Хто гальмує вирішення проблеми львівського сміття
Уперше я зіткнувся з темою сміття та протестів у пресі у 1995 році.
У той час я був гарячий серцем юний еколог, і все, що стосувалося викидання чи спалювання відходів, автоматично викликало у мене протест.
Якось по дорозі з Варшави до Львова мені треба було переночувати в Любліні і я зупинився в братів за духом — в офісі Люблінського екологічного бюро.
Там якраз писали відозву-протест до датських інвесторів, які наступного дня представляли проект сміттєспалювального заводу міським депутатам.
Як з’ясувалося, добре перекласти заяву на англійську серед люблінських екологів не було кому і цю роботу доручили мені.
Наступного ранку вся та публіка посунула на мітинг під міську ратушу.
В момент, коли треба було оголосити відозву в мегафон, з’ясувалося, що і прочитати англійською нема кому. Мегафон тикнули мені. Так громадянин України Павлюк на чолі сотень польських протестантів пікетував мерію Любліна, зачитуючи текст про неприпустимість відкриття сміттєспалювального заводу.
Деталі сміттєспалювального заводу я розумів мало, але думку з цього приводу мав категоричну. Добре, що не дійшло до міжнародного скандалу.
Проблема, з якою зіткнувся Люблін, через 20 років зачепила і нас. Кількість пластику стрімко зросла, і можливості просто вивозити сміття “кудись в поле” вичерпуються. Полів все менше, як і бажаючих жити біля сміттєвого полігону.
Пожежа на Грибовицькому полігоні загострила проблему і мусила би прискорити суспільну дискусію щодо пошуку рішення. На жаль, поки що більшість дискусій перебувають у сфері емоцій та пошуку винних, а не продукування рішень.
У дискусії, що виникла, простежується кілька забобонів.
Мешканці міст живуть у переконанні, що сміття із сміттєвих баків просто щезає — так було завжди. Дискомфорт від накопиченого сміття зникав разом з донесенням сміття до смітника — далі все відбувалося само собою.
Так було доти, доки вивозити було куди. Більшість мешканців чули про переповнені звалища, але не бачили їх, а коли очі не бачать, серце не болить.
Влада, і міська, і обласна, розуміли, що звалище переповнене і з ним щось треба робити. Однак переповнене воно вже десяток років і нічого не ставалося, тож якось воно буде: знайдемо гроші — знайдемо ділянку — зробимо нове звалище.
Значна частина мешканців вважає сміття великим скарбом і очікує, що міфічні шведи хотіли б скупити його і забрати у Швецію, головне — не заважати їм. Для розуміння, на якому етапі вирішення проблеми знаходиться Львів, треба відкласти емоції і подивитися на неї трохи відсторонено і без прив’язки до прізвищ.
Вирішити проблему висипанням сміття у полі неможливо, як неможливо звести потребу в полігонах твердих побутових відходів (ТПВ) до нуля. Глибина переробки сміття залежить від технології і тарифу, бо жодна переробка не є самоокупною.
Заводи можуть бути сортувальними лініями, де вилучаються матеріали, які можна переробити, переробними — з виробництва брикетів, які можна використовувати як паливо і спалювальними — при тому їх вартість значно відрізняється.
Традиційний цикл проектування таких об’єктів в Україні визначений державними будівельними нормами, і базовим документом у ньому визначено техніко-економічне обґрунтування (ТЕО). У нашій традиції це не стільки документ, який аналізує проблему і варіанти вирішення, скільки етап дозвільних процедур.
На відміну від української традиції, у західній спочатку проводять feasibility study — дослідження завдання, яке треба вирішити, аналіз варіантів його вирішення та вибір оптимального варіанту. Хоча в нас це поняття перекладають як ТЕО, між цими двома термінами, як правило, існує величезна відмінність.
Сміттєспалювальні заводи є найдорожчим рішенням з терміном окупності десятки років. Вони зазвичай будуються так, щоб обслуговувати максимальну кількість людей в регіоні. Не кожне місто може його собі дозволити.
Такі об’єкти найчастіше будуються із залученням довгих і дешевих кредитів банків розвитку, що передбачає застосування їх процедур фінансування.
Для будівництва такого об’єкта треба провести feasibility study, розробити проектну документацію, оцінити вплив на навколишнє середовище, розробити тендерну документацію, отримати погодження банку, провести тендери, будівельні, пускові роботи та пробний пуск, вишколити персонал і прийняти об’єкт в експлуатацію.
Як показує практика сусідніх країн, весь цикл триває чотири-п’ять років. Намагання перескочити через якийсь етап закінчується зупинкою. Таким чином, не можна спочатку розробити проектну документацію, а потім аналізувати доцільність.
Подібний за масштабом до Львова сміттєспалювальний завод відкрився недавно у Кракові. Його будівництво почалося навесні 2012 року, закінчилося лише навесні 2017 року і коштувало близько 200 млн євро. На фоні таких цифр бюджет розвитку Львова — 2 млрд грн — є маленькою частинкою вартості даної інвестиції.
