У церкві розгорівся скандал через осіб, які не здали пожертв

25.08.2016 08:09

Фото списку парафіян, які не здали пожертв, зроблене в одній із українських церков, викликало справжній скандал у соцмережах. Дискусії не вщухають досі. Одні обурються “поборами”, інші захищають церкву, мовляв, пожертви парафіян — єдине джерело її доходів, пише газета “Експрес”.

Як правильно?

Щомісячна плата з одного парафіянина у цьому храмі — 15 гривень. Сім’ї з трьох осіб платять по 45 гривень, із п’яти — 75 гривень. Церква на Жовківщині з такими тарифами — лише одна із тисяч, де все відбувається за схожою схемою.

— Кожен храм має численні видатки. Слід як мінімум оплатити комунальні послуги, придбати вино для причастя, ладан, просфори, — каже отець Павло Дроздяк, священик УГКЦ. — Кошти, які люди жертвують у храмі у неділю чи окремо за здійснені таїнства, призначені саме на утримання церкви.

Священику в УГКЦ заборонено працювати, відповідно він — на утриманні своєї громади. Отже, заробітну плату йому також платить громада.

— А хто вирішує, яким є розмір цієї зарплати?

— Усі питання, пов’язані з коштами, вирішує церковна десятка — обрані громадою люди, які здійснюють економічну та організаційну діяльність. Розмір зарплати залежить, звісно ж, від кількості парафіян церкви. У кожного священика, до слова, є трудова книжка, і з його доходів вираховують податок.

— Кожна релігійна громада в УПЦ КП є юридичною особою, — пояснює владика УПЦ КП Євстратій Зоря. — Статутними органами громади є настоятель, парафіяльна рада, парафіяльні збори. До парафіяльної ради, яка вирішує всі бухгалтерські питання та формує бюджет релігійної громади, належать щонайменше четверо осіб: настоятель, церковний староста, заступник старости та скарбник. Останній відповідає за кошти, які збирають у храмі.

Парафіяльна рада визначає, як саме утримувати храм та священика. У деяких громадах є так зване фіксоване членство. Це означає, що кожного її учасника вносять до списку. До речі, така практика поширена в українських церквах у діаспорі.

— Громада дбає не тільки про фінансове забезпечення пароха, а й про священиків-помічників, хору, дяка та інших необхідних для церкви фахівців, — каже Анатолій Бабинський, магістр богослов’я, релігієзнавець. — Якщо я не хочу долучатися до утримання своєї Церкви, то виникає запитання, чи я до неї належу? Однак усі кошти, які люди дають на Церкву, є добровільними пожертвами. І тому говорити про стабільні тарифи було б із богословського погляду абсурдом. Їх існування можна сміливо назвати зловживаннями, адже благодать Божа не може бути товаром.

Проте, якщо парафія визначає певну суму, необхідну для утримання будівлі, пароха та персоналу, і формує бюджет на місяць, то вона може визначити, скільки обгрунтовано кожна родина повинна внести фінансів щомісяця. Це нормальна практика. Винятками, звичайно, є сім’ї, що переживають фінансову скруту.

— В Україні церква — повністю на утриманні своїх парафіян. А як в інших країнах Європи?

— У Німеччині, до прикладу, визначено відсоток від зарплати, який ви сплачуєте на потреби Церкви. Держава за послуги збору бере свій відсоток і передає кошти церковним структурам. Цей розподіл є прозорим, адже про витрачені гроші завжди звітують.

Йдеться, до речі, про дуже великі суми: кілька мільярдів євро щорічно! На них церкви в Німеччині утримують шпиталі, школи, університети, дають працю сотням тисяч людей.

— Чи збирають у такому разі додаткові пожертви від парафіян?

— Людина може ще й окремо зробити пожертву на свою парафію. Однак вимагати цього ніхто не посміє. До речі, сплативши збір на Церкву, ви засвідчуєте свою приналежність до неї. Такий податок — добровільний. Громадянин може підписати документ про те, що не хоче бути католиком чи лютеранином, і відповідно перестати сплачувати ці кошти. Однак, якщо він, скажімо, прийде в храм з проханням про благословення шлюбу, то йому відмовлять.                                           Юлія ЛОЗИНСЬКА 

Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її мишкою і натисніть
Сtrl + Enter