Вільні мандри. А ви вже були у львівській тундрі?

logo
33400_vilni_mandri_a_vi_vzhe_buli_u_lvivskij_tu.jpeg


Tvoemisto.tv розпочинає проект «Вільні мандри». Наші автори – біолог Матвій та журналіст Меліssа, які до того ж є професійними фотографами, розкажуть про маршрути, як вони пройшли. У кожній такій мандрівці вони готують їжу на вогні лише з місцевих продуктів та багато розповідають про природу, на якій знаються. Отож перша зупинка – у львівській тундрі.

«Ми користуємось громадським транспортом, а не автостопом. Ми готуємо на вогні, а не веземо з собою «сухпайок». Ми ходимо там, де ніхто не ходить, і там, де завжди багато туристів, щоразу пізнаючи щось нове. Ми подорожуємо, бо так відчуваємо життя сповна, а не змагаємось за кількість пройдених кілометрів. Ми чесно розповідаємо про все, що відбувається з нами у наших мандрівках, бо тільки правда робить людей вільними», – анонсують Матвій&Меліssа.

Львівська тундра

«Тундра? В Україні? І де ж там вічна мерзлота? Ти щось плутаєш», – чує кожного разу мій хлопець Матвій. Він біолог і завжди намагається довести усім наших друзям і знайомим, що перед тим як їхати дивитись на чужі-високі-далекі гори і краї, спочатку варто дізнатись, а що ж маємо ми. Після цих запитань традиційно Матвій починає свою міні-лекцію про висотний і широтний розподіл природних зон, якщо коротко: все, що є по географічній широті (ліси, тайга, тундра і арктичні пустелі), ви зустрінете і коли підніматиметесь до гори/по горі/вгору – мішаний ліс, тайга (хвойний ліс), гірська тундра і льодовик. У наших Карпатах ми маємо свою гірську тундру – полонини.

Але полонину, хоча б на світлинах, бачили усі, тож ми пішли дивитись на іншу природну підзону – криволісся. Це дерева, що деформовані й ослаблені через постійну боротьбу за виживання. Такий ліс не сплутаєш ні з яким: він невисокий, химерної форми, наче портал в інший світ: покручені стовбури, міцні, але гнучкі та розвинені, переплутані між собою і порослі мохом бічні гілки. Взагалі, у Карпатах кривий ліс є у багатьох місцях: це і усім відомий жереп, або сосна гірська, якою вкрита чи не вся Чорногора й масив Ґорґан, і вільховий чагарник, або ж лелич, який ви точно зустрінете на горі Пожижевській (1822 м), і верба, яка стелиться, наче барвінок, біля гори Шешул (1726 м).

Але осінь – найкращий час подивитись на вогняне горобинове криволісся, що на Сколівщині. Тому першої неділі вересня ми зібрались пройтись одним із найпопулярнішим маршрутів близьких до Львова гір – Сколівських Бескидів. Це одноденна мандрівка на гору Параску (або Парашку – саме так її називають бойки), яку Матвій зі своєю сім’єю проходив в усі пори року, я ж пішла вдруге, і мій вердикт незмінний – це подорож хоча б на два дні.

Дослідник бойківщини Володимир Пограничний (Музей «Дрогобиччина») науково обґрунтовує вживання саме назви Параска: «Назву гори́ виводять від імені руської княжни – Парасковії – доньки князя Святослава (XI ст.). А в Галичині (важливо, що в Галичині, бо на сході України воно може бути інакше) українці ніколи не говорили на жінку, котра мала ім’я Прасковія, Парашка. Казали: Параска, Параська, Парасочка, Парасуня, Парася, Прася, Параня, Паранька – але не Парашка – всюди корінь Парас-, і ніде Параш-. Слово Парашка є чуже в українській ономастиці. Назва була полонізована до звучання Парашка – згідно з фонетично-граматичними особливостями польської мови. Характерно, що польський фонетичний варіант назви цієї гори збігається з російським. Іронія долі в тім, що до 1939 року державна політична картографія й академічна географія перебували під полонізаторським лінгвістичним впливом, а відразу після 1939 року вони попали під вплив русифікації. Таким чином, впродовж усього часу формування української національної ідеї та творення Української Соборної Держави, у XIX–XX ст. в географічній літературі та картографії не змогла утвердитись українська термінологія з питомо українськими фонетичними ознаками.»

