Голова управління інвестполітики ЛОДА: «Львівщина придумала, як повернути трудових мігрантів»
Роман Матис – про інвестиційний бум у Львівському регіоні та про те, чому немає сенсу оцінювати ефективність інвестицій за обсягом вкладених грошей.
За даними Державної служби статистики, Львівська область – у трійці лідерів з освоєння капітальних інвестицій: за підсумками дев’яти місяців 2017 року їхній обсяг перевищив 13,6 млрд грн. Крім того, цей регіон активно залучає іноземних інвесторів, які запускають і розвивають там бізнес. Тільки у 2016–2017 роках у Львівській області з’явилося близько 140 нових підприємств із різних сфер та галузей: заводи з виробництва автомобільних комплектуючих, меблеві фабрики, переробні підприємства. Причому великий внесок у інвестиційну привабливість області робить місцева влада. І це досить незвично для України, де бізнес, як і раніше, продовжує воювати з бюрократією та неповороткістю чиновників, пише – MIND.
Читайте також
Віктор Овчарук: «Влада на Тернопільщині відкрита для співпраці щодо подальшого розвитку»
Той інвестиційний бум, який переживає Львівський регіон, багато у чому став наслідком приходу у 2014–2015 роках нової команди у Львівську обласну держадміністрацію. У грудні 2014 року посаду голови ЛОДА зайняв колишній заступник мера Львова Олег Синютка. Він же призначив через рік своїм радником правозахисника, експерта з маркетингу і консалтингу Романа Матиса. Через деякий час Матис очолив нове управління інвестиційної політики ЛОДА, до складу якого входять департаменти із залучення та супроводу інвестицій.
Матис не без гордості говорить про те, що його управління геть позбавлене бюрократії. І завдяки такому підходу типова на перший погляд чиновницька структура дійсно досягла великих успіхів. За останні роки вдалося залучити в область десятки мільйонів зарубіжних інвестицій, відкрити у Львові share сервіс-центр компанії Veon і BPO-центр PricewaterhouseCoopers, а також пролобіювати скасування обов’язкової реєстрації інвестицій і зняти обмеження на репатріацію дивідендів.
Але головний проект, над яким зараз працює команда Матиса, – це спроба повернути трудових емігрантів в Україну, налагодивши ринок рекрутингу для внутрішньої трудової міграції. За його оцінками, середня пропозиція, на яку їдуть українці до Польщі, не виглядає привабливішою за українські.
Mind поспілкувався з Романом Матисом, який поділився досвідом залучення інвестицій і розповів про складнощі, що при цьому виникають.
– За останні декілька років ваше управління домоглося великих успіхів у залученні інвестицій у Львівську область. Як вам це вдається, з огляду на досить жалюгідний стан української економіки та не найкращу репутацію серед інвесторів?
– Наразі наша область – єдина в Україні, де створена спеціалізована структура із залучення інвестицій. Вона існує не для галочки. І коли я давав згоду працювати в адміністрації, однією з умов було те, що наше управління буде максимально можливо відмежоване від бюрократії та приноситиме інвесторам і бізнесу практичну користь. До того ж я – не зовсім типовий чиновник у звичному розумінні цього слова. Прийшовши два роки тому у Львівську облдержадміністрацію, я намагався привнести у свою діяльність багато речей з бізнесу, керуючись своїм чималим досвідом у сфері маркетингового консалтингу. Але коли почав займатися залученням інвестицій, переді мною виникло немало викликів, я зіткнувся з тими нюансами, на які не звертав уваги, обертаючись у бізнес-середовищі.
Наприклад, зрозумів, що немає жодного сенсу оцінювати ефективність інвестицій за обсягом вкладених грошей. Набагато важливішим є кількість створених робочих місць і рівень оплати праці. Це два ключові показники, які за нинішніх реалій мають бути під контролем. Нові робочі місця – це зайняті люди, а гідна оплата праці – це вливання в економіку України. До того ж навколо великих підприємств починають розвиватися більш дрібні компанії. А це теж робочі місця і внесок у національний ВВП.
– Нові робочі місця – це скільки в цифрах?
– За 2016–2017 роки нам вдалося створити понад 20 000 робочих місць завдяки новим підприємствам. Це призвело до посилення конкуренції за працівників, поліпшення умов праці та зростання рівня її оплати. Водночас багато підприємств прагнуть до автоматизації процесів, що призводить до вивільнення трудових ресурсів. Відповідно нерідко люди вибирають шлях трудової міграції. І за останні роки ця тенденція стала особливо помітною.
– Як вирішуєте цю проблему?
