У Львові презентували історичну книгу про галицьких футболістів-патріотів (ФОТО)

logo
64296_u_lvovi_prezentuvali_istorichnu_knigu_pro.jpeg


Євгенія Пласконь  |  П’ятниця, 17 лютого 2017, 00:23

Презентували книгу Дениса Мандзюка про історію українського футболу на Галичині.

16 лютого, у львівській медіатеці відбулась презентація книги «Копаний м’яч. Коротка iсторiя украïнського футболу в Галичинi 1909–1944» Дениса Мандзюка, за участі автора та шанувальника галицьких звичаїв Богдана Волошина (пана Марциняка). Про це повідомляє кореспондент “Справжньої Варти”.

Автор книги — Денис Мандзюк — журналіст за професією, редактор відділу “Історія і мова” у журналі “Країна”, знайшов свою нішу і дуже вдало описав зародження і становлення футболу в Галичині першої половини ХХ століття. Хоч книга документальна, але не нудна: у ній поєдналися статистичні дані з життєвими цікавинками і навіть інтригами тих часів.

Книгу Денис Мандзюк писав майже сім років. Ідея зародилась під час відвідин бібліотеки Стефаника, коли у пошуках чергової цікавинки для своєї рубрики, журналіст натрапив у картотеці на видання “Змаг” (український спортовий часопис), яке виходило в Перемишлі, а потім у Львові у 1937-1939 роках. За його словами, це видання приємно вразило, адже “було нічим не гіршим від сучасних спортивних газет”: з інтерв’ю, репортажами, детальною інформацією про гравців; а також відмінною мовою і поетичним стилем подачі матеріалу:

“На команду казали “дружина”, на гравців – “грачі”, футбол був “копаним м’ячем”, а словом “мистецтво” називали чемпіонат, а переможець чемпіонату, відповідно, ставав “мистцем”, – розповів Денис Мандзюк.

Як додав Богдан Волошин, після гри у той час, тренер відзначав кращих гравців своєрідною премією — склянкою кефіру. Оце й була вся оплата праці.

У книзі охоплено період з 1909 до 1944 року: автор свідомо не почав книгу з традиційної дати зародження українського футболу — 1894 року — з врахуванням історичної ситуації на Галичині, яка в той час була в складі Австро-Угорщини.

“В українців усе було складніше, ніж у поляків. Українці перші рази почали ганяти м’яч уже на початку ХХ століття, при чому гра та не зовсім була подібна на футбол: був м’яч, вони знали, що його треба закопувати в якісь ворота, але як це має виглядати, ніхто точно не знав. Ситуація змінилась трохи пізніше, коли у Львів приїхав Іван Боберський, який навчався в Австрії і влаштувався працювати в нашу Академічну гімназію викладачем німецької мови, де й почав вчити гімназистів ігор з м’ячем, а потім і власне футболу. У 1909 році відбувся перший матч між українськими командами (дві команди гімназії)”, – пояснив Денис Мандзюк.

Набирати обертів футбол почав у 1911 році, коли була створена команда “Україна” (Львів). Тоді ж почали з’являтись команди в інших містах: у Перемишлі -“Сянова чайка”, “Беркут”, “Сян”, в Стрию – “Скала” (яка існує й сьогодні, зберігає кольори команди), у Тернополі – “Поділля”. Апогею цей спорт досягнув 1914 року, коли було організовано Шевченківський здвиг до 100-ї річниці з Дня народження Тараса Шевченка між 4 українськими командами, фінал якого так і не відбувся через Першу світову війну.

Далі в галицькому футболі настала пауза і відродився він аж 1921 року, коли наша територія увійшла до складу Польщі. Українців не влаштовувала така політична ситуація, тому перші 8 років в українському спорті була дискусія про шляхи розвитку: чи брати участь в державних (польських) заходах, чи йти своїм шляхом. Спершу було обрано незалежний шлях, але через кілька років прийшло розуміння неконкурентоспроможності футболістів на міжнародному рівні, тому українці все ж вступили у Польський футбольний союз (1928 р.).