Маршрут – ідеальний варіант для тих, хто хоче відчути справжні гори і не їхати далеко від дому. Найвищою на Львівщині є гора Пікуй (1408 м), що лежить на межі Львівської та Закарпатської областей, але доїзд до неї та сходження забирає доволі багато часу. Наша ж вершина Параска має «якихось» 1260 з копійками метрів, але, якщо ви не досвідчений мандрівник, ваші ноги відчують ці копійки ще на підйомі, а спуск може стати викликом самому собі – ні, йти донизу аж ніяк не простіше. Велику роль відіграє точка старту, і тут вона на висоті 399 м, а отже за кілька годин треба пройти щонайменше 800 метрів догори.

 

У цій мандрівці нас четверо (Матвій, Андрій, Марко та я), тож найважча моя ноша – кофр з фототехнікою, але це добрих 3,5  кілограми, яких мої плечі відчують досить швидко. Андрій – Матвієвий старший брат, з яким вони мандрують вже не менше 15 років (так, їхні перші сходження були у віці 5-7 років). Марко – 15-річній школяр, з яким Андрій катається на скейті.

Їхати, йти, говорити

Сходження на Параску можливе з 5-ти навколишніх населених пунктів: Сколе, Коростова, Крушельниці, Корчина та Майдану. В Майдані радять закінчувати мандрівку укладачі еколого-пізнавального маршруту «Сколе-Парашка-Майдан», а отже з Майдану можна і піднятись. З Коростова місцева пані обіцяла нам пологу і просту дорогу, таку, що «діти недавно ходили». Ще після першої мандрівки на Параску я була переконана, що підйом зі Сколе – точно не наш шлях: затяжна лісова дорога зі стрімкими підйомами ще на початку (а для мене це завжди психологічно некомфортно), купи каміння змінюються на корчуваті корені дерев, і коли вже здається, ви ось-ось майже на горі, виявиться, що це тільки половина шляху – решта дороги через полонини (чи то радше, царинки – штучно створені людьми пасовище для овець та корів) і три менші вершини, на які також доведеться сходити та спускатись з них же. Тому ласкаво просимо до Корчина. Невеличке село з великою історією і мальовничим шляхом до однієї з найвищих гір Львівської області. Додайте, як бонус цього шляху – водоспад Гуркало. Ще наче можна вийти із села Крушельниця, але про цей шлях нам невідомо нічого.

Наша одноденна мандрівка завжди починається дуже рано, якщо ви виїжджатимете зі Львова, навіть власним авто, прокидатись теж доведеться вдосвіта. Останній варіант найпростіший, адже після виїзду з львівського трафіку, прямуєте по трасі М06 до Сколівського району і на автобусній зупинці біля позначки «Урич» (перед в’їздом у с. Дубина), звертаєте з нормальної дороги до шляху з частково твердим покриттям і за хвилин 15-20 в’їдете до Корчина, але, якщо будете спускатись у Сколе, то ймовірно, автівку краще залишити там, а до місця старту добиратись місцевими автобусами – з ними проблем тут немає.

 

Ми ж користуємось громадським транспортом. Ми любимо електрички – місце, де завжди вирує життя, навіть якщо це заледве 6 ранку. Тож 4 вересня о 6:37 ми сіли у приміський потяг Самбір-Стрий у Дрогобичі та проїхались до Стрия, розмовляючи, звісно, про гори.

Вже по 8-ій, ми на Стрийському залізничному вокзалі, який одночасно слугує автостанцією. Тут ми чекаємо на автобус, який відвезе нас у Корчин. До Сколе вже відправились кілька «маршруток», проїхали рейси до Праги та на Кишинів, нашого ж, до Сопота, не видно, але людей, які у нього сідатимуть, більшає. Ми помітили, як водій нашого автобусу тихенько припаркувався позаду інших, тому забігли першими (досвід «карпатських» маршрутів навчив не тупити та буквально займати своє місце).

Поруч із нами сідають дві пані, не місцеві: розмовляють російською, одягнені як туристи з курортів. З ними чоловік у кашкеті з гербом і чорнезними очима і бородою, слухає наші ранкові розмови і трошки підсміюється з мандрівної кінокритики, всі разом згадуємо ім’я Роберта де Ніро, і ми ледь не проґавлюємо свою зупинку. «Ще в Сопоті на водоспад сходіть», – радить подорожній, поки ми вибігаємо з маршрутки.

