Від націоналізму до ІТ. Антрополог з Угорщини про ідентичність львів’ян

logo
111943_vid_nacionalizmu_do_it_antropolog_z_ugorw.jpeg


Чому менталітету не існує, ідентичність – це наш вибір, а конфлікти між середовищами у Львові найкраще розповідають про те, хто ми є і якими є зараз наші потреби.

Протягом року антрополог з Угорщини Діана Воннак працювала у львівському Центрі міської історії. Її дослідження було присвячене міській антропології Львова: у фокусі були публічний простір, релігійна архітектура, культурна спадщина. Та, зокрема, конфлікти між релігійними групами, місцевою владою та львів’янами, коли вони не могли дійти згоди щодо пам’ятників та публічних просторів. Тепер, коли дослідження завершене, Tvoemisto.tv розпитало в Діани, якою вона побачила ідентичність міста, чи справді Львів може похвалитися мультикультурністю та чому,  на її думку, Сихів і Левандівка не менш важливі за Площу Ринок.

Діана Воннак закінчила Будапештський університет імені Етвеша Лоранда і Даремський університет. Зараз вона є аспіранткою при Інституті соціальної антропології імені Макса Планка та працює в рамках міждисциплінарної дослідницької школи «ANARCHIE – Антропологія, археологія та історія Євразії». До цього Діана працювала координатором програм Ерасмуського коледжу передових досліджень у Будапешті і була гостьовою студенткою на факультеті філософії Центральноєвропейського університету. Вона отримала стипендії від Ерасмуського коледжу передових досліджень, Уряду Угорщини та Даремського енергетичного інституту. Діана також працювала стажером-дослідником при Даремському енергетичному інституті, де досліджувала суспільне ставлення до народної архітектурної спадщини та можливості інновацій у сфері сталої енергетики в індійських Гімалаях.

Чому антропологія львів’ян цікава?

Коли я лише починала працювати над проектом і читала про Львів, у мене було багато питань. Я знала, що існує місто, яке фактично повністю зберегло свою архітектуру – хіба з мінімальними пошкодженнями. Але мешканці міста майже повністю змінилися. Історія та спадщина тут були особливо важливими. Але як це проявляється сьогодні? Чому тут настільки поширений український націоналізм? Я хотіла з’ясувати, чому покоління людей, що жили у радянському та українському Львові, підтримують націоналістичні ідеї, чим вони живуть сьогодні і як вони беруть участь у політиці пам’яті.

У Львові молоді люди, які виросли за незалежності, зазнавали дуже багато зовнішніх впливів. Особливо у 90-х роках. З’явилися нові програми з історії, почали формуватися нові академічні традиції в університетах. Зросла міжнародна мобільність через подорожі та стипендії. З одного боку, такий космополітизм дає людям більше свободи, а з іншого, призводить до більшої однорідності.

Чи справді львів’яни такі націоналісти?

Під час роботи над проектом мене дуже цікавило, як мультикультурність як бренд та історична пам’ять співіснують із націоналістичними ідеями у Львові. Отже, як культурна політика існує на межі. Львів багато хто вважає найбільш європейським містом. І найменш радянським. Але чи означає це, що Львів намагається стати прикладом для решти України? А чи погодяться з цим кияни?

Націоналізм тут є важливішою складовою повсякденного життя, ніж у багатьох інших містах Європи. Можливо, це через місцеву історію радянського дисидентства, а також політичну історію Львова у дорадянський період. А може, і через особливості історичної освіти в незалежній Україні. Мені здається, що те бачення минулого, яке пропонує, наприклад, Український інститут національної пам’яті або греко-католицька церква, критично сприймається космополітичною, менш патріотично настроєною частиною суспільства. Мені очевидно, що в Україні конче необхідно продумати сучасні форми національної ідентифікації – і з націоналізмом, і без нього.

Я антрополог. Мені найцікавішими є стосунки різних груп людей. Деякі соціологи також працюють із українськими темами, але антропологія не дуже популярна в цьому регіоні. Коли я почала робити своє дослідження, я з’ясувала, що тут дуже багато істориків, які займаються політикою пам’яті. Я читала, зокрема, роботи Василя Расевича і Ярослава Грицака. Історики розуміють пам’ять інакше. Я ж найбільший сенс бачу саме у спілкуванні з людьми, які щось вирішують у політиці пам’яті і в культурній політиці. Їхня робота – формувати підходи та приймати рішення. Йдеться, зокрема, про публічних інтелектуалів, серед яких уже згадані історики, а також інші люди, які пишуть, говорять у ЗМІ, організовують виставки.