Паралельно, команди з інших міст України почали вступати в цей союз. Втім, не всі підтримували цей шлях, тож було створено Український спортовий союз, де команди грали незалежно. І навіть у часи Другої світової війни, спортсмени продовжували грати у футбол, хоч і радянські війська, які прийшли до влади на зміну полякам, не дуже любили різноманіття, а тому оригінальні назви команд були замінені на стандартні “Динамо”, “Спартак” і т. ін., а окремі клуби взагалі були розпущені.

Про все це детально розповідається в книзі “Копаний м’яч”, з цитатами, аргументами та ілюстраціями. У кінці книги на читачів очікує приємний бонус — витяг найцікавіших фейлетонів про футбол із тогочасної преси.

Враховуючи історичне підґрунтя, слід закцентувати увагу, що футбол для мешканців Галичини не був способом заробітку (на відміну від сьогодення, “грачі” не отримували платні), а засобом для вираження національної ідентичності. У книзі є багато історичних свідчень, заміток із тогочасних газет, які вказують на таке ставлення до футболу. Перехід в закордонну команду вважався зрадою, за таке навіть могли побити; а ось хороші футболісти, які були справжніми “митцями”, ставали народними героями.

На зустріч із Денисом Мандзюком прийшла донька одного з таких футбольних героїв – Мирослава Турка, Уляна Турко із сім’єю. Пані розповіла про цікаві моменти з біографії батька та підтвердила патріотичну складову “копаного м’яча” для українців.

“Видання такої книги є знаковою подією в літературно-спортовому житті Галичини. На превеликий жаль, ми зовсім не знаємо про те, як розвивався львівський спорт, а в тім числі і футбол до 1945 року. Ми не знаємо, що він розвивався в поєднанні з культурою, з дуже поважними і видатними громадськими діячами. Розвиток спорту був виключно патріотичним і базувався на відданості ідеям українства, на гордості за належність до української нації. Можливо, це звучить зараз трохи пафосно, але так було насправді”, – поділилася Уляна Турко.

З цього приводу також висловився нащадок футболіста ФК “Україна” (Львів) та тренера команди “Ґонґ” Лева Підлісецького, Роман Підлісецький.

“До війни це був любительський копаний м’яч, не було ніякого грошового задоволення — усе було поставлено на ентузіазмі. Цей дух українства якраз проявлявся на футбольному грищі. Де би вони [ФК “Україна”] не виступали, люди з нетерпінням чекали на приїзд спортивної команди. Хто з грачів вбирав ту майку чорно-червону з емблемою “У” – “Україна”, той віддавав себе повністю на футбольному грищі”, – зазначив Роман Підлісецький.

Роман Підлісецький також розповів, що за кожні 100 змагань гравцям клубу “Україна” давали цінні призи. Зокрема, Лев Підлісецький отримав золотий перстень, де вигравіюваний напис “За 100 змагань у спортивному товаристві “Україна”.

У ході презентації, автор “Копаного м’яча” Денис Мандзюк зачитував веселі цитати із спортивних газет, розповідав про футбольних фанатів того часу (якими часто були батяри та навіть один священнослужитель УГКЦ), про рекламу на футбольному полі (переважно у Польщі), про нелюбов фанатів до судді (одного з яких двічі побили через програш української команди на матчі), метафори, якими обзивали гравці один одного та фанати — арбітрів (найгірша лайка – “суддя кальош”).

Згадали також устав матчів: перед грою футболісти тричі скандували “Гаразд”, після гри переможцеві казали тричі “Слава” (або “Честь”, якщо це були поляки).

Як зазначив Денис Мандзюк, найважче було знайти достатню кількість матеріалів, щоб збалансувати розділи, адже по деяких темах інформації майже не залишилось. Особливо це стосується фотографій, яких уже майже нема навіть у польських архівах. А за часів СРСР на Галичині, за фото футболістів можна було отримати й термін, тож багато чого просто-напросто знищили. Це свідчить про унікальність презентованої книги і її важливість для української історії.

“Я би хотів, щоби ця книжка була в кожній спортивній школі, хоча би у Львові, щоб діти почитали. Адже там є багато історій з дідами-прадідами, в яких горіли очі за Україну, і за футбол… Щоб діти відчували цю неперервність між тими людьми з фотографій і сьогоднішніми пацанами з айфонами, щоб ця книжка жила серед людей і для людей, адже це цілий пласт галицького життя”, – зрезюмував Бодан Волошин.

А поділитися?



Вам має сподобатись...