 

У мене є особливі сентименти до доріг через село – можна побачити як живуть люди, чим оздоблюють хати, що вирощують в садах, яких собак тримають на ланцюгах, якого кольору лазять коти, до кого приїхали діти з міста і залишили авто посеред дороги. У Корчині, хоча це ще територія передгорян – української етнічної групи бойків, хати мають вже «гірські» дерев’яні веранди, різьблені двері та віконниці, майже на кожній оселі медальйони із зображенням тварин або гірських хребтів, квітчасті фіранки, акуратно складені дрова, які чекають наступного інстаграмера. Виходимо за село, ще одна хатка проводжає мандрівників і перед нами вона: триверха Параска, гора не з високих, але вже навіть з того місця відчуваєш її велич.

Гуркало

Дорога до водоспаду досить надійна, зійти з неї мимохіть практично неможливо, тому навіть без карти ви її знайдете, чого не можна сказати про стежку, якою ми піднімаємось на вершину. Зустрічаємо стадо корів на пасовищі, ліниві сільські пси зовсім не подібні до полонинських: спокійно собі нас пропускають. По обидва боки дороги аж світиться фіолетовим верес, це його місяць.

 

Найточніша ознака того, що ми наближаємось до першого місця для стоянки – потік, який навесні нас роззув.Зараз восени ми вже йшли по вимощеному з каміння містку. Біля Гуркала як завжди трохи гамірно – при самій дорозі намети і машини, застати водоспад безлюдним практично неможливо, хіба у будні. Але нам цього разу пощастило – після спроб скупатись в штучному озерці біля Гуркала (імітація греблі з дерева затримує воду) усі туристи порозходились і ми залишились сам на сам з водоспадом. Вода холоднезна, чистюща, каміння під нею гладке-гладке. Словом, це добре місце для медитації, якби не саморобна лазня поруч і залишки бенкету біля вогнища.

 

Зупинка для обіду – особливий елемент наших мандрівок, ми завжди-завжди розпалюємо вогонь і готуємо хоча б чай. Цього разу він був м’ятним – нарвали кілька стебелець поруч. Якби готували зупу, то дали б ще й грибів, які нашнипали вже на цьому відрізку шляху, але сьогодні у нас скорочена харчова програма – канапки, овочі, білок. І солоденьке, без нього теж ніяк. Не відмовляйте собі у смаколиках в мандрах, вони завжди виправдані і завжди бажані. Заварюється чай і свіжий запах розходиться на галявині, пахне осінню – м’ятний чай змішаний з таким трохи вогким грибним ароматом лісу.

Підйом, ожина, відьмине яйце

Тепер нас чекає доволі складна ділянка дороги – підйом йде просто через лісові хащі, невеличка стежка, на яку треба спочатку вийти, а потім ще й не загубити її, і постійно йти під кутом. Якщо час від часу дивитись під ноги, можна окрім грибів побачити ще й веретільницю.Це безнога ящірка, яка дуже подібна на маленьку змію. Ми зустріли одну, коли піднімались на Параску навесні. Я вкотре йду в коротких шортах через такий ліс, і вкотре здираю собі ноги об гілки та ожину.

 

Тішить, що по дорозі нарешті трапляються гриби. Ми збираємо козарики, їхня наукова назва – Leccinum aurantiacum; часто можна почути більш літературне ім’я – підосичник. Показую дивної форми гриб білого кольору Матвієві : «Диви, то його так обгриз хтось?» – «Комахи», – якось аж байдуже він мені відповідає, але вже за мить повертається і підбігає до гриба – «Можеш не йти, він дуже смердить». Я все ж насмілююсь підійти ближче, запаху майже не чую, але видок у гриба не надто привабливий: брудно-білого кольору –сантиметрів з 10– шапка у вигляді конусу, наче надкушена кимось, ще й великі чорні мухи її обсіли і гудуть. Кривлюсь, і ще навіть не знаю, що вперше побачила достиглий плід відьминого яйця – Phallus impudicus – його наукове ім’я, а ще одна народна версія «веселка смердюча», видається мені якось найвдалішою.

Через дерева починає пробиватись блакитний колір, дорога стає пологішою – коли я йшла перший раз на Параску, то думала, що це ми вже виходимо на полонину перед вершиною, тепер я вже знаю, це лише частина шляху, попереду три стрімкі підйоми.