Чому саме конфлікти багато розповідають про людей?

Коли люди не погоджуються з меморіалами чи іншими об’єктами спадщини, це знак. І хороший спосіб зрозуміти, чого вони насправді сьогодні хочуть. Ці конфлікти роблять явними цінності та світогляди; мені було дуже цікаво це зрозуміти. Особливо враховуючи той факт, що Україна має коротку історію незалежності і бере участь у величезному геополітичному конфлікті.

Ідентичність – це не річ, яка лежить на дорозі і яку може підібрати кожен охочий. Люди, які приїжджають, радше можуть додати  щось до неї. І тут для них важливо зберегти автентичність: в людей з’являється відчуття, що ідентичність певних груп є важливішою чи істиннішою, ніж у інших. Те, що ми вважаємо справжньою ідентичністю, часто є просто нашим вибором сьогодні, а не якоюсь давньою правдою.

Чи є у Львові diversity?

Мультикультурність сьогодні у Львові – це і брендинг міста, і пам’ять про певний період його історії. Львів перед Другою світовою був зовсім інакшим, це очевидно: інші етнічні групи, інші кордони. Зараз усе змінилося. Але це не означає, що без поляків і євреїв у Львові не можна говорити про мультикультурність. Звісно, сучасний Львів більш однорідний. Тим не менше, внутрішні відмінності як у місті, так і в межах держави існують далі, хоч ідеться вже не про етнічну мультикультурність.

Зараз помітнішими стали сексуальні меншини, існує величезна релігійна різноманітність. Наприклад, в Україні є великі спільноти баптистів та так званих харизматичних християн. В постіндустріальних містах з’являються нові професії. У Львові –  IT-бум, який надає нового значення ідентичності місцевого мешканця. Словом, якщо ми не визначаємо культуру зовсім традиційним способом, то Львів все ще є дуже навіть мультикультурним.

Чи справді існує галицька ментальність?

Ризиковано думати, що Галичина є певною цінністю сама по собі. Так ми ризикуємо безнадійно відстати від часу. Галичина різна – і австрійська, і польська, і радянська. І про це не варто забувати. Жодна з них є не менш автентичною за інші.

Для мене було важливо не стільки зрозуміти Галичину та її ідентичність, як те, як люди користуються ідеями Галичини та культури. Наприклад, міська рада вирішила декілька років тому впроваджувати план «Львів 2020», де центральним аспектом є культурна спадщина і культурна політика. Акцент –  на туризмі та культурному розвитку. Тут важлива перспектива – показати, хто ми є.

Мені здається, що абстрактні категорії – як ментальність чи цивілізація –  дуже популярні в Україні. Але я не вірю в ментальність. Для мене це не наукова категорія. Коли люди розрізняють радянську і галицьку ментальність, це швидше самоідентифікація. Це політичне, суспільне явище, а не об’єктивний опис реальності.

Чи треба зберігати тільки старий Львів?

Львів – велике місто. Важливо зрозуміти, що це не тільки площа Ринок і австрійська архітектура. Львів – це також Левандівка і Сихів. Добре, звісно, бачити місто єдиним, але і різноманітним. 

Цілком природньо, що для міського брендингу щось є пріоритетнішим. Скажімо, австрійська та польська спадщина Львова. Її цінують як щось дорадянське. Але й радянський Львів ще має знайти своє місце в сучасному іміджі міста. Сподіваюся, краща інфраструктура, про яку говорять у місті – це буде не лише про подолання відстаней до історичного центру. Бо історія у Львові присутня скрізь. І навіть якщо ви говорите про культурну політику, то не уникнете обговорення історії. Я хотіла би бачити людей, які піклуються про модерністську архітектуру, конструктивістські будівлі тощо.  

В Угорщині зараз досить популярною є небезпечна, як на мене, політика пам’яті. Йдеться про націоналістичні тенденції – владі важливо показати, що угорці, наприклад, не зробили нічого поганого під час Голокосту. Зрозуміло, що це неправда.

В Україні ситуація інша, зокрема, через війну, хоча і тут є небезпека ігнорування незручної історії. Багатьом тут важливо показати, що Україна єдина. І інколи це теж небезпечно. Важливо, щоб суспільство не забувало про цінність внутрішньої різноманітності та своє різне минуле. Навіть коли війна наштовхує країну на об’єднання проти чогось, а не за щось.

Альона Вишницька,

фото надані Діаною Воннак

А поділитися?