– Я провів чимало переговорів із різними підприємствами, щоб з’ясувати, як вирішити проблему відтоку кадрів за межі України. Одне з рішень, яке ми виробили спільно з бізнесом, – трудова міграція всередині концернів. Адже якщо роботодавець бачить, що його працівники націлені на те, аби виїхати за кордон, чому вони їдуть в нікуди, а не на заводи і фабрики, які належать тому самому власникові, що і підприємство в Україні? Найлогічніше рішення – це взяти потік трудових мігрантів під контроль.
– Яким чином?
– Група співробітників з підприємства, що знаходиться у нашій країні, на шість місяців виїжджає на підприємство в Польщі. І через півроку ці ж люди, отримавши новий досвід і підвищивши кваліфікацію, повертаються на закріплені за ними робочі місця в Україні. Адже, по суті, людьми рухають три основні чинники. По-перше, прагнення заробити більше грошей, щоб поліпшити своє матеріальне становище. По-друге, бажання «відпочити мізками», змінити обстановку. По-третє, роботу за кордоном часто шукає молодь, яка хоче побачити світ, розширити свій кругозір і при цьому заробити грошей. І для всіх цих людей трудова міграція – явище тимчасове. Вони не розглядають її як можливість отримати громадянство і залишитися там постійно проживати. Тому ті підприємства, які скористалися запропонованим механізмом, на практиці переконалися, що він дієвий і вирішує проблему відтоку трудових ресурсів не тільки в Україні, але і в інших країнах.
– Проте залишається відкритим питання, що робити з тими людьми, які вже виїхали, і як їх повернути?
– 2017 рік я провів у спілкуванні з рекрутинговими компаніями, які шукають українців для роботи за кордоном, зробив для них презентацію інвестиційного потенціалу Львівської області, розповів про діяльність нашого управління, про успіхи у залученні та супроводі інвестпроектів і запропонував рекрутерам перенаправити цей трафік трудових ресурсів до нашого регіону. У підсумку вони погодилися повертати людей, які виїхали з України, назад, і працевлаштовувати їх тут, на українських заводах і фабриках. І вже у січні 2018 року очікую на перші випадки працевлаштування українців, які наразі працюють у Польщі. А деякі з компаній, як, наприклад, Fujikura, допомагають ще й з організацією соціальних рекламних кампаній у Польщі. Підприємство запустило і починає масштабувати кампанію «Ми чекаємо на тебе вдома», яка має на меті донести до трудових мігрантів інформацію щодо того, що вони мають можливість працювати в Україні, перебуваючи поруч із сім’єю.
До речі, рекрутингові компанії також зацікавлені в тому, щоб сприяти внутрішній міграції. Тобто надавати допомогу у влаштуванні переселенців зі східних та центральних областей, що теж може дати позитивний соціальний та економічний ефект.
– І все ж багато хто вибирає роботу за кордоном, орієнтуючись насамперед на рівень заробітку.
– Я підраховував, скільки мігранти отримують там, і яким може бути їхня зарплата тут. Різниця є, але вона вельми незначна, якщо враховувати витрати на проживання та харчування за кордоном. Фактично ця різниця становить $100–200 на місяць. І вона, як правило, досягається за рахунок ненормованих умов праці. Тобто замість стандартного 8-годинного робочого дня це 10–12 годин на добу. Цю інформацію підтвердили рекрутингові компанії, з якими у нас були зустрічі. Вони приїжджали до нас, я знайомив їх з підприємствами Львівщини, в яких вони запитували про рівень зарплат. І вони робили такі ж висновки, як і я, що, звісно, за кордоном зароблених грошей залишається у підсумку трохи більше, але цифра ця досягається в основному завдяки понаднормовій роботі по 10-12 годин в добу.
– Повернемося до питання інвестицій. Чим приваблива Україна для іноземних компаній і концернів?
– Для багатьох компаній можливості зростання на їхніх «рідних» ринках обмежені, й повернення інвестицій сьогодні – процес дуже тривалий. Тоді як в Україні виробники отримують доступну сировину, енергетичні ресурси і робочу силу. І навіть кордон і митниця, за великим рахунком, не перешкода для розширення бізнесу. Тому зарубіжні виробники все більше дивляться на нашу країну. І у 2016 році у Львівській області ми відкрили 56 нових підприємств, а у 2017-му – ще 84. Інвестори приходять з Румунії, Словаччини, Польщі, Чехії. Вони тут бачать ті самі можливості, що у себе вдома 20 років тому. При цьому ми перебуваємо вже практично в Європі, що відкриває для інвесторів чудові можливості для масштабування виробництв і значно спрощує логістику продукції.
– Які ще масштабні проекти будуть реалізовані у найближчому майбутньому?
– У 2017 році ми почали роботу з залучення інвесторів у так звані BPO (аутсорсинг бізнес-процесів), або, як їх ще називають, share-центри. Такі сервіс-центри працюють для внутрішніх завдань компанії, а також для продажу послуг конкретної компанії (консалтингових, аудиторських, IT-розробок тощо) цільовій аудиторії. Тобто клієнтам. У нас уже є перша ластівка – це компанія Veon, що відкрила у Львові сервіс-центр. Крім того, у січні 2018 року свій share-центр відкриває аудиторська компанія PricewaterhouseCoopers.
