.

– І яким був момент істини?

Після концертів люди не розходяться, а хочуть почути кожне слово нашої відповіді на питання, які їх хвилюють

– А момент істини був таким: до залу заїжджають глядачі на інвалідних колясках на спеціально об лаштовані місця, в руках – жовто-блакитні прапорці, перший балкон заповнюється людьми з державною символікою, у віночках, вишиванках, там групка пенсіонерів, там молодь, якісь рокери прийшли… Коли прозвучала друга пісня у краматорському концерті, з залу хтось одиноко крикнув “Слава Україні!” – і наші актори разом із кількома вже голосами з аудиторії відповіли “Героям слава!” У залі я бачив 80-річну жіночку, в очах якої був блиск щастя, старенького дідуся, який не знав куди подіти хвору ногу, але висидів увесь концерт, бачив молодь, яка шаленіла, і зрозумів, що нам цей концерт вдався, як ніякий. Бо з кожною піснею ти відчуваєш, що зал стає тобі все ріднішим, а оплески все гучнішими і частішими, і люди не розходяться, а хочуть почути кожне слово нашої відповіді на питання, які їх хвилюють, і не хочуть розлучатися з нами. Один зі слухачів – Володимир Любінін, подарував нам пісні, написані на слова його колеги і просив, щоб обов`язково наступного разу заспівали хоч одну з них. При цьому розповів, що зараз багато в головах його земляків змінилось. Вони вже мають із чим порівнювати своє життя “тут” і “там”.

– Які враження залишилися від “місцевих”?

– Я згадав одне гарне українське слово: запопадливість. Нам старалися у всьому допомогти, вгадати бажання і потреби. А начальник управління культури та туризму Донецької ОДА Аліна Певна повідомила, що вона в серпні-вересні, зробить нам турне південною частиною області. Може, я керуюсь емоціями, але вірю в їхню щирість. Бо нещиро не вийшло б так ні з одної, ні з іншої сторони. Взяти хоч би побут. Ми жили в пансіонаті, де увесь персонал був російськомовним. Після одного з концертів ми купили м`яса, засмажили його на мангалі і всіх, хто був у пансіонаті, запросили до себе. До пізньої ночі співали пісень. Ми – своїх, вони “східняцьких”, в тому числі і “Вышел в степь донецкую парень молодой”. Після цього вони намагалися нас так годувати, щоб нам на цілий день вистачило сніданку, а після вечері щоб снідати не хотілось.

Ще один епізод: у передостанній вечір у Сватовому громадські активісти подарували нам величезний торт. Ми з’їли, скільки могли. А до решти покликали персонал і кажемо: беріть, розносьте додому, кого хочете почастуйте… А коли ми від`їжджали, кухарі пансіонату виносять нам у торбинках теплі-свіжі пиріжки на дорогу. Приносять ті пиріжки, цілують нас, обіймають, ледь не плачуть за нами. Директивою управління культури такого не накажеш.

У ВИЗВОЛЕНИХ МІСТАХ – КУЛЬТ УКРАЇНІЗАЦІЇ

– Але ж є і зворотна стона медалі…

Зараз Україна набирає оберти в очах донбасців з позитивної точки зору

– Є, на жаль, і часто – від нерозуміння. Мені один боєць розповідав, як він на базарі щось купував, а жіночка-продавець йому каже: “Что ж ты, мальчик, сюда пришел убивать, как твоя мать на это все посмотрит?” А вона, каже, та жінка, не знає, що я народився за 7 км від того місця, де ми зараз із вами стоїмо. Бачили сусіднє село, там такі дракони з металу зроблені на в’їзді? От, каже, я родом звідти. Я їй це пояснюю, а вона не вірить. А тепер дивіться сюди, от там бачите дідуся? Зайдіть у його двір, там прапор жовто-синій. Зараз, каже, в головах людей відбуваються величезні злами, і дуже важливо, каже, й нам, військовим, своєю поведінкою якось дати цьому лад. За словами того бійця, не все так рожево, як це мало би бути в ідеалі, але зараз Україна, на його думку, набирає обертів в очах місцевих у позитивному сенсі. Тому я вважаю – те, що ми робимо, – їздимо вже зовсім не зі зброєю, не з агітацією, а з позитивними емоціями, також надзвичайно важливо. А крім того, треба врахувати менталітет людей у цьому регіоні. Зараз у визволених містах, зокрема, у Слов`янську, якийсь культ українізації, усе в жовто-синіх тонах.

– Тобто є все-таки надія на наше єднання?

– Ми стовідсотково в цьому переконані. Тому що в тих почуттях, які ми бачили, ну, не збрешеш, і все.

Важливо не дати знову їм опинитися самим, важливо ділитися нашим українством, однак щиро, без зверхності

А ще не йде мені з голови дуже гарна фраза, яку сказала начальник відділу культури Кремінецької райадміністрації Інна Боярська: “Знаєте, ми хочемо приїхати до вас, щоб на Заході не думали, що ми тут безкультурні”. А сама вона – у вишитому строї, така, знаєте, слобожанська козачка… Каже, в мене 10 колективів народних у цьому Будинку культури, в мене три колективи самодіяльні, гуртки, і все це функціонує. І я впевнений, що воно там функціонує краще, можливо, ніж у нас.

– Коли наступна поїздка?

– Як я вже казав, поїдемо на початку вересня. Адже “Роги” є, насамперед, акторами театру Марії Заньковецької і не можуть жити поза його розкладом. Потрібно використати час театрального міжсезоння.

– Хто виступить спонсором цих гастролей?

– Донецька облдержадміністрація і, якщо потрібно, то звернемося до львівської громадськості, підприємців. Минулу поїздку практично взяли на себе театр та АТП -14631, посприяв також голова Львівської облради Олександр Ганущин.

– На кого робитимете ставку?

– І на військових, і на цивільних.

– На Донбасі ви виступали безкоштовно. Протестів у колективі не було?

– Та не тільки на Донбасі. У Львові теж концерти проходять на благочинних засадах. І якщо ми їдемо виступати на Схід і не маємо при цьому особистих витрат, це вже є заробіток. Тому що ти заробляєш емоційно…

– А якісь комерційні проекти у вас є?

– Ні. Правда, найближчим часом плануємо комерційний концерт, але потрібно сформувати репертуар з авторських пісень, над чим зараз і працюємо.

– Мабуть, і львів`янам хотілось би почути вас.

– Відкрию таємницю: ми хочемо зробити великий проект. Можливо, у грудні-січні наступного року з нашим театральним оркестром і друзями-виконавцями. Плануємо зробити це на сцені театру Марії Заньковецької у Львові. Один концерт буде благодійним, а другий – щоб поповнити скарбничку театру чи “Рогів”. Але це далека перспектива, бо ми зараз готуємось до поїздки на Донеччину, адже запрошення вже прийшло… Нас чекають і в окопах, і в концертних залах.

Склад гурту “Роги”: Андрій Войтюк – іоніка, акордеон, перкусія; Дмитро Каршневич – фронтмен, вокал, гітара; Василь Коржук – цимбали, гітара, вокал, перкусія; Назарій Московець – гітара, акордеон, скрипка, вокал; Андрій Сніцарчук – художнє керівництво, бас-гітара, іоніка, бек-вокал; Костянтин Ткаченко – барабани, перкусія; Марта Кулай – вокал.

Нінель Кисілевська, Львів.

Фото: Альона Николаєвич