 

Зупиняємось на одній із царинок. «Бачиш хрест на горі?, – питають Марка Андрій і Матвій, – ото нам туди». Хлопець не відразу орієнтується куди дивитись і Матвій дає йому камеру з телеоб’єктивом: «Дивись тут, краще буде видно». Малий махає головою, що побачив. У мене починається невелике внутрішнє хвилювання, я знаю маршрут далі, і вже чекаю на підйоми, вони чомусь для мене складні. Дива не сталось – знову йду остання і досить повільно. Виправдовую себе тим, що на цьому шляху ми набираємо висоту стрімко і за один день, тож навіть 1200 м відчуваються. Підсолоджую ці думки ожиною (Rubus fruticosus), яка росте просто попри стежку. Синій, бордовий, ага, хлопців ще бачу, ну значить відстала не сильно. Піднімаю голову і бачу, що перший підйом подолано. Ще два в лісі і ми підійдемо до горобини (Sorbus aucuparia), на яку й приїхали дивитись. Після другого стрімкого підйому відпочиваємо усі разом. Хотілось б думати, що попереду простіше, але це не зовсім так, буде складніше і стрімкіше. Тепер ми з Матвієм переганяємо хлопців і йдемо попереду, зрізаємо білі гриби. Того, щодо чого науковці вживають назву Boletus edulis, а місцеві кличуть правдивим грибом, ми маємо вже майже повний пакет. Виходимо на галявину, де нас наздоганяють Андрій з Маркіяном, вирішуємо як долати останній підйом. Звертаємо праворуч

Кривий вогняний ліс

Повітря тепер холодніше і вогке, стежка вужчає, ховається в зарослях папороті, хоча ботаніки кажуть її треба називати орляком – Pteridium aquilinum. Це багаторічна рослина, вона тут повсюди: росте собі поміж смерек, які ще де-не-де загубились на початку криволісся. Тут вже видно горобину, вона ще подібна на ту, що росте на рівнині, і навіть висока. Знову просвіт між дерев – зараз буде добре видно, з якого боку найсильніший вітер: там усі дерева будуть деформовані постійним сильним потоком повітря, і матимуть символічну форму, наче їх хтось умисно спиляв з однієї сторони. Нам тут навіть подобається – після підйому, відразу освіжаєшся.

Ще одна ознака, що ми вже у лісотундрі – ягідні чагарники. Знаходжу малинові кущі, невеликі рожеві ягоди Rubus idaeus набагато солодші від ожини, буквально за кілька метрів їх змінюють яфини, або – як ми звикли говорити – чорниці, вони ж Vaccinium myrtillus. Тут ними вкриті всі схили. Набираю у жменю темно-синіх ягід, руки відразу стають фіолетові від соку. Хлопці починають підганяти, кажуть, що на спуску будемо буквально бігти. Я далі дивуюсь собі – тепер мені зовсім не складно і не важко йти, і гальмую усіх тільки через чорниці, які не перестаю щипати по дорозі. «На, тримай ще таке, – вручає Матвій мені брунатну ягідку, – ґоґодзи кисленькі, тобі сподобається». Це брусниця (Vaccinium vitis-idaea), вона й дійсно не солодка, і це якраз мені до смаку, але що вище підіймаємося, то менше її стає, та і на дорогу тепер треба дивитись уважніше.

Вузька стежка пролягає через кривий ліс горобини, дерева ростуть як кущі, утворюючи природній, навіть дещо містичний портал, порослий мохом і тирличем (Gentiana asclepiadea), який росте обабіч дороги. Я акуратно палицею відсовувала його сині квітки зі свого шляху, щоб не наступити на них. Коріння дерев служать за сходинки, стовбур як поручні, але все одно варто бути обачним: зашпортатись і впасти не складно. Андрій з Маркіяном вже давно на вершині, ми з Матвієм йдемо повільніше – так майже завжди, окрім мене, його гальмує й знимкування, але згадуємо, що нас ще чекає такого ж кілометражу спуск, і починаємо трохи прискорюватися.

 

Вершина – точка. Підйом – лінія

У сходженнях для мене головне — це сам шлях, а не найвища точка. Він дає відчуття «я можу», навіть коли половину дороги ти думаєш, що повзеш як равлик, пітнієш, піджовуєш печиво чи цукерки з кишені, зупиняєшся «подихати» просто на підйомі, і всі махають тобі з докором «Не роби так! Піднімешся і зупинишся». Вершина – це тільки точка, хай навіть більша чи менша, а сходження – лінія, яку ти малюєш як захочеш і як зможеш, продовжуєш, вкорочуєш, вимальовуєш зиґзаґ чи йдеш навпростець. Тут ти наче співтворець, а не просто споглядач. Словом, поки я знову думала, для чого я полізла саме на цю гору, з усіх вершин поблизу Львова вибрала на першу осінню мандрівку ту, яка наганяє відчуття власної слабкості, все сталося у кращих традиціях кінематографу – над нами замайорів жовто-блакитний стяг. До вершини якийсь десяток метрів!