Фінансування такого проекту нереальне без кредиту, а повернення даної інвестиції буде здійснюватися з тарифу на вивезення сміття для споживачів. Це означає, що нинішній тариф треба підняти в рази.
Виходячи з інформації з відкритих джерел та сайту Мінрегіону, Львів почав проектувати системи управління ТПВ ще до трагедії у Грибовичах, коли загинули три людини. Разом з тим, на сайті Львівської міськради згадується, що аналізом доцільності займаються французькі консультанти компанії EGIS.
Це означає, що базового документа для предметних розмов із західними банками нема і він лише зараз розробляється в рамках міжнародної технічної допомоги. Копія угоди з компанією EGIS передбачає, що діяльність почалася у березні 2017 року і триватиме дев’ять місяців, тобто закінчиться в грудні 2017 року.
Повідомлення на сайті Мінрегіону щодо стану розгляду заявок у конкурсі Європейського інвестиційного банку говорить, що подані у травні-червні 2017 року заявки ще проходять етап оцінки. Ніяких кінцевих результатів нема, жодна з них поки не схвалена. Жодне місто ще не отримало затвердження.
Також це означає, що за результатами дослідження консультантів EGIS концепція проекту, на який місто розробило документацію і хоче отримати фінансування, може зазнати змін, тож чекати швидкого рішення та швидких грошей нема підстав.
Оскільки до запуску великого сміттєспалювального заводу доведеться чекати чотири-п’ять років, Львів терміново потребує проміжного рішення, яке б дало санітарну безпеку та можливість зосередитися на довготерміновому рішенні.
Проміжних рішень може бути два: вивозити сміття на звалища інших міст або робити власне, яке буде працювати чотири роки з подальшою рекультивацією.
Місцеве населення буде протестувати — люди сприймають звалище як загрозу власній безпеці та комфорту. У будь-якому населеному пункті будь-якої країни місцевих мешканців треба переконувати та зменшувати їх страхи.
З людьми треба говорити — іншого виходу нема. Кілька років тому, коли Україну стрясали протести проти видобутку сланцевого газу, лідерів протестів возили на робочі об’єкти і показували, як вони працюють.
На сайті Львівської міськради розміщені листи-відповіді міст і сіл України, до яких Львів звертався з проханням прийняти сміття на їх полігони. Навіть побіжний аналіз текстів свідчить, що в більшості міст саме міські ради вирішили відмовитися від приймання сміття, мотивуючи це переповненням своїх звалищ.
Значна частина міст повідомила, що не має власних звалищ і теж возить сміття в інші райони області. Кілька ОДА звернули увагу на те, що вони знають про нелегальні звалища львівського сміття на своїй території.
Тернопільська міськрада запросила міського голову Львова Садового виступити на сесії перед тернопільськими депутатами і спробувати з ними домовитися безпосередньо. Тобто проблема відсутності полігонів загальнонаціональна.
Жодна громада не хоче отримати чиєсь сміття на свій полігон. Побачити у листах злий умисел керівника якогось міста не вдалося.
У грудні-січні 2017 року, коли проблема з відсутністю полігону для вивезення сміття у Львові сягнула першого піку, місто отримало пропозицію від ОДА на чотири ділянки для будівництва звалища.
У моєму розумінні ці ділянки не могли бути неочікуваними, про них було відомо заздалегідь, це старі забруднені промислові зони. Міський голова Львова вибрав ділянку та отримав погодження на її передавання. Далі — справа домовленості з місцевими мешканцями і проектні роботи.
Якщо у вас є критична потреба вивозити сміття з міста, вам уряд чи область дали ділянку на вибір та публічно заявили, що на неї оформлені всі документи, мабуть, ви відразу почнете її використовувати за озвученим призначенням.
Однак тут з’являється незрозуміле для мене рішення: міський голова створює комісію з науковців Львова для дослідження придатності ділянки для звалища.
Питання таких досліджень дуже чутливе, тому воно детально врегульоване і в Україні, і в світі. Для будівництва звалища треба отримати висновок екологічної експертизи та провести оцінку впливу на навколишнє середовище.
Така діяльність ліцензована. Її проводять фахові організації, висновки яких обов’язкові з юридичної точки зору. Натомість місто створює комісію з місцевих авторитетних науковців, які мають власну думку, але юридично не мають права на експертні висновки. Група виносить вердикт, що будувати там не можна.
Чому поширюється думка цієї групи, а не ліцензованої неупередженої організації?
Зрештою, якщо львівські науковці досконало знають свою область, логічно було б очікувати від них, крім застережень щодо яворівської ділянки, порад стосовно придатної ділянки. Таким чином, місто благословило приватну думку авторитетних приватних осіб і не отримало жодної іншої рекомендації. Куди ж рухатися далі?
Без термінової організації тимчасового полігону неподалік Львова проблему не вирішити. Зусилля Львова і області слід об’єднати — добровільно чи примусово.
Два виділені майданчики повинні отримати фахову експертизу і туди терміново потрібно почати вивозити сміття. Паралельно варто максимально прискорити розробку документації для зведення повноцінного сміттєспалювального заводу.
Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
