Іноземці Твого міста. Каліфорнієць Адріян Бігун про справжню Україну

logo


Як шкільний учитель із Сан-Франциско приїхав вивчати українську історію та полюбив галицьке село, хоч там і немає McDonalds.

«Моя сім’я з невеличкого прикарпатського селища Горохолина. Уявіть: коли я туди приїхав, я був першим Бігуном за сімдесят років, який працював у Горохолині на городі», – жартує Адріян Бігун. 1949 року його дід і бабця, активні діячі націоналістичного підпілля, втекли від переслідувань радянської влади через Чехословаччину до Німеччини, а звідти до Аргентини. Згодом, зрозумівши, що СРСР надовго й повернутись до України скоро не вийде, переїхали до Сполучених Штатів Америки. Сам Адріян народився в Лос-Анджелесі, працював учителем у школі в Сан-Франциско, а до Львова приїхав на два роки вивчати українську мову та історію в Українському католицькому університеті. Tvoemisto.tv розпитало Адріяна про те, як він сприймає історичну батьківщину.

Сан-Франциско – місто іммігрантів. У школі, де я викладав, навчалось чимало дітей із Китаю, Сирії, В’єтнаму, африканських країн тощо. В’єтнамські діти часто навіть не знали, через що відбувалась війна, у якій брали участь Сполучені Штати. Я їх цього навчив. Ми відкрито обговорюємо з ними, наприклад, громадянську війну чи легалізацію марихуани. Для нас немає табуйованих тем – хтось має з ними про це говорити.

Американці відвертіші та менш стримані за українців. Наприклад, студенти спілкуються з викладачами набагато менш формально. Деякі українські викладачі, певно, вважають мене грубим і неввічливим. У США я багато часу проводив із викладачами – бував у них удома, ходив із ними на пиво. Українці ж дуже формальні та чомусь бояться помилятися. Я заохочую своїх учнів у школі помилятися. Бо де ж іще?

Моя спеціалізація – соціальні науки. Викладаю англійську, історію і географію у старшій та середній школах. Також викладав математику й музику та готував школярів до коледжу. Вчитель – не найпрестижніша професія в США. Стати вчителем – майже те саме, що священиком: є багато обмежень. Ти багато працюватимеш, опікуватимешся тисячами людей і не матимеш часу зустрічатись із дівчатами. У вчителі йдеш не заради власного еґо, а заради дітей – аби вони вчились і справді щось знали, були впевнені, що не дурні. Адже дорослі часто змушують дітей почуватись невпевненими в собі й водночас вимагають неймовірно відповідальних вчинків – добре вчитися, вступити до вишу, визначитись із професії.

Моя сестра змалку знала, що хоче бути лікаркою, а от я не міг визначитись до шістнадцяти років. Якщо дитина не знає, куди хоче вступати, я пропоную їй подумати, чи справді їй потрібна вища освіта. Запевняю, що не треба нікого слухати, бо хто ж може знати, що потрібно людині, якщо вона сама цього не з’ясувала?

Я приїхав в Україну, щоб дізнатись про неї більше. Навіть українці називають це божевільним учинком і дивуються, що я хочу бути тут аж два роки. Але чому ж ні? Я бував тут багато разів іще підлітком, давно захоплююсь Україною. Хочу вступити на докторантуру з української історії в Гарварді й маю показати університету серйозність своїх намірів вивчати українську історію. Лише в Гарварді досліджують сучасну українську ідентичність. Моя тема – українізація перед революцією 1917 року та під час неї. Майже ніхто з американців не пише про той період. Сподіваюся, що моє дослідження відкриє українську культуру ширшій англомовній аудиторії.

Я хочу сфокусуватись на Галичині. Не лише тому, що тут жили мої предки. Тут народився унікальний український націоналізм, і були часи, коли люди справді вірили в свою спроможність створити власну країну, вільну від іноземного впливу. Зараз Україна переживає такі самі зміни, як тоді, коли жив Михайло Грушевський та діяла Центральна Рада. Сподіваюся, ми не повторимо помилки попередніх поколінь.