ФОТО: 5

Гудів вітер, гудів металевий хрест, не було чути нічого окрім цього монотонного звуку, але дух таки перехоплювало. З одного боку – біліло місто Стрий, і поруч трохи червонястіші села, з іншого – синьо-зелені трикутники Карпат розмивались сонячними вечірніми променями. Попереду й позаду – дороги на Майдан і Сколе.

Поїсти на вершині – ледь не святе діло. Ми догризли домашній хліб і маленькі покручені огірки, солоне печиво і свіжий фіолетовий базилік, який Матвій цього року виростив сам. Свою трапезу з нами розділив лісовий щеврик (Anthus trivialis). Маленький пташок впевнено підстрибував зовсім поруч, метри за 3 від нас і міцно стискав свою здобич у дзьобі. Мить, і вже пообідав. Західні кольори неба нагадували, що час рухатись далі, та і мерзнути не особливо хотілось, ми вже одягли куртки, щоб захиститися від вітру. Запакували свій грибний скарб у наплечник і пішли на південний схід. Хто був хоча б один раз в горах, так по-справжньому, не тільки полюбить їх назавжди, але й на все життя оцінить рівний шлях, і ні, не через підйоми, а через спуск.

4 вершини і вокзал

Наш спуск з Параски – це традиційний маршрут для сходження на неї, тож він стрімкий та затяжний: треба йти через 4 інші вершини. Першу, що має назву Тимків верх, висотою 1227,5 м можна траверсувати, дві наступні доведеться долати, і повертати у ліс після Оброслого верха (1177 м ) вже аж у підніжжя п’ятого горба – Корчанки (1157,6 м). Навколо якась особлива геометрія і потужний простір, який ніде так не відчувається, як на гірській дорозі. Ми його успішно долаємо, бо не йдемо, а буквально біжимо до Сколе на останній автобусний рейс.

Я знову гальмую – по обидва боки стежки мене манять ґоґодзи. Тут вони стиглі, аж винні, такі насичені, кислі, соковиті: який там автобус, у мене гастротуризм. Мені чомусь здається, що соус із цих ягід пасував би до традиційних карпатських сирів, і не лише до них. У мене нові фаворити, які зникають, як тільки ми долаємо Парасчиних «сестер» і сходимо у ліс.

Тут дорога маркована, доволі широка, але стрімка, вся в коренях смерек, за які дивись не зачепись, поки намагаєшся швидко йти і ще підщипувати ожину. Не тільки ж мені ноги об її зарослі здирати, можна й перекусити.

Переходимо у буковий ліс, тепер під ногами каміння, стежка і далі стрімка, ноги вже не просто гудуть – моментами відчуваю, що навіть крок зафіксувати не можу. На цьому шляху є джерело, де всі завжди набирають воду. Воно на півдорозі між Сколе та виходом на хребет. Є оманливий відрізок шляху: через дерева уже добре видно просвіт, чути звуки міста, навіть голоси людей, але йти до пункту призначення ще не менше години.

У лісі вже було відверто темно, коли ми наздогнали Марка з Андрієм і побачили, що до міста лічені хвилини і найгірша частинка дороги перед нами – вона коротка і стежки там практично немає, та й не треба. Ясно видно, де вихід, але через стрімкість там слизько у будь-який час доби, будь-яку пору року і за будь-якої погоди. Пробігаємо і її, тепер ми – на асфальті. Переходимо через колію і ми вже за метр від нашого автобуса, який собі спокійно рушає, залишаючи нас ледь не самих на зупинці. На бігу питаємо водія, чи буде ще один, той киває головою – чекайте, ще буде.

Поки ми згадуємо, як пробігли Параску цього разу, починають сходитись інші мандрівники, такі ж як і ми, втомлені, хоч і з малими рюкзаками. Водій іншого автобуса кудись усіх відправляє і вони майже поспіхом йдуть геть з вокзалу. Ми підходимо до автобуса і дізнаємось, що сьогодні неділя, а тому краще йти на іншу зупинку – останній рейс може зігнорувати залізничний вокзал. На тій, іншій зупинці уже зібралось чимало людей, автобус прибуває точно за графіком о 20:30 і, ясна річ, звертає у бік вокзалу. Наш досвід змушує попри втому пробігтись за ним, а не чекати, поки він під’їде до нашої зупинки – і не даремно. Ми зайняли останні місця.

Автор тексту Melissa Zhabotynska

Фото Matthew Pohranychnyi

А поділитися?