Цей напрямок – золота жила для Львова, де навчається близько 120 000 студентів. BPO та share-центри залучають фахівців із різних сфер і здатні створювати втричі-вчетверо більше робочих місць, ніж IT-компанії, які потребують співробітників вузького профілю. При цьому кожне робоче місце у цій галузі, як і в ІТ, створює додатково 3-4 робочих місця в інших галузях. Тобто, ми можемо легко у підсумку говорити про зайнятість для третини працездатних мешканців міста.
– І як вдалося залучити таку компанію, як PwC, до Львова?
– Історія з розряду лотерей. Ми проводили своєрідні виїзні роуд-шоу для презентації можливостей і потенціалу компаній Львівської області. На одному з таких виїздів, який проходив у польському Катовіце, нашим партнером була PwC. Спілкуючись з представниками компанії, я дізнався, що вони якраз підшукують країну для розміщення свого нового share-центру. У мене, звичайно ж, виникло логічне питання: а чому серед них немає України? І через деякий час нам вдалося організувати зустріч з ключовими особами PwC у Львові. Ми презентували їм можливості регіону, познайомили з представниками BPO-центру Veon, навіть підібрали офісні площі. У підсумку через два місяці ми отримали підтвердження, що PwC відкриє у 2018 році сервіс-центр у Львові.
– Попри велику кількість нових виробництв, відкритих за останні роки, багато хто з них – це лише складальні та переробні заводи і фабрики. Погодьтеся, що набагато більше користі для національної економіки приносять ті компанії, які самі розробляють продукцію з високою доданою вартістю.
– Іноді, дійсно, складається враження, що створені підприємства працюють за схемою «тут прикрутити, там загнути, тут припаяти». Але насправді все трохи інакше. Наприклад, компанія ODV-Elektrik, яка випускає кабельно-провідникову продукцію, має в Україні конструкторське бюро, що розробляє і проектує конкретні елементи автомобілів. Також нещодавно ми відкрили нові потужності меблевої компанії Ambiente Furniture, за допомогою яких виробник має намір розширити випуск готової продукції в Україні.
Тобто не складання, а повноцінне виробництво із сировини. У Ambiente Furniture є в Україні конструкторське бюро, яке реалізує проекти, зокрема для компанії Jysk. Або фабрика Bader Ukraine, наприклад. Вона теж створює готовий продукт – сидіння для автомобілів. Так, сировина закуповується за кордоном, бо шкіри такої якості в Україні просто немає. Але в підсумку салон, скажімо, лінійки BMW Individual, створюється саме у нас – у Львівській області. Крім того, ми поступово агітуємо відкривати свої виробництва в Україні постачальників сировини, матеріалів і компонентів для таких виробництв. Це істотно спростить логістику і дозволить знизити собівартість кінцевого продукту.
– Але одного бажання замало, адже існує велика кількість бюрократичних бар’єрів, які відлякують інвесторів.
– Ми намагаємося підтримувати бізнес не лише в «ручному режимі» але й з наймасовіших ситуацій робити кейси і пропонувати вирішення через зміни в нормативно-правовій базі. Одне з наших і персонально моїх досягнень – це те, що ми долучилися до скасування обов’язкової реєстрації інвестицій. Останньою краплею, яка допомогла переконати депутатів, став мій пост в Facebook, де я виклав фото пачки паперів півметрової товщини, яка включала лише половину необхідних документів для того, щоб зареєструвати інвестицію. І через два тижні, у травні 2017 року, парламент прийняв позитивне рішення.
Також ми активно працювали з НБУ з питання розблокування можливості виведення дивідендів з України, і в підсумку запропонована нами модель була схвалена Нацбанком та закріплена в постанові №410. А для того щоб привернути до Львівської області постачальників сировини і матеріалів, ми спільно з митницею розробили механізм переміщення давальницької сировини у процесі її переробки в режимі митного складу без сплати ПДВ. Ця схема вже схвалена з боку Міністерства фінансів, Державної фіскальної служби і парламентського комітету з питань податкової та митної політики. Причому, що дуже важливо, це можна реалізувати в рамках чинного законодавства, без внесення змін до Податкового кодексу. І я розраховую, що така схема запрацює на початку 2018 року, після того як у нас відбудеться підсумкова нарада з усіма вище переліченими інституціями. Це нам дасть змогу активніше залучати в регіон ті компанії, які є на сьогоднішній день постачальниками бізнесів, які вже розмістили виробництва на території Львівщини. Чим ми активно і плануємо зайнятись у 2018 році.
