«Діти з дорослими очима». Львів’янин розповів, як зростав у повоєнні роки
На фото Мирон Стецик
Друга світова війна стала найстрашнішою подією у житті своїх сучасників. Під час війни найбільш уразливими і найменш захищеними залишилися діти. Вони дуже відрізняються від інших, оскільки не мали дитинства. Комусь не дісталося батьківської любові, хтось не отримав освіти, їм щодня доводилося боротися за життя. Не випадково дітей війни називали «дітьми з дорослими очима». Такою дитиною є і Мирон Стецик зі Львова.
Народився я у Львові в буремному 1943 році, тобто я маю статус «дитина війни». У 1950 році пішов у перший клас. Дитинство пройшло не так, як зараз. Після війни наші іграшками були дошка з прорізами, два підшипники і гуляй-нога. Як ми їхали, то все тріщало – чути було на пів Львова, – каже пан Мирон.
Чоловік пригадує: батьки завжди були на роботі, а він та його однолітки вчилися жити самостійно.
Усе наше покоління виховувала вулиця, післявоєнний час був дуже суворий. За 5 хвилин запізнення на роботу – тюрма. А мати моя вчителькою в школі працювала, батько створював післявоєнну споживчу кооперацію. Вони завжди мали бути вчасно на роботі.
Гранати та пістолети у післявоєнний час також стали звичними іграшками для дітей. «Войнушки» – саме так між собою хлопчики й дівчатка назвали гру, яку обирали найчастіше.
У мене є сестра Христина, на рік старша за мене. Ми коли пішли у перший клас, то мати нам дала ключі і каже: прошу, живіть собі. І ми коли зі школи приходили, то йшли на вулицю, а там такі ігри були з пістолетами, гранатами. Багато дітей мого покоління підірвалося на грантах, багато залишилися без рук, без ніг, – розповідає Мирон Стецик.
Талони та карточки на їжу, годинні черги до магазинів і страх, що саме на тебе не вистачить хліба – завжди додавали тривоги в і без того нелегкі часи.
О 4 ночі мати нас будила і ми йшли в магазин займати чергу за хлібом, по талонах. Чекали довго. А як загубив карточку, то хліба не дістав.
Тоді, у далекому 1950 році, ніхто з дітей і мріяти не міг про шоколадні цукерки чи солодку вату, найбільшим смаколиком був хліб із цукром, пригадує Мирон Стецик
Найкраще для мене було моє «лакомвсто» – такий чорний хліб, намазаний маслом. Масло привозили селяни, їх колись називали парашутистами. То я брав той хліб і посипав цукром. То було щось!
Мирон Стецик пам’ятає, як вперше побачив фронтовиків без рук та ніг, які проживали своє життя у львівських наливайках. Запах тодішньої їжі та алкоголю назавжди засів у його пам’яті.
Від костелу Ольги і Єлизавети і до самої тюрми що 20 метрів були забігайлівки, там такий запах стояв… Оселедці, пиво, горілка і маса людей без ні, без рук на таких дошках, чотири підшипники дві кульцяпки. Там усі доживали так своє життя.
Мирон Стецик зумів вижити у той час. Закінчив школу, працював токарем та слюсарем на заводі. Згодом вступив на юридичний факультет Львівського університету і все своє життя пропрацював за фахом.
Але таких як він, які пам’ятають післявоєнні роки, постійно меншає. Зараз на Львівщині є 120 тисяч людей у статусі «дитина війни», кожного року помирає від 13 до 15 тисяч дітей війни. Наймолодшим із них вже по 75 років.
Нині Мирон Стецик є заступником начальника штабу Львівського обласного козацького товариства Всеукраїнської громадської організації українського реєстрового козацтва та полковником Українського реєстрового козацтва, а також першим заступником Львівської обласної громадської організації «Захист дітей війни».
Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.