Моя мама була директоркою «Рідної школи» в Лос-Анджелесі. Бабуся брала участь у розбудові Українського католицького університету. Моя родина ніколи не забувала про те, що ми українці, й підтримувала Україну. Але більшість людей з української діаспори не мали змоги побувати в Україні й не знають непростої ситуації тут. Цікавість у молодшого покоління до історичної батьківщини слабша – вони майже не говорять українською й не хочуть сюди їхати, бо вважають Україну небезпечною країною «третього світу». Водночас серед американців існує певна мода говорити про своє коріння, українське зокрема. Допомагати грішми важливо, але найважливіше -побувати тут і дізнатись, яка Україна насправді. Вона ж зовсім інша, ніж ми уявляємо там.

У діаспорі говорять про Україну лише позитивно. У Пласті та українських школах українську культуру пропагували так, наче ми зовсім не маємо проблем і недоліків. Люди часто байдужіють до України, перенаситившись цією пропагандою, й не хочуть її пізнавати. Мені важко пояснювати українцям у діаспорі, чому я хочу досліджувати період історії, який закінчився невдачею. Моя сім’я теж скептично ставиться до теми мого дослідження. Але я вважаю цей період дуже важливим. Ми маємо пережити речі, які змушують нас почуватись ніяково щодо власної історії. Що більше ми довідаємось про себе, переживши те, що не подобається, то більше співпереживання матимемо одне до одного.

Більшості світу байдужа Україна. Багато хто вважає, що, якщо в минулому такої держави не існувало, то й немає причин, аби вона була. Багато вважає, що Україна – це майже Росія. Мої учні на уроках історії іноді забувають, де розташовані деякі західноєвропейські країни. Але впевнено показують на мапі Україну, бо пан Бігун весь час про неї говорить. Це діти з Ґватемали й Нігерії, але ми говоримо про те, що Путін украв Крим в України, й вони про це знають. У майбутньому я хотів би працювати в Державному департаменті США, адже більшість дипломатів – не українці, й часто не досить глибоко розуміють, що тут насправді відбувається.

Коли моя сім’я втікала з України, віддала родичам у Горохолині все, що мала. Допомагаємо цим родичам дотепер.

Я гостював у них у селі. Там немає чогось на кшталт McDonalds. Я мусив питатися своєю ламаною українською дорогу до крамниці, де можна купити харчів. Але я хотів спілкуватися з людьми, й мешканцям Горохолини, думаю, це було так само важливо, як мені. Я не вдавав крутого американця, який приїхав пофотографуватись із селянами. Я – простий хлопець, у моєму улюбленому светрі є дірки, й навіть жінка, в якої я винаймаю помешкання у Львові, побоюється, що я не заплачу комірне.  Тож із селянами ми спілкувались на рівних.

Я бував у великих українських містах, але мені там не сподобалось. Багато шуму, світла, стресу і злості. Для мене велике місто – це чужа Україна. Не така, про яку я звик думати. Мені здається, що я за природою не міська людина.

Львів сильно змінився відтоді, як я бував тут підлітком. Багато людей приїхало зі сходу. Чую тут російську мову, бачу людей різного походження. Багатьох львів’ян це лякає, але я вважаю, що це дуже добре, коли люди переїжджають у твою країну чи місто. Вони бачать тут можливості, свободу самореалізації. Якщо почуватимуться тут вільно й захищено, будуть творчими й продуктивними, а отже, зроблять внесок у розвиток цієї спільноти. Думати, що краще, коли всі однакові – це помилка. США мають найрізнобарвніше населення у світі, й успіх цієї країни заснований на розмаїтті й на тому, що вона приймає все найкраще, що є у світі. Хоча ми все ще не можемо забезпечити дотримання прав темношкірих, жінок, сексуальних меншин. Багато американців теж досі вороже ставляться до інших.

Текст – Ангеліна Ломакіна

Фото – Анна Ільченко